Влітку 2014 року в ЗМІ проскочила новина: десь на Луганщині колонія для засуджених за кримінальні злочини взяла шефство над прилеглим селищем. Історія сама просилася у книгу чи на екран. У тих краях якраз розпочалася АТО, і колонія швидко опинилася між двома вогнями. Місцеве начальство втекло, персонал пішов воювати один проти одного, але мешканці не розбіглися. Навпаки, обрали старшого, взяли владу до рук і почали налагоджувати побут.
Чому так сталося? Тому що у колонії – запаси продовольства, можна довго триматися. А коли з/к поставили на потік випікання хліба, почали годувати людей у сірій зоні. До периметра з колючим дротом люди по хліб ходили самі й ставали в чергу.
Ідею поховали у зародку. Причину пояснили: якби це було до війни – продали б у Росію. Вони таке кохають. А українці не сприймуть про в'язницю нічого подібного. Ще й українською мовою. І взагалі, яке кіно грошей немає, мають скорочувати бюджети, бо вимагають рвати з росіянами якнайшвидше.
Мова виявилася головним маркером. Ще 2004 року я чув виступ письменника Василя Шкляра — тоді він ще не написав "Чорного ворона" перед студентами у Хмельницькому. Він зокрема зазначив: "У місцях позбавлення волі ви не почуєте українську мову. Це означає — українці у в'язницях не сидять і злочинів не скоюють". Звичайно, це не відповідає дійсності, коли йдеться про незначні кримінальні злочини. Натомість цілком відповідає згадка мовного питання: у наших в'язницях та колоніях українців можна почути від персоналу, але майже ніколи – від контингенту.
Читайте також: Сварками у соцмережах українці створюють ілюзію нормальності
Пан Шкляр тоді заговорив про в'язницю недаремно. Справа була у вересні 2004-го, за два місяці до "помаранчевого" Майдану, коли українці вперше повстали проти провладного кандидата у президенти із кримінальним минулим. Віктор Янукович не тільки мав дві судимості й, казали, мало не сів втретє – він ще й ретельно приховував це.
Попередники були не ідеальні: обидва були в Компартії, один — ідеолог, другий - "червоний директор". Однак у біографії жодного з них не було кримінального періоду. Влада спробувала вибілити його історіями політв'язнів. Мовляв, також сиділи, не раз і довго. Але це не спрацювало – люди виявилися не дурні та чудово розуміли, кого за що садили. Надалі в українському політикумі постійно виникали персонажі зі злодійською біографією. І щоразу активна частина суспільства не готова була це сприймати. Прийшовши до влади у 2010 році, Янукович вирішив зрівняти рахунок. За ґратами опинилися його опоненти Юлія Тимошенко та Юрій Луценко. Однак і тут не вдалося "продати" народу "зеків" – навпаки, вони стали жертвами режиму.
В українському політикумі постійно виникали персонажі з злодійською біографією. І щоразу активна частина суспільства не готова була це сприймати. Прийшовши до влади у 2010 році, Янукович вирішив зрівняти рахунок. За ґратами опинилися його опоненти Юлія Тимошенко та Юрій Луценко. Однак і тут не вдалося "продати" народу "зеків" – навпаки, вони стали жертвами режиму
Всі ці спогади – у контексті того, що в Росії набуває реальної політичної ваги та серйозного впливу ПВК Вагнера на чолі з одіозним Євгеном Пригожиним. Він карний злочинець і виглядає як карний злочинець. Теорія Чезаре Ломброзо, згідно з якою схильність до лиходійства проявляється у зовнішності, працює тут на всі сто. Проте вплив Пригожина – насправді пів біди.
Біда в тому, що з його благословення до лав військових найманців йдуть з російських колоній злодії, вбивці, ґвалтівники та навіть серійні вбивці. Їм обіцяна амністія, і вони її навіть отримують. Разом із військовими почестями. Є підозра, що неофіційний злодійський кодекс, згідно з яким живуть карні злочинці, і який вважається справедливим, незабаром буде інтегрований у якійсь формі до російської Конституції. Адже саме ПВК Вагнера, основу якого становить блатна братія, вже легалізували всупереч власним законам. Хіба що першими свої закони порушили самі карні злочинці, почавши співпрацювати з владою, за що донедавна можна було отримати неофіційний вирок у власному ж середовищі.
Є підозра, що неофіційний злодійський кодекс, згідно з яким живуть карні злочинці і який вважається справедливим, незабаром буде інтегрований у якійсь формі до російської Конституції.
Читайте також: "Пушкін х*йло!" - головний книжковий підсумок року
Виникає питання: чи можливе таке в Україні? Два Майдани проти диктатури двічі судимого президента, що оточив себе такими ж, як сам, довели – ні. Проте хвилі протесту та народного гніву були спонтанними, емоційними. Українці на генетичному рівні не сприймають нічого, що було б пов'язане з кримінальною, тюремною культурою та звичаями. Навіть наша класика таких зразків не пропонує.
Російська класика їх мала. Підводила під них ідеологію, як Федір Достоєвський у "Злочині та покаранні". Романтизувала, наближаючи злодіїв до найкращих людей світу, як Максим Горький у "Челкаші" та "На дні". Оспівувала, роблячи міськими героями, як Сергій Єсенін у "Москві кабацькій". Наприкінці 1950-х молодий російський радянський поет, пізніше – одна з осіб так званої хрущовської "відлиги" Євген Євтушенко пише промовисті рядки: "Інтелігенція співає блатні пісні". Так він став одним із тих, хто представляє кримінальну культуру та її контекст як позитив, протест, фронду, альтернативу культурі офіційній. У 1990-х саме блатні пісні, у кращих традиціях підміни понять, названі "шансоном", стають уже складовою російської офіційної культури. З'являються фестивалі шансону, відповідні програми з російського телебачення, однойменне радіо. У 2000-х бандитські фільми та серіали стають візитівкою тамтешніх кіно та телебачення.
У 1990-х саме блатні пісні, у кращих традиціях підміни понять, названі "шансоном", стають уже складовою російської офіційної культури. З'являються фестивалі шансону, відповідні програми з російського телебачення, однойменне радіо. У 2000-х бандитські фільми та серіали стають візитівкою тамтешніх кіно та телебачення.
Читайте також: Перемога у цій війні з Росією має мати український варіант
А що ж Україна? Щойно торкнувся теми Василь Стефаник у новелі "Злодій". Кримінальний квартет — Чіпка, Лушня, Матня та Пацюк, — виявив на читацький суд Панас Мирний у романі "Хіба ревуть воли, коли ясла сповнені". Він же показав міське дно у "Повії". Проте жодних сентиментів, жодного виправдання своїм героям. Натомість коли треба було тікати з в'язниці – українець негайно робив це, доведено "Садом Гефсиманським" та іншими творами Івана Багряного. За принципом не говорити про мотузку в будинку людини, що повісилася, діяв гуморист Остап Вишня, єдиний з гумористичного цеху 1920-х, який вижив у сталінських концтаборах. Провівши там десять років, Вишня жодного разу не використав тюремного досвіду у творах. Українців дуже часто гнобили за ґратами, щоб вони зробили із терміну ув'язнення культ.
Західна культура щедріша на тюремні сюжети. Чого вартий Віктор Гюго, який явив у "Знедолених" злодія Жана Вальжана, вчорашнього каторжанина. Явив кримінальний світ Лондона Чарльз Дікенс у "Пригодах Олівера Твіста". Знаменитий американський новеліст О`Генрі сам сидів у в'язниці й з-під його пера вийшли чимало злочинців, серед яких найколоритніші – Джефф Пітерс та Енді Такер. Нарешті, французький карний злочинець Анрі Шар'єр на основі свого життя написав "Метелик", двічі екранізований. А Стівен Кінг провів читача на дно суспільства, у камеру смертників у "Зеленій милі".
Однак ці та інші твори у виконанні західних майстрів – про Зло, яке або перероджується, або неодмінно буде покарано. До тих самих традицій схиляються й українці. Російська кримінальна культура, культ зека, оспівування Володимирського централа і таке інше – легалізація, легітимізація злочинних практик у своїй країні та своїй свідомості. І, відповідно, перетворення їх у норму.
Про автора: Андрій Кокотюха, письменник, сценарист.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.
Слідкуйте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.