Тут живе світло
Рятуючи п’ятьох маленьких дітей, наші сусіди виїхали до Польщі невдовзі після початку війни
Нещодавно вони подзвонили моїй дружині й попросили відімкнути покинуту хату, в якій уже другий рік ніхто не живе, та зробити фотокопії необхідних для навчання документів. Повертатися в Україну найближчим часом вони не мають наміру. Тут і далі надто небезпечно для сім’ї з дітьми.
Мені не раз доводилося заходити до покинутих помешкань. Вони мають спільні прикмети – затхлий запах, відсирілі стіни, обвислі, відклеєні шпалери, тріщини на стелі, шматки тинькування на підлозі.
Однак тут усе виглядало зовсім інакше. Здавалося, що сім’я виїхала не в березні 2022 року, а позавчора. Розстелені дитячі ліжечка. Книги і папери. Невправні, але через це ще миліші дитячі малюнки. М’які іграшки, всі ці ведмедики, зайчики і пінгвіни, які, здавалося, здивовано підвели голови, почувши наші кроки – невже, невже повернулися любі малі господарі, невже закінчилася безбожно тривала німотна пауза і ми знову будемо самозабутньо бавитись, забувши про воєнне лихоліття як про поганий сон?
Читайте також: Похвала мужності
Тут було чисто й затишно. Тут жило світло.
Дружина заходилася фотографувати документи, а я роззирався по хаті – і дивувався, настільки обжитою і привітною була вона, анітрохи не занедбаною. Може, якісь безпритульні ангели оселилися в ній і заходилися господарювати, питав я себе. Може, ангели-хранителі українських дітей, убитих росіянами в Маріуполі або в сусідній Бучі, прилетіли сюди, втративши тих, кого вони мали берегти й супроводжувати все життя, безробітні тепер і без вини винні, бояться постати перед очима Божими, затуляють білосніжними крилами очі від сорому й невимовного жалю, бо ж ось, не зуміли захистити крихітні життя від наруги, від зґвалтувань та "іскандерів", від сатанинської держави, що століттями захланно п’є українську кров – і ніяк не може напитися.
Я дивлюся на дружину, яка розмовляє телефоном із сусідкою, з’ясовуючи, де саме лежить документ про освіту, і згадую її вірш, який сьогодні чомусь здається мені присвяченим загиблим дітям, хоча, як завжди у випадку з поезією, це не так, або не зовсім так, або і так, і ні...
де живе світло світло живе ніде
просто приходить просто собі іде
світить спокійно наша свіча на двох
падає листя спить безборонний мох
в тиші сумирній дощ безшелесно йде
де живе світло світло живе ніде
Богдана Матіяш
Читайте також: Поет і війна
– Ви повинні свідчити, – наполегливо говорить польська приятелька, яка нещодавно влаштувала нам творчий вечір у Гданську. – Ви повинні писати, говорити, виступати з усіх можливих майданчиків, щоб увесь світ знав про російські злочини, щоб нікому не кортіло забути про них або применшити, або відвести очі та вдати, ніби нічого особливого не сталося.
Як от горезвісному папі Франциску, випадковій людині на святому місці, продовжую її думку, який нещодавно захоплювався імперськими "подвигами" й "чеснотами" російських царів Петра I та Катерини II.
Папа не знає, не розуміє і вже не зрозуміє, що в генетичному коді українського народу немає місця для визнання та схвалення цих потвор. Що в українському серці навіки закарбовані вбивчо точні характеристики Тараса Шевченка:
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому — вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Необачно захоплюючись неприйнятними для українців постатями, Папа насправді захоплюється людоїдством, напучуючи молодих російських католиків бути не гіршими канібалами. Тим часом у нашій історичній пам’яті течуть і течуть ріки крові, яку пролили росіяни. Пливуть, похитуючись на кривавих хвилях, плоти із закатованими козаками, захисниками Батурина, яких наказав розіп’яти садист Меншиков на страх усім майбутнім українським поколінням. Палають храми (хочу запевнити папу, що не гірше палатимуть і католицькі святині, коли російські вбивці вчергове переступлять межу і вирушать на Захід). Котяться відтяті дитячі голови. Ми знаходили не один маленький череп під час розкопок у Батурині, коли відновлювали Цитадель.
Читайте також: Війна як піст
Тому – так, ми повинні свідчити й чинити запеклий опір спробам виправдати злочини росіян або змусити нас до діалогу з ними. Нам нема про що говорити з катами. Пів народу через них опинилося на вигнанні. Десятки тисяч найсміливіших, найдоблесніших захисників України віддали життя, намагаючись зупинити Звіра. Тисячі поневіряються в полоні, у нелюдських умовах утримання.
Замість захоплюватися царями-катами, папа краще доклав би зусиль, щоб визволити двох греко-католицьких священників, які тривалий час перебувають у російській неволі; їхні імена мали би згадувати на кожній недільній літургії. Може, Бог виявиться дієвішим за цього розслабленого престарілого чоловіка, який роками безуспішно намагається справувати такий відповідальний уряд.
Призахідне сонце зазирає у шиби покинутої оселі. На смартфоні знову вискакує попередження про повітряну тривогу. Це вже третя чи четверта за сьогодні, не пригадую. Сусіди правильно зробили, що поїхали звідси. Удень і вночі лунали вибухи, у жінки через страх і нервування пропало молоко, не мала чим годувати найменшого. Але настане день, шепоче на вухо ангел, який живе у покинутій хаті, і вони знову вчинять правильно, бо позбирають дітей, розсіяних, як дрібний мак, по світу, і повернуться. Хай бережуть їх сили небесні. Хай бережуть це насіння, посіяне Богом, насіння, з якого згодом зійде і розростеться новий український народ.
А хату ми постережемо. Від лихих людей і недобрих випадків. Як не оберігати хату, в якій живуть ангели й плюшеві ведмежата, хату з довірливо розстеленими дитячими ліжками, хату, сповнену світла надії. Адже ця покинута оселя – вся наша Україна тепер. І іншої хати в нас нема й не буде.
Спеціально для Еспресо
Про автора. Костянтин Москалець, письменник
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
- Актуальне
- Важливе