Дорогі українці, це ми вам дякуємо! Колонка Ярослава Курського у "Газеті Виборчій"

Еспресо наводить переклад колонки Ярослава Курського на wyborcza.pl - колишнього першого заступника головного редактора "Газети Виборчої", екс-прессекретаря Леха Валенси.

У розрахунках Путіна комедійний актор, обраний президентом, мав повестися як перелякана знаменитість і в паніці втекти з країни. В іншій версії — мав бути просто вбитий російськими спецслужбами. Справу мало завершити захоплення Києва десантними військами та колоною бронетехніки, що тягнулася від білоруського кордону.

Схема була такою ж, як і під час захоплення Криму. Світ мав, звісно, обуритися, посли — надати ноти протесту, Європейський Союз — щось пискнути, а потім мав настати дипломатичний business as usual. Газ і нафта далі мали текти на Захід, а євро та долари — на Схід. Україна, вирвана з рук "фашистів" та "нацистів", мала повернутися в обійми матері-Росії.

Однак цього разу актор Володимир Зеленський зіграв роль життя. Зіграв справжнього президента. Не виїхав із Києва, залишався на посту, підбадьорював громадян. Російський десант на аеродром у Гостомелі наштовхнувся на запеклий опір українців, які воювали за свою країну, а це унеможливило перекидання решти російських військ і захоплення Києва.

прес-конференція Володимира Зеленського щодо нападу Росії на Україну, 24 лютого 2022 року, фото: gettyimages

Ніхто не сподівався, що "держава, яка занепала" і "проїдена корупцією" Україна мобілізує семисоттисячну армію, а її солдати виявляться такими відважними. Ніхто не сподівався, що українські технологічні інновації, особливо дронові, повністю змінять поле бою.

Ніхто не вірив, що в роздертій на дві мови державі народиться міф-засновник нової України, що — о парадокс! — Путін посприяє відродженню національного духу українців, як фаустівський Мефістофель: "Я — тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого". Путін-Мефістофель об’єднав Захід; зміцнив НАТО та його східний фланг. "Ввів" до Альянсу Фінляндію та Швецію. Відрізав Захід від російської сировини. "Наклав" санкції на Росію та прирік Москву на ізоляцію. Зрештою, оголив беззубість нібито другої армії світу, яка щомісяця зазнає таких втрат, як сума всіх втрат Радянського Союзу в Афганістані.

Українці мали воювати чотири дні, а воюють чотири роки. І ніколи не здадуться.

Але ця війна має свою страшну ціну. Її платять цивільні, а на фронті гине молодість і майбутнє України.

Щоденний героїзм українців

І хоча прямо за нашим східним кордоном росіяни бомблять міста та викрадають українських дітей, ми дедалі з більшою втомою слухаємо повідомлення про чергові злочини, ніби це нас не стосується.

Бо "поляки втомилися від війни в Україні".

А в Україні війну відчутно всюди. Достатньо туди поїхати, щоб дещо зрозуміти. Подорож рекомендую зокрема вітчизняним українофобам, конфедератам, національним егоїстам, дарвіністам і хейтерам. Сміливіше, пані та панове!
Як "Wyborcza" ми організовували не один гуманітарний конвой і брали в ньому участь. Під’їжджали до лінії фронту. Були у відбитому з російських рук Куп’янську. Побачили в реальності Другу світову війну. Таку, з архівних документів вісімдесятирічної давнини. Мінні поля, цвинтарі танків, блокпости, блокади, перетворені на згарища села та хутори, пориті бомбами та траншеями поля.

зруйнований Куп’янськ, фото: gettyimages

Але "поляки не хочуть уже слухати про війну", "це вже нікого не цікавить".

Ми бачили міста-привиди — зруйновані, випалені, без води, газу, світла, будинки без вікон і лише на перший погляд... без людей. Але люди були. Виходили з підвалів, бункерів, щойно ми заїжджали нашим бусом, голосно сигналячи у дворах та на вуличках мікрорайонів. Виходили як зомбі, ставали в чергу і з порожніми очима чекали на пакунок. Відходили мовчки. Іноді лише хтось із них казав: "який сором", "яке приниження". Коли ми розмовляли довше — щось у них ламалося, і тоді з’являлися сльози: "нехай нам дадуть тільки жити", "ми нічого не хочемо", "самі це все відбудуємо". "Ми тільки хочемо миру".

Ми хизуємося, що Польща щойно увійшла до двадцятки найбагатших країн світу, але чуємо сьогодні, що "поляки вже не мають змоги допомагати українцям".

В Ізюмі ми бачили масові поховання закатованих цивільних, чиї тіла поховали в сосновому лісі. Ями, ексгумаційні купи піску серед трупного смолистого смороду. Як у Катині.

Однак це "поляки вимагають зараз ексгумації жертв злочинів УПА вісімдесятирічної давнини".

Не треба навіть їхати далеко на схід. Якщо найсправжнішим зі справжніх поляків занадто далеко, то достатньо до Дрогобича. Після бомбардувань електростанцій вночі у Дрогобичі так чорно, що видно Чумацький Шлях. Чути гуркіт генераторів, завдяки яким магазини та ресторани працюють. Відповіддю українців на принизливу війну є нормальність. Вони намагаються жити так, ніби її немає. Це їхній щоденний опір. Це їхній героїзм нормальності.

Попри війну, організовується Шульцівський фестиваль. 19 листопада, у річницю смерті Бруно Шульца, щороку відбувається юдейсько-християнська екуменічна молитва. Нещодавно, коли молодий рабин, біженець із Харкова, читав кадиш, завили сирени повітряної тривоги. Сигнал пролунав рівно об одинадцятій. У тому ж місці й о тій самій одинадцятій, коли гестапівець Карл Гюнтер убив пострілом у голову Бруно Шульца, польського письменника.
Але, як я чую в Польщі: "ця війна — це не наша війна".

За два кроки від освяченого кров’ю місця тягнеться символічне вшанування — алея портретів сотень загиблих на фронті молодих хлопців із Дрогобича. Щороку меморіал подовжується новими фотографіями, новими квітами, новими лампадками. Збільшується на натовп зневірених матерів, що приходять сюди. Завершується свіжими насадженнями квітучих дерев. Кожне деревце символізує загиблу дівчину — санітарку, медсестру, солдатку з Дрогобича. Поруч із цими молодими іменами стоїть лише одна табличка: "Не плач, мамо, я зацвіту навесні".

Алея Пам’яті у Дрогобичі, фото: drohobych-rada

Але, як я чую, це не в українців, а в поляків тепер справжня проблема. Як сказав від імені народу президент Кароль Навроцький президенту Зеленському: "У поляків немає почуття вдячності за надану українцям допомогу". Тож дякуйте, дякуйте, українці, кланяйтеся в пояс пану президенту! Пан президент вимагає вдячності.

Проте якщо найсправжніші зі справжніх поляків не хотіли б покидати межі своєї батьківщини через острах зустріти якогось іноплемінника, то заспокоюю — не треба навіть виїжджати з Польщі, щоб будь-що зрозуміти.

Пані Віра — вдова. Чоловік пані Віри чотири роки тому, хоча йому було вже під п’ятдесят, а отже, він точно не був призовного віку, пішов добровольцем, щоб захищати батьківщину. Два роки тому загинув разом із кількома бойовими побратимами від вибуху ракети. Тиждень тому Віра сказала з гордістю, що якраз назбирала на пам’ятник чоловікові.
— Ну і яке полегшення, — каже, — зятя поранили, повертається додому. Троє їх було в патрулі. Наступили на міну. Одного хлопця вбило одразу, іншому відірвало ноги. Зять — оглушений — виніс його на спині. Він тепер інвалід, не чує, якісь шуми в голові, але живий! На фронт не повернеться. У доньки буде чоловік, а у дітей — батько.

Не дякуй нам ні за що, дорога Віро, це не ви повинні нам дякувати. Той, хто за своє серце до воєнних біженців очікує вдячності, взагалі не мав би братися за допомогу.

Це ми хочемо подякувати Вам!

Чого навчила нас війна в Україні

Що нам українці за ці чотири роки дали зрозуміти? Я не знаходжу в новітній історії прикладу країни, яка платила б кров’ю своїх громадян за мрію про приєднання до демократичної спільноти народів. З цього почався Майдан, потім роками ятрилася війна на Донбасі. Зрештою, перед обличчям слабкості західного світу вибухнула повномасштабна війна за всю Україну.

ЗСУ, фото: gettyimages

Хто з мешканців Європи готовий віддати життя за приналежність його країни до ЄС?

Коли на Куп’янськ летять бомби, політики "ПіС" та обох "Конфедерацій", які свободу та членство Польщі в ЄС отримали від старшого покоління дисидентів часів ПНР на срібній таці, тепер роблять усе, щоб поставити під сумнів сенс нашої присутності в Союзі та щоб виводити Польщу із Заходу.

"Не наша це війна"? Наша. Ніхто не зупиняв Гітлера і ніхто не зупиняв Путіна, бо вимоги обох злочинців стосувалися "суперечки в далекій країні та між людьми, про яких ми нічого не знаємо" — як сказав Невілл Чемберлен, прем’єр-міністр Великої Британії, 27 вересня 1938 року, напередодні Мюнхенської конференції, що затвердила поділ Чехословаччини.
Закінчилося пожежею всієї Європи, окупацією Парижа, бомбардуванням Лондона, смертю мільйонів у газових камерах. Що ж, історія трагічно повторюється, бо тирани мислять містичними категоріями, реалізуючи історичне призначення. Не зважаючи на ціну, вони збирають німецькі землі або об’єднують одвічні руські землі. Боязкі демократи охоче піддаються ілюзії святого спокою. Ілюзії, бо кожна поступка заохочує тиранів до наступного завоювання.

Ми дізналися також, що наш "надійний союзник" став ненадійним, що посол США Томас Роуз цілком серйозно пригрозив виведенням американського військового контингенту з Польщі. Якби це був жарт, то він би цей ідіотський допис у паніці не видаляв. Так, він так написав, бо так думає, так само думає його довіритель — брутально і транзакційно. Маршалок Влодзімєж Чарзастий мимохідь продемонстрував, що якщо ти не підлабузник Трампа, тебе перестають вважати союзником приватизованої ним Америки.

Ми дізналися також — о парадокс! — що будучи комедійним актором, можна стати президентом і здобути масштаб державного діяча. Але також можна прагнути масштабу державного діяча супердержави і, ставши президентом, поводитися як комедійний актор.

Тож ми знаємо, що попри настирливі декларації Роуза про "модельний союз", на цей союз ми не можемо розраховувати, а вже точно не можемо вважати відносини з Америкою виключними. Тому ми не повинні класти всі яйця в один кошик, як це роблять польські адепти MAGA.

польські адепти MAGA, фото: gettyimages

Тим часом зараз політики "ПіС" та оточення президента Навроцького із запалом американських лобістів саботують історичну для нашої безпеки програму SAFE, бо вона відрізає від частини контрактів американські оборонні концерни.

Чи можемо ми, отже, розраховувати на Європу?

Україна вже раз повірила в західні гарантії, підписавши в Будапешті відмову від ядерної зброї. Сьогодні вона платить за це кров’ю своїх громадян. Добре хоч те, що Європа вже знає: ці "далекі країни, про які ми нічого не знаємо", є для Путіна лише брамою до Берліна, Парижа, Лондона чи Рима. І що треба озброюватися і підтримувати Україну не з любові до Києва, а зі звичайного політичного розрахунку.

А отже, на Європу ми можемо розраховувати більшою мірою, ніж колись, але на кого після чотирьох років війни ми можемо розраховувати по-справжньому?

На тих, кому російські бомби падають щодня на голову, на тих, хто тримається у холодних, голодних і темних містах, на тих, хто хоче миру, але знає його реальну ціну — бо вони заплатили її життям синів, дочок і батьків!

Ми можемо розраховувати на Україну, доки вона вільна! Доки її суверенітет сплетений з нашим. Доки потенціал обох економік, армій, технологій, бойового досвіду найбільшої європейської армії дозволяє реально захиститися від агресивної, позначеної імперським комплексом Росії.

Однак націоналісти з обох "Конфедерацій" та їхній президент, послідовники Дмовського, апостоли MAGA, що мислять категоріями Трампа, задивляючись на Росію, на її ресурси та цінності, на Чилі чи Дубай, оголошують саме зараз кінець Гєдройцевої концепції УЛБ — України, Литви, Білорусі — буфера незалежних держав, що відділяють нас від Росії. Цього хотів ще Юзеф Пілсудський. Тоді не вдалося, і Польща не протрималася двадцяти одного року. Найсправжніші поляки хизуються "реалізмом", "інтересом", "національним егоїзмом і міжнародним дарвінізмом", ніби не хочуть зрозуміти, що саме цей "егоїзм і дарвінізм" диктує зараз тісний союз з Україною.

фото: gettyimages

Насправді не треба бути Прометеєм, щоб бути сьогодні проукраїнським. Не бачити цього — значить мати проблему з логікою або представляти логіку іншої країни, ім’я якої не Польща.

Дорогі українці, ми не хочемо ваших подяк. Вимога цього від президента Зеленського сповнює нас соромом. У четверту річницю вашої героїчної боротьби ми дякуємо Вам "за нашу і вашу свободу".

Ярослав Курський - редактор і публіцист, колишній перший заступник головного редактора "Gazety Wyborczej". Гданчанин. Юрист за освітою. Автор бестселера, номінованого на премію NIKE — "Дзяди і дибуки".