Як вберегти психічне здоров’я дитини під час війни. Розмова з психологинею Іриною Королець

Про це - у розмові Еспресо з дитячою психологинею та травмофокусованою психотерапевткою Іриною Королець.

Після однієї з нещодавніх атак на Київ опублікували фото дітей, які прийшли після відбою до школи, і заснули на кріслах-мішках в класі. У коментарях було багато питань про те, чи можна виховати психічно здорову дитину під час війни, і як постійні стреси позначаються на здоров’ї, зокрема психічному. Я б хотіла почати розмову з визначень. Що таке психічно здорова дитина і загалом психічно здорова людина?

Я бачила це фото і подумки подякувала вчителю, який дозволив дітям відпочити...

Батьки завжди хочуть знати, що є норма, а що ні, щоб вчасно відреагувати та допомогти дитині. Насамперед хочу сказати, що згідно з визначенням ВООЗ, психічне здоров'я – це стан психічного благополуччя, який дозволяє людям справлятися зі стресами життя, реалізовувати свої здібності, добре навчатися та працювати, а також робити внесок у розвиток своєї громади.

Як бачимо, тут і слова не має про відсутність психічного розладу. Тут важливішим є чи справляється людина щоденно зі своєю рутиною попри стрес в її житті, чи встигає знаходити радість в житті та бути включеною у суспільство.

Як і в дорослих, психічне здоров'я дітей – це не відсутність психічних розладів, а можливість розвиватися.

Здоровий розвиток — це такий, у якому дитина (навіть яка має проблеми зі здоров’ям) має можливість зростати в сім'ї, де задовольняються її соціальні, емоційні та освітні потреби.

За якими ознаками батьки можуть помітити, що дитині потрібна допомога психолога чи психотерапевта?

У кожному віці є певні етапи розвитку, в яких формуються стійкі новоутворення. Наприклад, ходіння, говоріння, читання, писання, взаємодія з іншими людьми тощо. Тобто, якщо до певного часу дитина їх не набула – це має викликати в батьків занепокоєння та є приводом пройти обстеження у фахівців. Також варто звернутись до фахівця, якщо дитина вже набула певну навичку і втратила її, наприклад, вже вміла розмовляти чи самостійно їсти.  В психології це називається регрес і це також потребує дослідження.

Часто поведінка дитини є типовою для її віку: маленькі діти швидко знуджуються, їм важко чекати, вони плачуть і кричать замість спокійної вербальної комунікації. Проте багато психічних захворювань починаються в дитинстві, і, хочу зазначити, що більшість з них добре піддаються лікуванню. У світі 8% дітей і 15% підлітків страждають від психічних розладів, але більшість із них не звертаються за допомогою і не отримують медичної допомоги (за даними ВООЗ).

Точно варто звернути увагу, якщо дитина (до 18 років) стала гірше їсти, спати, часто скаржитись на головний біль або біль в животі без логічного пояснення, відмовляється спілкуватися з друзями, займається своїм хобі. Якщо її шкільні оцінки погіршилися, вона перестала мріяти, стала більш повільною або, навпаки, надто активною, розмірковує про суїцид. Особливо, якщо це триває більше ніж два тижні.

Мені ще хочеться розповісти, як відбувається діагностика дитини та її лікування. На початку фахівець (психолог) питає батьків про зміни, які вони бачать, може надавати тести для самооцінки батькам і дитині, іноді залучає вчителя чи вихователя (з дозволу батьків). Іноді достатньо пояснити батькам, що з дитиною все відбувається в рамках норми, але при потребі можуть бути призначені заняття із психологом (розвивальні, корекційні). При постановці офіційного діагнозу – заняття із психотерапевтом, а за потреби – з прийняттям ліків за рецептом психіатра. У певних випадках може знадобитися стаціонарне лікування дитини (іноді лише для встановлення діагнозу). Може бути сімейна психотерапія, якщо є батьківсько-дитячі конфлікти, та окремо підтримка батьків.

Дитина має знати правду

Чи варто розповідати дитині про потенційні небезпеки війни (і з якого віку), чи навпаки не лякати? Наприклад, у школі першачки йдуть в укриття, є потенційна загроза (БПЛА), дитина просить забрати її з укриття додому. Що говорити їй у такому разі?

Звісно, дитина має знати правду. В реальності, окрім війни, є хвороби, розлучення, булінг у школі, небезпечні люди, бідність, переїзди, втрати близьких. Дорослі думають, що все це є тільки в дорослому житті, а в дитинстві – лише райдуга, блискітки, аніматори… Батьки часто вирішують, що саме їхні діти витримують, а що ні. Я думаю, батькам варто зробити все, щоб зміцнити дитину, щоб вона змогла витримати. 

Ми можемо сказати: ти не піднімешся на Говерлу, ти замалий, занадто слабкий... А можемо продумати систему підтримки на всьому шляху, починаючи від моральної підготовки, екіпіровки до врахування додаткових ризиків.

Дорослим варто все пояснювати дітям, спрощуючи пояснення до їхнього віку, малювати їм картинки, вішати плакати, показувати мультики на певну тему. Діти очікують від дорослих, що вони навчать їх жити в цьому світі. Але точно не очікують, що вони (батьки) будуть вирішувати, як їм жити, та щось приховуватиму від них.

фото: Getty Images

Припустимо, дитина з класом чи групою в укритті, нікого з рідних немає поряд. Як навчити її переживати такі моменти?

Чесно кажучи, сумно, якщо вона досі не навчена цьому. Керівництво школи мало б подбати про алгоритм роботи з дітьми в укритті, їх підтримку та комунікацію з батьками. Стосовно дитини, то вміння помічати свої емоції та давати їм раду потрібно не тільки в укритті. Найперше – ми вчимо дитину розпізнавати емоції, потім їх безпечно для себе та інших виражати. Наприклад, я можу злитись, але не можу бити інших; можу ображатись, але не можу плюватись; можу сумувати, але не можу тікати зі школи.

По-друге, варто вчити дитину просити про допомогу. Ніхто може не здогадуватись, що тобі погано. По-третє, варто вчити дитину технікам розслаблення та відновлення, перемикання уваги.

І останнє, давати дітям можливість відпочити. 

На жаль, багато дітей через війну втратили близьких. Часом, аби не травмувати дитину, їй про це просто не кажуть. Мовляв, підросте, тоді пояснимо. Чи правильно це? Як взагалі варто говорити про смерть з дітьми різного віку?

Це природньо, що дорослі хочуть захистити дитину від поганого. Але погане вже сталось. "Безтурботне дитинство – це вік, коли нічого поганого не трапляється", – міф, який придумали дорослі. А потім вони звинувачують себе, що "не вберегли".

Безтурботне дитинство – це коли дитині не потрібно приймати рішення та боротись за себе самостійно. Вона знає: щоб не сталось, є дорослий, до якого вона може прийти. З ним вона знайде всі відповіді та підтримку.

Дитина має право знати, що відбувається в її сім’ї. Ми ж навчаємо її розпізнавати насильство, пожежу. Вчимо її діяти, якщо це сталося. Тут те саме. Ми розповідаємо, що таке смерть, процес поховання й прощання, що відбувається із тілом (якщо ставить такі питання), що казати людям, що робити зі своїми емоціями, як тепер перебудувати режим життя.

Я знаю дитину, якій рік не казали, де мама. Від неї забрали можливість попрощатися з нею. Вся сім’я не мала можливості сумувати за нею та відзначати пам’ятні дати. У результаті дитина придумала собі пояснення, яке було ще гіршим за правду.

Не знаєте, як повідомити – зверніться до фахівця. Він може допомогти знайти слова; ви можете зробити це разом. У решті решт і вам не варто залишатися з цим наодинці.

Не варто відразу намагатись дитину переключити на позитив

Якщо дитина пережила травматичну подію, якою може бути перша психологічна допомога? І чого точно не варто робити?

Насамперед подія, яка є травматичною для дорослого, не обов'язково є травматичною для дитини і навпаки.  Я часто бачу, як дитина не сумує за близькою померлою людиною і її звинувачують в цьому.  Дітей навіть можуть змушувати  плакати, а померла людина не була для них значимою, або дитина сумує по-своєму. Або просто ще не знає до кінця, що означає смерть.

Щодо першої психологічної допомоги, то вона надається в перші години події та часто полягає у базовій турботі про людину: створення безпечного місця, тепло, вода, харчування, надання медичної допомоги при потребі. Далі йде час на опрацювання мозку того, що сталось. Тут важливе визнання всіх емоцій і дозвіл їм бути. Тобто не варто перемикати дитину швидко на позитив. Бо тоді ми наче кажемо "що то було не важливим,  не вартим твоєї уваги та любові". 

Важливо розуміти, що може погіршитись самопочуття, пам’ять, увага, сповільнитись темп (або бути збудженим) і не варто очікувати, що режим та темп життя буде той же. 

З часом нам здається, що і ми, і діти призвичаїлись до життя під час війни і уже не так гостро не реагуємо на тривоги чи вибухи. Чи можна виробити "імунітет" до стресу?

Відреагувати на стрес – це ніби натиснути кнопку і щось зробити для своєї безпеки. А потім вимкнути її і жити далі у світі, де тобі безпечно. Якщо ми її не включаємо, то або причина для стресу відсутня, або кнопка вже давно увімкнена, і ми не можемо зробити ще більше (в психології це називається "хронічний стрес").

Якщо це другий варіант, то це означає, що організм виснажений від постійного перебування в режимі сканування загрози та боротьби із нею. Все це може призводити до появи психічних захворювань.

Перше чи друге? Зрозуміти легко. Чи можете ви розслабитися: розумово та фізично? Чи можете діяти логічно, а не емоційно? Чи вдається вам "увімкнутися" ще більше і відпочивати, коли вже все зроблено? Чи реагуєте ви під будь-який шурхіт або допускаєте, що це просто вітер, і не звертаєте уваги? Чи відчуваєте ви голод/спрагу або їсте автоматично? Чи проявляються ваші емоції в потрібний момент, чи вони не залежать від вас (наприклад, смієтеся, коли навколо всі плачуть, або взагалі є емоційне оніміння)? Розрізняйте стрес і небезпеку для життя. Це правда, багато хто вже розрізняє за звуком напрямок і вид загрози в небі, знає, що робити, і не панікує.

Чи можна виховати у дитині певну стресостійкість?

Є ризики та захисні фактори, які впливають на психічне здоров’я. Давайте поділимо їх на індивідуальні (генетика, вживання психоактивних речовин, слабко розвинені навички емоційного реагування) та соціальні (екологія, війна, бідність, природні катастрофи, насилля тощо). Також є захисні фактори, які допомагають розвинути нашу стійкість. Це доступ до базових потреб людини, освіти, медичної системи, наявність соціальних послуг у громаді як для однієї особи, так і для конкретної групи в цілому (наприклад, сім’ї військових)...

Ми не можемо передбачити, що саме зміцнить дитину, а що стане для неї важливим фактором ризику. Тому важливо, щоб всі діяли комплектно і кожен на своєму місці: підтримка батьків, безпечне шкільне та онлайн-середовище, програми дозвілля, шкільне харчування, ефективна робота органів захисту дітей, розвиток емоційного інтелекту та навички вирішення проблем і конфліктів тощо...

Вам з донькою двічі довелось переїжджати через війну. Як мама і фахівець що можете порадити батькам, яким доводиться вивозити дітей в інше місто чи країну, часто – попри їхній спротив? Адже часом переїзд, особливо за кордон, може бути доволі травматичним для дитини…

Уточню, двічі – через війну. Всього за 11 років в нас було 11 переїздів. Коли ми виїжджали у 2014 році, їй було тільки 4 роки. Дніпро було безпечним місцем, ми мало говорили про війну, більше про адаптацію. Але всі люди навколо питали нас про війну і її (а де твій тато? а хто в тебе там залишився?)...

На той момент, паралельно пакуючи своє життя у валізу, я працювала операторкою з евакуації населення. Вуха від динаміків телефона (кнопкового) боліли, тому я, нажаль, розмовляла багато на гучномовці. І доволі пізно зрозуміла, якої шкоди це завдало моїй дитині. Тоді хтось підказав використовувати навушники. Ніби логічна річ, але тоді я до цього не додумалась… У 2022 році саме донька наполягла на евакуації.

Кожна дитина по-своєму переживає переїзд. Тут все має значення: і вік дитини, і хто залишився, і історія евакуації, і сторона, що приймає.

Знаю точно, що діти особливо гостро реагують на брехню: "Ми тільки на тиждень", "тато в безпеці", "тобі тут сподобається", "я куплю тобі такого самого ведмедика", "мама приїде, от побачиш", "ми скоро повернемось". 

Варто бути чуйним до дитини, відповідати на її запитання, казати "не знаю", якщо відповідей не має, витримувати шквал негативних емоцій, приймати те, що їй не подобаються ваші рішення і при цьому бути й надалі поруч, пропонуючи безліч варіантів підтримки.

Дитина не вина, що план її майбутнього життя, до я кого ви її готували не спрацював. Ви також. Допоможіть їй заново побудувати її наступний крок, ставлячись з повагою до її переживань. У неї такого ще не було. Вона потребує підтримки, щоб розібратися зі всім новим. Вона потребує вас, сильних, сміливих, мудрих дорослих, які вміють турбуватись про себе і готові навчити цього її.