Як Сталін намагався знищити кримськотатарський народ: 82 роковини "сюрґюнліку"

За три дні майже 200 тисяч людей опинилися у товарних вагонах, що везли їх у невідомість. Десятки тисяч загинули, а ті хто добралися до пункту призначення, майже на пів століття були позбавлені можливості повернутися додому. Більше про цю трагічну історію розповість Еспресо. 

Крим 1944 року: земля між двома жорнами

Щоб зрозуміти, як стала можлива депортація цілого народу, треба згадати, в якому стані перебував Крим на початку 1944 року. Півострів встиг пройти через пекло двічі: спочатку нацистська окупація з листопада 1941-го, а потім – повернення радянських військ навесні 1944-го. Два з половиною роки окупації залишили по собі зруйновані міста, спустошені села та десятки тисяч загиблих.

Серед кримських татар – корінного тюркського народу, який населяє Крим ще з XIII століття і до початку XX ст. становив значну частину населення півострова – були і ті, хто воював у лавах Червоної армії, і невелика частина тих, хто пішов на співпрацю з окупантами. Адже деякі кримські татари сприйняли німців як визволителів від радянського гніту, що логічно після десятиліть репресій, колективізації, голоду і розстрілів. Тому частина молоді добровільно пішла служити в німецьку армію. Сформували кілька кримськотатарських батальйонів.

Втім, це не було унікальним явищем: колаборація з нацистами мала місце серед представників усіх народів СРСР. Були серед кримських татар і справжні радянські герої: наприклад, 19-річна розвідниця Алімє Абденанова, яку нацисти закатували у квітні 1944-го за відмову видати інформацію, – але її ім'я радянська влада замовчувала.

11 травня 1944 року Сталін підписав постанову Державного комітету оборони №5859сс про організацію депортації кримських татар. Офіційний привід – "масове дезертирство" і "тотальний колабораціонізм". Насправді жодних доказів цього "масового дезертирства" не існувало. Більшість істориків сходяться на тому, що справжня мета депортації цілком зрозуміла – "зачистка" Криму як стратегічного прикордонного регіону від нелояльного населення, яке пам’ятало свою історію і як росіяни окупували Кримське ханство наприкінці XVIII століття. А на їх місце завести "русскій мір", особливо на тлі підготовки до можливого конфлікту з Туреччиною. 

До 1944 року радянська машина депортацій вже набула страшного досвіду: перед кримськими татарами з рідних земель були вигнані чечени, інгуші, балкарці та інші народи.

Три дні, що поглинули ціле покоління

Кримськотатарський хлопчик, депортований з Криму за "зраду Радянського Союзу", фото: Вікіпедія

О третій годині ранку 18 травня 1944 року у двері кримськотатарських будинків голосно постукали – а частіше їх просто вибивали. Понад 32 тисячі бійців НКВС в час, коли кримсько татарські чоловіки були ще не фронтах, обходили кожне помешкання і оголошували ультиматум беззахисним жінками, дітям та літнім людям: зібратися за кілька хвилин і вийти. Люди були приголомшені, бо ніхто не попереджав про це. Офіційно дозволялося взяти до 500 кілограмів речей на сім'ю, але в реальності люди виходили з тим, що встигли схопити руками. Тих, хто чинив опір, розстрілювали на місці.

Вантажівками людей звозили до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя. Там їх щільно набивали у товарні вагони – з мінімумом повітря, майже без їжі та води, без будь-яких санітарних умов. Подорож тривала від двох до трьох тижнів. До вечора 20 травня кримських татар у Криму практично не залишилося.

67 ешелонами було відправлено понад 180 тисяч людей, переважно жінок, дітей і людей похилого віку – чоловіки здебільшого воювали на фронті. Їх везли в основному до Узбекистану, але також і Казахстану, Таджикистану, на Урал, до Сибіру та Марійської АРСР. Там депортованих розміщали у так званих "спецпоселеннях" – фактично таборах під воєнізованою охороною, де вони були змушені працювати в колгоспах і на промислових підприємствах як дешева робоча сила. Без документів, без права пересування, зобов'язані щомісяця відмічатися у міліції.

Товарний вагон-теплушка. У таких вагонах везли кримських татар під час депортації, фото: Вікіпедія

Смертність була жахливою. У дорозі та за перший рік від голоду, хвороб та виснаження загинули десятки тисяч людей. Найстрашніше, що серед померлих – майже половина діти до 16 років, тобто майбутнє нації. Загальні ж втрати, за різними оцінками, становили від 27 до 46 відсотків від усіх депортованих. Тобто загинув кожен третій, а то й кожен другий...

Ця трагедія 1944-го стала кульмінацією століть переслідувань – від анексії 1783 року до сталінського терору. І саме ця пам’ять досі визначає кримськотатарську ідентичність – народу, що зазнав стільки лиха. Пісня переможниці Євробачення-2016 Джамали, яка зветься "1944" - присвячена цій трагічній сторінці історії її народу.  

Варто ще відзначити, що крім кримських татар у час війни переселили й інші народи з Криму. Наприклад, з початком Другої світової, росіяни вивезли дві тисячі німців, які там жили, тисячу італійців, нащадків генуезьких та венеційських купців. Також з Криму вигнали близько 10 тис. вірмен, 12 тис. болгар та 15 тис. греків. Цілі народи таврували неблагонадійними, щоб зробити Крим все більш однорідним, де переважатиме російський елемент.

Порожній Крим і нові господарі

Після вигнання корінного народу радянська влада взялася за те, щоб стерти саму пам'ять про кримських татар. Вже протягом двох наступних років близько 90 відсотків кримськотатарської топоніміки було замінено: понад 1300 населених пунктів отримали стандартні радянські назви замість тисячолітніх тюркських. 1945 року ліквідували Кримську АРСР, перетворивши її на звичайну область у складі Росії.

Але порожнє місце треба було заповнити. Вже влітку 1944 року до Криму почали переселяти росіян – переважно з Воронезької, Курської, Орловської, Білгородської областей. Їм роздали будинки кримських татар. 17 тисяч спустошених колгоспів чекали на нових господарів.

Спорожніле кримськотатарське село Ускют, 1945, фото: Вікіпедія

Проте нові переселенці не мали досвіду роботи зі складними кримськими садами, виноградниками та тераснованими полями, які корінні мешканці доглядали й облаштовували віками. Господарство занепадало. Незабаром Москва зрозуміла, що одними росіянами проблему не вирішити, і до Криму почали масово завозити переселенців з України – особливо з південних сільських районів. Українці справлялися краще, але й вони не могли швидко компенсувати втрату кількасотрічного агрокультурного знання корінного народу. Повоєнна розруха і демографічна катастрофа довго не відпускали Крим.

Винзаводи стояли, поля заростали бур’яном, худоба гинула, міста й села перетворювалися на руїни. Економіка Криму, яка ще в 1930-х роках була відносно розвиненою, впала в прірву. У 1953 році на цілий Крим працювали лише 3 хлібні магазини і жодного овочевого. Тобто все було в дефіциті.

Поступова стабілізація почалася після передачі Кримської області зі складу Росії до складу Радянської України у 1954 році. Київ інвестував у відновлення інфраструктури та сільського господарства, розвивав курортний потенціал. Крим поступово ставав однією з візитівок УРСР  та всього СРСР. Однак рани від насильницького виселення корінного народу так і не загоїлися.

Довга дорога додому

фото: istpravda.com.ua

Радянський режим так і не визнав своїх злочинів сповна. У 1956 році хрущовська відлига принесла часткову реабілітацію: з кримських татар зняли статус спецпоселенців. Але повернутися до Криму їм не дозволили – і це відрізняло їх від більшості інших "покараних народів". У 1967 році Верховна Рада СРСР визнала "необґрунтованість" звинувачень, однак право на повернення знову не надала. Більше того, постанови, що прямо забороняли кримським татарам оселятися навіть в областях, що межують із Кримом, були засекречені. Відвідати рідні місця можна було хіба що купивши туристичну путівку.

Попри все, кримські татари не скорилися. Ще в роки заслання вони збирали свідчення і доказові матеріали, а згодом сформували потужний національний рух за повернення на батьківщину. Їх підтримували українські дисиденти та Гельсінська спілка, які розуміли: ця боротьба – частина ширшого спротиву тоталітарній системі.

Лише 1989 року, під час горбачовської гласності, радянський парламент офіційно визнав депортацію незаконною та злочинною, і перепони для повернення були зняті. У 1989–1993 роках до Криму повернулося близько 250 тисяч кримських татар. 

Але й тут їх чекали нові перешкоди: проросійська кримська влада ставила бюрократичні бар'єри при купівлі землі та житла, державну землю для репатріантів нерідко передавали слов'янському населенню "під сади та дачі", а деколи звучали й агресивні пропагандистські гасла "Татарських зрадників – геть із Криму!" Тому кримським татарам доводилося самовільно захоплювати землі. Вони ставили намети, будували землянки, обгороджували ділянки й казали: «Це наша земля предків». На початку 90-х по всьому Криму виросли сотні таких таборів. Влада намагалася їх зносити, але люди стояли. Зрештою, під тиском протестів і міжнародного розголосу, у 1990-х роках почали видавати землі – спочатку неофіційно, потім узаконили. Так повернувся народ, який майже 50 років жив за тисячі кілометрів від дому.

Після проголошення незалежності України Київ офіційно взяв на себе відповідальність за долю репатріантів і визнав кримських татар корінним народом. 2015 року Верховна Рада України постановою №792-VIII офіційно визнала депортацію геноцидом кримськотатарського народу.

Нове вигнання: окупація без кінця

фото: Вікіпедія

Здавалося б, після розпаду СРСР почалося справжнє відродження. Кримські татари поступово відбудовували громади, відновлювали мову і культуру, обирали свій представницький орган – Меджліс. Але у 2014 році Росія анексувала Крим, і колесо репресій повернулося.

Кримські татари, які активно виступали за збереження Криму у складі України, одразу стали мішенню. Лідеру кримських татар Мустафі Джемілєву заборонили в'їзд на батьківщину, а згодом – і голові Меджлісу Рефату Чубарову. У 2016 році у РФ сам Меджліс був оголошений "екстремістською організацією" і заборонений. Лише за перший рік після анексії сотні кримських татар зазнали переслідувань, десятки зникла безвісти або були вбиті. Обшуки в будинках, арешти за надуманими звинуваченнями в "екстремізмі", заборони релігійних організацій, тиск на кримськотатарські ЗМІ та освіту – все це стало новою нормою.

Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році становище погіршилося ще більше. Кримських татар примусово мобілізують і відправляють воювати проти України. 

Не дивно, що за оцінками Меджлісу, з 2014 року Крим вимушено покинули близько 50 тисяч кримських татар – майже кожен шостий із тих, хто жив тут напередодні анексії.

82 роки минає від дня сюрґунліка – так кримські татари називають своє трагічне вигнання. Слово, що вбирає в себе і незагойний біль, і живу пам'ять, і непохитну волю до повернення. Бо поки кримські татари існують як народ – їхній дім завжди буде в Криму.

Читайте також: Не ювілей і не жест доброї волі: чому 72 роки тому Крим офіційно став частиною України