Ціль США у цій війні – повна перемога України та послаблення Росії, щоб вона ніколи не змогла повторити подібну агресію, - Піонтковський

Буквально у нас на очах розгорається надзвичайно істотний вузловий момент. Він пов’язаний з одного боку з візитом Блінкена, ми розуміємо, що на Рамштайні черговому також дійшли до надзвичайно важливих рішень, але  водночас певною сигнальною ракетою, яка започаткувала чи заманіфестувала принципово нову еру, стала стаття генералів Забродського і Залужного, де вони окреслили надзвичайно чіткий периметр війни і звернулися до наших союзників із недвозначним натяком: нам потрібні ракети для того, щоби в Росії не почувалися безкарно.

Так, дійсно, 8 числа розгорталися історичні події, їх щільність була надзвичайно великою. Це і ключове засідання Рамштайна, де нарешті подолали оцей спротив у американській адміністрації "Путін-ферштейн" Саллівана про надання далекобійних ракет Himers та ATACMS, і символічний візит Блінкена до Києва, і нарада, як за радянською термінологією, "селекторна нарада", яку Байден проводив зі своїми союзниками щодо допомоги Україні. Я думаю, що значною мірою це результат передовсім української дипломатії та бойових успіхів ЗСУ. Проте, що стосується внутрішньополітичної боротьби, зокрема в американській адміністрації, це результат маніфесту 20-ти видатних американських політичних та військових лідерів, про який ми говорили з вами минулого разу. Маніфест: Америка повинна озброїти Україну сьогодні, поки ще не надто пізно. Це маніфест від 17 серпня, де вони поставили дуже пряме запитання, різко, президенту Байдену: ми поставляємо Україні зброю для того, щоб вона перемогла Росію у цій війні, в якій вона захищає всю світову цивілізацію, чи для того, щоб у цій війні зберігалась рівновага, і не бай Боже, як інколи говорять ваші радники, наступила ескалація конфлікту. Відповідь надана цілою низкою подій, але передовсім новим пакетом озброєння, символічним візитом Блінкена, що Америка підтверджує форму Остіна, як він виголосив ще 25 квітня в Києві: ціль США у цій війні – перемога України, повне відновлення її територіальної цілісності та послаблення Росії до такого рівня, щоб вона ніколи не могла повторювати таку агресію. От із цього 25 квітня ще ніколи ця форма не була так чітко підтверджена всією американською адміністрацією, включаючи президента Байдена, як це було зроблено 8 вересня. Я думаю, що це ключовий поворотний пункт україно-російської війни. І ви правильно згадали значення статті генералів Залужного і Забродського. Я вам навіть більше скажу, мої відчуття, як експерта, що у цій статті є ще два автори – це генерал Ллойд Остін та генерал Марк Міллі, які спільно працювали над всіма документами. І ця стаття покликана була допомогти саме їм у внутрішній американській боротьбі. Тож, це заява чотирьох генералів, двох українських і двох американських, про цілі союзників США, України і, звичайно, Великої Британії, візиту нової прем’єрки якої ми очікуємо найближчими днями. Союзники мають намір перемогти Росію у цій війні.

Дві основні фрази, які ми почули від Путіна. Це про так звану "ґумову задницю" чи "рєзінавую попу" мовою оригіналу. А другий момент, що також надзвичайно характерний, він сказав, що Росія під час війни проти України нічого не втратила. Тобто, він вже готовий виправдовуватись.

Ну, за цю фразу додатково вже не міжнародний трибунал, а російський, за нової влади, вимагатиме над ним суду. Це жахлива фраза, але вона характеризує повний стан розпаду його особистості. Це вже помічено, ми бачимо сигнали, як дуже жирні щурі починають втікати з путінського корабля, розуміючи, що цей безумець приведе їх лише до катастрофи. Передовсім я маю на увазі дивні демарші навколо чеченського керівника Рамзана Кадирова.

Якщо можна, давайте зараз деталізуємо цю ситуацію, чому він почав натякати про свій можливий відхід від справи, чому він хутенько повернувся на стару позицію. Що відбулося насправді на вашу думку?

По-перше, я думаю, що розмови про його перекидання у Москву, про його підвищення були ініційовані силовиками. Тут варто розуміти, що силовики одностайно ненавидять Кадирова. Адже Кадиров по суті виграв у Росії війну і Путін уклав з ним мир. По суті Путін капітулював і виплачує Чечні велетенську данину за те, щоб Кадиров, по-перше, зображав лояльність Російській Федерації, підтверджував, що Чечня є частиною Росії, по-друге, брав участь своїми збройними силами у різних авантюрах. Силовики були проти таких рішень цих рішень Путіна, вони його ненавидять, вони зробили спробу розправитись з ним ще, як ви пам’ятаєте, після вбивства Нємцова у 2015 році. Це вбивство було організоване ФСБ за участю кількох рядових чеченських виконавців. І вони моментально, через два дні, його розкрили, знайшовши цих виконавців і навіть відправились до Чечні арештовувати наближених до Кадирова людей. Намагались використати вбивство, щоб скинути все на Кадирова та позбутися його. Це навіть викликало серйозну політичну кризу в Москві, Путін тоді зник на два тижні. Але врешті-решт він відстояв Кадирова, проте ставлення силовиків не змінилося. Вони напевне хотіли витягнути його Москву під приводом надання йому якоїсь високої посади. Але яку б високу посаду він не отримав у Москві, навіть керівника росгвардії, міністра оборони, віце-президента Росії, наступного дня він би був застрелений у потилицю силовиками. І він це прекрасно розуміє. Тому ні до якої Москви він не поїде. Вони його, як Антея, відірвуть від Чечні, точніше від свого власного війська із 20 тисяч бойовиків, і розправляться з ним. Але й піти він теж не зможе зі свого посту, бо в Москві його вб’ють силовики, а в Чечні величезна кількість кровників. От коли він пішов на цей пакт з Путіним, дуже багато чеченців були незадоволені, вони вимагали продовжувати боротьбу за незалежність Чечні до кінця, і він розправлявся з ними дуже жорстоко, вбивши багато людей. Тому єдиний спосіб йому залишитися живим – це залишитися в Чечні на чолі свого війська. І він розуміє, що у постпутінській Росії йому немає місця, його негайно вб’ють нові керівники Росії. А він, як усі люди, які щось розуміють у військовій справі, бачить, що справа йде до поразки Путіна. Він вже думає про своє місце у постпутінській Росії. І це місце буде, звичайно, як керівника величезного військового контингенту, який бореться за незалежність Чечні. Тому що нова постпутінська влада цей контракт, укладений з Путіним, підтримувати не буде і постарається свою волю, програвши Україну, нав’язати як мінімум Чечні. Тобто, це перший дзвінок початку постпутінського розпаду Росії. В результаті поразки у війні.

Я з вам погоджуюсь, ситуація надзвичайно серйозна і демарш Кадирівський надзвичайно симптоматичний. З другого боку ми бачимо, наскільки немовби посилились так звані білогенеральські різні позиції. Йдеться про Патрушева, Наришкіна, Бортнікова. Тобто, таке відчуття, що вони справді, як ви слушно відзначили, готуються до постпутінської Росії і це не передбачає якогось м’кого транзиту влади. І ми вже не бачимо і не чуємо прізвища Шойгу серед можливих спадкоємців. До речі, зараз маємо річницю дивної смерті Зінічева, в Рейхенбахському водоспаді, за аналогією з твором Конан Дойла, я вже не пам’ятаю назву того російського водоспаду, куди вони скинули того Зінічева, але він був серед тих силовиків, які могли успадкувати чи посилити путінський транзит.

Ну, з Зінічевим розправились ще у порівняно спокійні часи для Путіна. Натомість зараз, коли Україна перейшла у контрнаступ, напевне ви теж краєм ока дивитесь ці телеграм-канали путінських ультрафашистів, вони ж в паніці, вони ж зараз повторюють вже всі тези Гіркіна, добре відомі українській аудиторії, він вимагає повісити Путіна, як зрадника, оця ультрафашистська партія звинувачує в поразці, у провалі спецоперації, а насправді у поразці у війні. Тому зростає дуже глибока внутрішньополітична криза у Росії, і це ще тільки перші, порівняно скромні, успіхи ЗСУ, а уявляєте, що трапиться після таких цілком реальних на сьогодні подій, як наприклад звільнення Херсона та знищення Кримського мосту. Я вам гарантую, що Путін політично не переживе ці події.

І надзвичайно важливий момент, який теж варто відзначити у статті генералів Забродського і Залужного, вони кажуть, що основна задача – позбавити громадян Росії відчуття безкарності за ті злочини, які розв’язала Російська Федерація і які толерує Путін.

У переговорному процесі, як на мене, у цьому питанні поставив крапку президент Зеленський своїм зверненням до нації з нагоди Дня Незалежності, 24 серпня, він задав риторичне питання: що для нас кінець війни? Раніше ми говорили – мир, тепер ми говоримо – перемога. Ніяких зараз переговорів не може бути, як мінімум до відведення російських військ до лінії 22 лютого. Та й так це відведення буде лише початком мирних переговорів про повне відновлення територіальної цілісності України. Оцей ультиматум від України, по суті і від колективного Заходу, висунутий Росії, якраз і буде прийнятий новою постпутінською владою після цих двох історичних подій, про які я вже казав, звільнення Херсона та руйнування Кримського мосту, але схоже на те, що додаються ще й великі успіхи на Харківському фронті. Не варто мати жодних ілюзій, до влади прийдуть не якісь чудові люди нової прекрасної Росії, прийдуть такі ж мерзотники, як Путін, в бункері інших немає звідки взяти, але вони будуть зважати на військові реалії і вони приймуть цей ультиматум. І дуже важливі нові моменти для української влади й суспільства прозвучали у статті Забродського і Залужного про те, що більше не буде безкарності Росії, і вони мали на увазі не лише безкарність влади, але й російського суспільства. Він ставить питання американцям, так як основні тези статті були повторені Пентагоном ще в день публікації від свого імені. Ви пам’ятаєте, про те, що війна може продовжуватись і весь 2023 рік. І та теза про те, що Росія володіє такою меншою вразливістю через далекомірність своїх засобів для атаки, цей погляд прийнятий американським командуванням. Два основні тренди статті – досяжність та безкарність. Це зовсім нова постановка питання. Це приблизно те ж саме, з чим зіштовхнулась гітлерівська Німеччина у 1944 році, коли англійці почали бомбардування її міст. Я не кажу, що завтра почнеться бомбардування російських міст. Просто і американці, й союзники нагадують, що знищення мирного українського населення, яке вони чинять, користуючись соєю безкарністю не буде прийнятим і не продовжуватиметься.

Понад сто років тому, 1914 році світова війна почалася після того, як було оголошено загальну мобілізацію в Німеччині, Австро-Угорщині, Російській імперії і так далі за списком. Зараз загальної мобілізації в Росії немає, Путін чомусь на неї не йде, а стаття Забродського і Залужного фіксує новий стан справ, тобто війна не закінчиться цього року і радше всього вона може тривати 23-й рік.

В Путіна певно краща соціологія, ніж у нас з вами, отримана від його секретних служб, він відчайдушно боїться мобілізації. Але очевидно, що військові наполягають на цьому. Але ж він змінює генералів після витоку інформації, налітає на них із нецензурною лексикою під час своєї конференції. Вони вже намагаються до нього огризатися, і основний аргумент, яким вони відповідають: у нас немає сил, нам потрібна мобілізація. Проте він розуміє, що мобілізація означатиме для нього соціальну катастрофу. Картковий будиночок всенародної підтримки русского міра, так званого порятунку співвітчизників рухне одночасно.  Одна справа, що є ще люди, які готові з якимось псевдопатріотичним почуттям спостерігати за цим по телевізору, але йти помирати за безумні ідеї Путіна вже ніхто не хоче, інакше б він не мобілізовував злочинців, бандиті, не набирав добровольців 50-річних, коли сім’ї вже дідусів посилають, щоб за мертвого дідуся отримати машину Ладу. Російська пропаганда дійшла до такого ідіотизму, що вони такий ролик соціальної реклами показували: от дідуся вбили, а щаслива сім’я їде на похорон в машині. Але в останній момент вони здогадались і зняли цей ролик з трансляції на Москву й Петербург. Вони показували його тільки для голодної провінції, де це могло принести якийсь результат. Подивіться, велика технологічна держава просить допомоги у військових озброєнь Ірану і Північної Кореї, він покидає Сирію, покидає Карабах, залишає все Ердоганові, роблячи його повним господарем і Сирії, і Південного Кавказу. Вивозить звідти свої розхвалені системи С-300 для того, щоб стріляти не у літаки, а у наземні цілі. У нього закінчують ракети Калібри й Іскандери, і він змушений використовувати ці протиповітряні. Це повна катастрофа. І звичайно ж, у цій атмосфері розвивається загальне незадоволення як противників війни, так і ультрафашистів, які вимагають її розширення. Він опинився у незавидному становищі.

Але от всі колективні путінські геббельси могли б затягнути свою стару пісню про те, що Захід намагається на них накинутися і повішати, так би мовити, окремо взятих злочинців на березах під Калугою, і оголосити під це все діло мобілізацію. Але вони на це не пішли.

Політична катастрофа для Путіна дуже проста. Після однієї із цих двох подій, звільнення Херсона і знищення Кримського мосту, його просто відсторонюють від влади. Ми почуємо знову наступного дня Лебедине озеро, а в антракті нам повідомлять, що товариш Путін припустився низки серйозних помилок в українському питанні і за станом здоров’я, у зв’язку із похилим віком, він більше не може виконувати свої обов’язки. Хороша дата навіть для цього є, ювілейна, 7 жовтня йому виповниться 70 років. Проте, як і все про Путіна фальшиве, ця дата також фальшива і фальшиві його батьки, і фальшива вся біографія, йому виповниться не 70 років, а 72 роки. Можете детально це прочитати, цілий розділ у біографії Путіна, я рекомендую всім глядачам у книзі Прибиловського й Фельшинського Корпорація.

А чому вони тягнули до останнього моменту, йдеться про ті сили, які б могли, так би мовити, прискорити його політичну кар’єру. Тому що пів року ллється кров, пів року були надзвичайно потужні сигнали з України, зокрема й з боку США.

Чому так тягнули, ви ж бачили, до останнього часу і Путін, і його оточення сподівалися на посередників, він ж і зараз продовжує сподіватися укласти, попри усю ту риторику про знищення Української держави, з одного боку він виступає на різних форумах зі своїми божевільними промовами, а вся його дипломатія працює над тим, щоб домогтися припинення вогню та перемир’я. Спочатку вам присилали до Києва Драгі, Макрона та Шольца, із цим проєктом їх послали за відомою адресою, як російський корабель. Потім він найняв Ердогана і заплатив йому велетенську ціну, як я вже відзначив, віддавши йому повну свободу на Південному Кавказі, у Сирії та Лівії, ще раз повністю продавши союзника, Вірменію. Ганебна, до речі, поведінка керівника Вірменії Пашиняна, Путін його зраджує, вірменський народ раз за разом, а він бігає різними форумами за Путіним, вилизуючи йому задницю. Але це вже хай вірменський народ з ним розбирається. Вони сподівалися до останнього моменту, що вдасться укласти угоду, а тоді вдасться подати це народу як таку собі фейкову перемогу. Дійсно, якщо припиняться бойові дії по лінії зіткнення сторін, вони кажуть: ну, от бачите, ми вже відвоювали не тільки Крим, але й частину Херсонської та Запорізької областей, врятували наших співвітчизників. На що вони сподівались, що перемир’я викличе масові заклики всієї путінської агентури у Європі й США, даймо миру шанс, давайте терміново припинимо поставки зброї до України. Ви ж бачили, які демонстрації були організовані в Європі. Але 8 вересня всі ці надії отримали потужну відсіч. Байден просто зібрав лідерів усіх європейських країн, послав свого секретаря до Києва висловити свою підтримку, а міністра оборони в Рамштайн – оголосити новий, який принципово долає всі попередні, пакет допомоги. Це відповідь Заходу. Жодного перемир’я, Путін повинен програти війну.

Ми розуміємо, що покладатися на проросійських різних діячів годі, але в будь-якому разі вони заговорили про те, що будуть пересовувати дату так званого фейкового референдуму на тимчасово окупованих землях. Тобто, раніше вони говорили про вересень, зараз вони заговорили про листопад. І зараз також з боку Кремля тривають перемовини з Індонезією, йдеться про можливу участь чи неучасть у цьому міжнародному форумі, так?

Ви знаєте, всі ці пропозиції будуть вирішуватись зараз на полі бою. 8 вересня було підкреслено всіма, і керівниками США, що Україна не готова до переговорів із-за позиції США, майбутнє Європи і світу вирішується зараз на полі бою в Україні. І всі ті жалюгідні російські плани вже абсолютно не актуальні. Ми знаємо, що нова архітектура безпеки завжди формується після кожної світової війни країнами-переможцями. Після наполеонівських війн це був Віденський конгрес великих країн. Після Першої світової  - Версальський конгрес, після Другої світової війни – Потсдам. Тому зараз плани тих, хто програв, нікого не цікавлять. Майбутня архітектура європейської та світової безпеки визначатиметься країнами-переможцями і першою з них буде країна, яка внесла найбільший вклад у перемогу, це Україна.