Свідчити про УКФ

Щодня ми своєю поставою, своїми вчинками свідчимо про власну чесність або брехливість, співчутливість чи байдужість, фаховість чи дилетантство, про мужність чи боягузтво, гідність чи підлість тощо. Кожен наш крок – часом, здавалося б, малий і неважливий – про щось говорить. Утішити дитину, яка плаче, чи накричати на неї; нагодувати бездомного чи пройти повз нього; проголосувати за певний закон так, як велить совість, чи так, як за нього сказали проголосувати «зверху», – із цих дрібних щоденних жестів-виборів складаються наші життя. Ми свідчимо своїми життями як особи, а також свідчимо про певні речі як спільноти.

Мене надихають гідні життя людей – і відомих, і незнаних публічно, які є для мене авторитетними, – і знаю, чиїм життєвим свідченням завдячую те, ким я нині є. Мені також приємно, коли можу пишатися гідними свідченнями спільнот, до яких належу або за які вболіваю. В останні тижні пишаюся дуже розмаїтою культурною спільнотою в Україні, яка гучно, виразно й безстрашно взялася свідчити про інституцію, яка за не надто тривалий час існування – п’ять років – зарекомендувала себе як репутаційно чесну, професійну й дуже плідну у створенні стратегії та наданні державної підтримки на реалізацію проектів у різних галузях культури. Мова про УКФ – Український Культурний Фонд, довкола якого вже декілька місяців не вщухають баталії, на жаль, зовсім не культурні, а політичні.

УКФ виник 2017 року як державна інституція, що мала сприяти розвиткові проектів у різних галузях культури: від музики, книговидання і літератури, візуального мистецтва й архітектури до різного штибу мистецьких фестивалів, стипендій і резиденцій, інклюзивних культурних ініціатив, дизайну і моди тощо. Виконавчою директоркою Фонду стала Юлія Федів, а Головою наглядової ради УКФ – Марина Порошенко (незадовго після обрання Зеленського президентом вона склала повноваження). Вже 2018 року було оголошено перші ґрантові програми, і УКФ дебютував низкою цікавих проектів, які було реалізовано за його підтримки. Із кожним роком ґрантових програм і, відповідно, підтриманих проектів більшало, а довіра до Фонду в культурній спільноті зростала. Фонд будував свою діяльність на принципах прозорості й доброчесності; кожну конкурсну заявку оцінювало 5 фахових експертів із відповідної галузі, що запобігало упередженому оцінюванню; крім того, Фонд проводив експертні наради у випадках, коли експертні бали дуже різнилися.

Але чи не ця відкритість і прозорість, як виглядає, стали каменем спотикання і для Міністерства, і для Наглядової ради, які, вочевидь, хотіли мати більший контроль над діяльністю Фонду, самотужки визначати пріоритети його діяльності й стратегію, а можливо, й брати участь у формуванні списків проектів, яким буде надано ґранти? І чи не тому цієї весни Наглядова рада перевищила свої повноваження, прописані у законодавстві щодо УКФ?

Станом на сьогодні в УКФ ніяк не може розпочати роботу новообраний директор, хоч минув уже місяць від часу його обрання, а відповідно, ні з ким із тих, хто переміг у конкурсах, не підписано договори, і переможці конкурсних програм не можуть розпочати реалізацію своїх проектів. До того ж Наглядова рада фонду дозволила собі постфактум змінити правила конкурсів. Передовсім вона відмовила в отриманні ґрантів тим заявникам, які мали найвищі бали в рейтингу і чиї проекти експерти визнали за найкращі (а це не один-два, а десятки проектів); і натомість «на ходу» оголосила конкурс для проектів, приурочених святкуванню 30-ї річниці Дня Незалежності України. На подання документів на цю новостворену програму є лише два тижні, і можна тільки уявити якість заявок, що надійдуть на новооголошений конкурс.

Що особливо обурило культурну спільноту, це те, що все це «перезування на льоту» відбулося з повним нехтуванням процедур ґрантових конкурсів УКФ, згідно з якими Наглядова рада не має ані втручатись у їх перебіг, ані змінювати рейтингові списки переможців конкурсів, ані здійснювати експертне оцінювання проектів і тим більше не знецінювати експертну оцінку представників фахових спільнот, що вона дозволила собі зробити, – все це не належить до її компетенцій. Наглядова рада має схвалювати проекти, бюджет яких перевищує 150 мінімальних зарплат, але ані не відмовляти у ґрантах тим заявникам, які отримали високі рейтингові бали, ані не впроваджувати новації в час, коли вже мала розпочатися реалізація всіх конкурсних програм. Окрім того, рішення Наглядової ради є чинними, якщо їх схвалили в голосуванні 2/3 її членів, тобто 6 осіб із 9; натомість нараду, на якій було ухвалено згадані одіозні рішення, було проведено за участі лише 5 членів Наглядової ради. Однак таке порушення не збентежило учасників голосування. Коли воно стало явним, Наглядова рада через десять днів постфактум «доголосувала» свої рішення, додавши ще один голос.

Зрештою, Наглядова рада неодноразово порушила чинне законодавство щодо УКФ – імовірно, ніхто з тих, хто до неї входить, його й не читав. Та й про яке читання документів мова, якщо низка членів Наглядової ради (зокрема, представники з Офісу Президента, котрі, здається, взагалі не ходять на ці наради), є, як виглядає, випадковими для культури людьми, які, напевно, ніколи не сприймали сферу культури як щось гідне уваги і для котрих вся українська культура, вочевидь, обмежується цариною шоу-бізнесу?

Меседж, що його транслювала й далі транслює щодо УКФ Наглядова рада вкупі з Міністерством культури на чолі з міністром Ткаченком, – це так звана «криза Українського Культурного Фонду». От тільки цікаво, як у стані глибокої кризи УКФ міг розробити безліч ґрантових програм, відгукуючись на потреби культурної спільноти, сформувати професійну спільноту експертів, до якої нині належить понад півтисячі осіб, а також допомогти заявникам реалізувати за підтримки УКФ сотні проектів, зокрема й у співпраці з міжнародними партнерами? Криза – це те, що відбувається тепер. Хоча це більше схоже просто на знищення Фонду.

Мені пощастило від першого року існування ґрантових програм в УКФ бути його експерткою. Це означало для мене неможливість подаватися на конкурси фонду із власними проектами, але мені було цікаво зануритися і в цю дещо бюрократичну, на перший погляд, діяльність, прислужитися власними знаннями і вміннями тому, щоб фахово оцінити проекти, що надходили на конкурс. Мені було приємно починати співпрацю з підписання декларації про доброчесність: я була свідома того, що не маю права оцінювати проекти, до яких причетні мої рідні, друзі чи колеги, – і щороку я писала низку відмов від оцінювання заявок, коли натрапляла в них на знайомі прізвища.

Мені подобалась атмосфера, яка панувала у Фонді впродовж цих років: атмосфера поваги – привітна, попри неймовірну подієву насиченість та завантаженість усіх без винятку його працівників і мало не постійну понаднормову роботу. За чотири роки я жодного разу не чула ні від кого з працівників УКФ роздратування в голосі, не бачила випадків неадекватного чи недоброзичливого ставлення чи до експертів, чи до заявників. Навпаки: все було м’яко, терпляче, коректно й тактовно. Щиро кажучи, не можу згадати, чи ще десь я опинялась у подібній робочій атмосфері, – можливо, хіба що в Українському Католицькому Університеті, з яким УКФ мав розпочати програму з навчання експертів. Але, як виглядає, тепер і вона опинилася під загрозою: якщо не всі члени Наглядової ради знають, що це за університет і дозволили собі висловити недовіру до нього, – це теж немало свідчить про їхню обізнаність і в освіті, і в культурі. А бажання втручатися в сферу, в якій вони не є компетентними, сигналізує радше про охоту нищити, а не будувати, керувати й тримати контроль, а не делегувати повноваження фахівцям.

У такій атмосфері є багато підстав для смутку й знеохочення, але мене тішить те, скільки гідних людей виявили сміливість свідчити про свій досвід співпраці з УКФ, а також фахово коментувати ситуацію, в яку його завела Наглядова рада спільно з Міністерством культури. Не кожна державна інституція заслужила на заяви підтримки до уряду від спільнот фахівців, а також на публічні протести, які вже також розпочалися, як і не кожна державна інституція зуміла чинити опір ручному управлінню. Українському Культурному Фондові донедавна це вдавалося. І добре, що є ті, хто відчуває за обов’язок про це свідчити.