Дедлайни для війни: чи можливий мир до визначених дат і чим це загрожує Україні

"Мир до червня": звідки взялися дати та що відомо про наступну переговорну зустріч

Дональд Трамп, фото: gettyimages

Вперше теза про "мир до червня" пролунала від президента Володимира Зеленського під час спілкування з журналістами, тоді він зазначив, що Сполучені Штати Америки прагнуть завершити війну Росії проти України до початку літа.

"Американці пропонують сторонам завершити війну до початку цього літа, і, ймовірно, будуть тиснути на сторони саме згідно з таким графіком. Чому саме до цього літа? Розуміємо, що їхні внутрішні питання в Америці мають вплив і напевно стануть ще більш актуальними для них", – сказав Зеленський і висловив думку, що дедлайн до початку літа зумовлений стартом передвиборчої кампанії до Конгресу США.

Водночас із американського боку пролунала спроба пом’якшити трактування. Посол США при НАТО Метью Вітакер заявив, що "червневий дедлайн" згадав саме Зеленський, і що Сполучені Штати публічно не оголошували жодних конкретних строків: Вашингтон, за його словами, хоче припинення бойових дій "якнайшвидше"

Разом із тим приблизно у той самий період Reuters, посилаючись на свої джерела, пише про те, що у США розглядають ще більш стислі терміни – і прагнуть укласти мирну угоду в Україні в березні та провести швидкі вибори. Переговорники Києва й Вашингтона начебто обговорювали амбітну мету для угоди України та Росії, а також винесення її на голосування серед українців. Два джерела повідомили, що американські переговірники заявили, наче Трамп, ймовірно, буде більше зосереджуватися на внутрішніх справах у міру наближення проміжних виборів до Конгресу в листопаді, а це означає, що високопосадовці США матимуть менше часу і політичного капіталу для укладення мирної угоди.

Власне влітку стартує виборча кампанія, яка передуватиме голосуванню у листопаді. І Трампа значною мірою турбуватимуть передовсім усі можливі шляхи для збереження республіканської більшості у Конгресі. Про такі перспективи зауважує й низка західних та українських експертів.

"Тривогу президента Трампа можна зрозуміти. До початку повноцінної передвиборчої кампанії залишилося усього кілька місяців – і багато ознак свідчать про можливість «синьої хвилі» демократичного успіху. І Трамп точно не бажає, щоб під час цієї кампанії республіканцям згадували про обіцянку президента швидко завершити російсько-українську війну. Навпаки, на передвиборчих мітингах він мав би демонструвати успіхи своїх миротворчих зусиль", – вважає журналіст Віталій Портников.  

Поряд із тим аналітики застерігають, що встановлення кінцевого терміну навряд чи змінить хід війни, оскільки основні питання залишаються невирішеними. Окрім того, ні політичні, ні військові фахівці не бачать ознак того, що Росія найближчим часом погодиться на прийнятну для України мирну угоду.

"Росія не виявляє жодної гнучкості у цьому питанні. Вона не готова прийняти гарантії безпеки для України, які були дуже ретельно розроблені США та Європою. Тож я справді не бачу жодної перспективи, що Росія найближчим часом погодиться на щось розумне, на те, що могло б бути прийнятним для України", – зауважує ексдиректор ЦРУ, генерал армії США Девід Петреус.

Тим часом український дипломат, колишній надзвичайний і повноважний посол України у США Валерій Чалий зазначає, що ідея миру до червня викликає низку запитань, серед яких і те, чи будуть нарешті конкретні кроки тиску на РФ, а також чому ж тоді зірвався попередній дедлайн, якщо Україна робила все можливе зі свого боку.

"І головне запитання: чи такий шлях може дійсно привести до довготривалого миру, чи це буде лише імітація, спрямована на демотивацію партнерів України для підтримки зброєю й ресурсами і одночасно надання можливості російським воєнним злочинцям разом з іншими їх злочинцями-союзниками й надалі вести агресивну війну в Європі", – підкреслює Чалий.

На тлі цього, за словами Володимира Зеленського, вже запланований наступний раунд тристоронніх переговорів, він відбудеться у Женеві 17 та 18 лютого. І хоча Україна, США та Росія охарактеризували свої попередні тристоронні переговори як конструктивні, залишаються серйозні перешкоди, зокрема територіальні питання, тому навряд чи варто очікувати від зустрічей у Женеві конкретних домовленостей, найімовірніше, лише подальші обговорення рамок. 

"Гадаю, що наразі немає підстав ні для надмірного оптимізму, ні для песимізму щодо дипломатичних зусиль навколо війни, і поясню чому, – відзначив щодо теми переговорів колишній надзвичайний і повноважний посол США в Україні (2003-2006) Джон Гербст в інтерв’ю ведучому програми "Студія Захід" Антіну Борковському на Еспресо. – Я сумніваюся, що ці переговори здатні привести до справді вагомих результатів, і причина цього дуже проста. Путін не має наміру завершувати війну".

Ризики "миру до червня" для України

фото: Андріана Стахів

Найбільші ризики для України сьогодні пов’язані з комбінацією так званого замороження війни без деокупації та поступового послаблення західної підтримки. Такий сценарій створює спокусу для партнерів певною мірою розслабитися, відсторонитися від проблеми, а отже відкриває шлях до розмивання санкцій і зниження обсягів військової допомоги. Для Росії ж пауза може стати інструментом відновлення: переозброєння, накопичення ресурсів, відновлення боєздатності та підготовки нової фази війни через кілька років.

Із погляду військово-стратегічних ризиків – те, що припинення вогню без системи гарантій, чи то без дієвого пакета для стримування, Росія може трактувати як оперативну паузу. У такій логіці мир стає знову ж таки тимчасовим і перетворюється на відкладену війну. Тоді ключовим питанням стає не дата підписання угоди, а ціна її порушення. І спроможність України та партнерів зробити цю ціну непідйомною.

Разом із тим, як зазначає директор New Geopolitics Research Network, співзасновник Консорціуму оборонної інформації Михайло Самусь, заяви про дедлайни не змінюють головного — геноцидна війна проти України триватиме. 

"З пропозиції американців завершити війну до літа (чому ж не до весни?) можна зробити один висновок – Путін попросив у Трампа часу до літа, щоб "вже точно прорвати фронт і змусити Україну до капітуляції". З цієї ж опери й пропозиції Трампу з боку Кремля спільних бізнес-проєктів на 12 трильйонів доларів (до речі, а чому не на 35 квадрильйонів?), – пише Самусь. – У залишку це означає, що до літа Україну будуть примушувати погодитися на капітуляцію: США (Віткофф слинявими пальцями перераховує міфічні 12 трильйонів) шляхом невтручання у ракетні удари московитів по українських містах і Росія, яка буде максимально тиснути на фронті й бити по українській цивільній інфраструктурі".

Ще одним моментом, який переважує у сторону мінусів від швидкого підписання угоди є те, що в кремлівському розумінні ця війна подається як частина ширшого протистояння із Заходом, де Росія нібито "стримує НАТО" і "відбиває загрозу власному існуванню". Це дозволяє Москві продавати будь-яку паузу як етап у довшій геополітичній кампанії, а не як фінал війни. І в будь-який момент, підготувавшись, повторити свої дії.

І нарешті, не менш важлива загроза "миру під дедлайн" полягає у тому, що календар може стати важливішим за зміст. Тобто швидкі рішення можуть не включати чітких гарантій, механізмів контролю та довгострокового стримування. У такому випадку будь-яка угода ризикує перетворитися не на завершення війни, а на її відкладення.

Чого все ж таки хоче Кремль: російська логіка переговорів

фото: YouTube

Російська переговорна логіка традиційно базується не на компромісі, а на поступовому розширенні вимог паралельно із затягуванням процесу. Москва публічно декларує готовність до миру, але водночас формулює умови, які фактично означають капітуляцію України або закріплення результатів агресії.

Серед ключових позицій, які регулярно повторюються у заявах російських чиновників і переговорників вимога "врахування нових територіальних реалій", тобто, якщо без обтічних формулювань – визнання окупованих територій російськими. Тут також і відмова України від членства в НАТО, "гарантії безпеки для Росії", які у російському трактуванні означають обмеження військової співпраці України із Заходом, і окремим пунктом – послаблення або скасування санкцій як проти РФ.

Паралельно із тим, Кремль пропонує Білому дому налагоджувати економічну співпрацю у галузях, де вони мають спільні інтереси. Як повідомляє Bloomberg, Москва вже представила Вашингтону план із 7 пунктів щодо економічної співпраці РФ та США. За оцінками співрозмовників видання, частина пунктів може бути спрямована на поглиблення розбіжностей між США та європейськими союзниками України. Інші ж — містять амбітні економічні обіцянки, реалізація яких може залишитися під питанням.

Окремим інструментом є затягування. Росія погоджується на раунди перемовин, але після кожного з них з’являються нові умови або уточнення, які змінюють початкові рамки. Це дозволяє вигравати час як у військовому плані, так і для тестування політичної витривалості Києва та його партнерів. Перенесення форматів, зміна місць зустрічей, зміна складу делегацій — усе це створює ілюзію руху, але не приносить реальних результатів, що якраз і вигідно росіянам.

На думку Віталія Портникова, Путін намагається затягувати війну і таким чином хоче дотягнути до 2029 року, коли завершиться термін президентства Трампа.

"Ніяких мирних перемовин немає, не треба плекати ілюзій. Йде процес затягування часу Путіним. Ми знаємо точну дату, що він хоче дотягнути до певного календарного моменту – січень 2029 року. Навіть вигадувати не потрібно, ця дата є в політичному календарі. Січень 2029 року – завершення епохи Дональда Трампа. Принаймні, так може вважати Путін, ми не знаємо, що ще буде намагатися втнути Трамп, щоб вона продовжилася".

За його словами, реальні мирні перемовини відбуваються тільки тоді, коли є мир, перемир'я, немає вогню. Проведення перемовин під час війни є їхньою імітацією. Ось ця імітація зараз і спостерігається.

Паралельно із затягуванням самих переговорів російські медіа та посадовці просувають тези про "втому Заходу", "неминучість компромісу" та "готовність України до поступок". У прокремлівських джерелах періодично з’являються повідомлення про нібито нові вимоги в межах “великої угоди”, зокрема про міжнародне визнання окупованих регіонів. Такі тези формують інформаційний тиск, спрямований не лише на Україну, але й на її партнерів.

Фактично Росія намагається всіма способами ослабити переговорну позицію України: удари по енергетиці, загострення на фронті, гібридні атаки на союзників. Але разом із тим і не веде переговори з прицілом на швидке завершення війни, як вже зауважували експерти. І до цих думок варто пригадати також слова Сергія Лаврова, сказані днями в інтерв'ю одному з пропагандистських каналів, власне про те, що він виключає мир в Україні найближчим часом.

Що каже нам історія: чому мир під тиском не працює

фото: bucketlistly

Як доводять історичні приклади мир під тиском не працює, оскільки агресор сприймає поступки як слабкість, і стає додатковим стимулом для нових нападів, а не до тривалої безпеки. Тут варто згадати приклади Грузії та Придністров'я, які доводять, що заморожені конфлікти стають інструментами постійного шантажу, а підписані угоди не гарантують суверенітету, лише закріплюючи окупації.

Досвід Грузії демонструє, що спроби задобрити РФ "поганим миром" не гарантують безпеку, а скорше навпаки – призводять до повзучої окупації та просування російських впливів. Для України це є уроком того, що поступки Росії ведуть до посилення її впливу, а надійна оборона та західна інтеграція є єдиним захистом.

Мирна угода від 12 серпня 2008 року (план Медведєва-Саркозі) не спрацювала через систематичне ігнорування Росією її ключових пунктів та відсутність механізмів примусу до виконання. Через два тижні після підписання плану Росія офіційно визнала "незалежність" Абхазії та Південної Осетії, що прямо суперечило принципу територіальної цілісності Грузії та духу угоди. Також Росія використала право вето в ООН та ОБСЄ, щоб припинити роботу більшості місій спостерігачів у конфліктних зонах.

Міжнародна спільнота обмежилася дипломатичним тиском, не запровадивши реальних політичних чи економічних санкцій проти РФ, що, на думку експертів, дало Кремлю сигнал про безкарність. Деякі пункти мирного плану були сформульовані, що дозволило Москві інтерпретувати їх на свою користь для легітимізації тривалої окупації.  Таким чином станом на лютий 2026 року Росія продовжує утримувати під окупацією близько 20% території Грузії.

Ще один конфлікт після розвалу СРСР спалахнув у Молдові. 25 серпня 1991 року так звана Придністровська Молдавська Республіка проголосила незалежність, яку Молдова звісно не визнала. Керманичі Придністров’я були зацікавлені у продовженні співпраці з Росією, тоді як Кишинів бачив майбутнє в розвитку відносин із Румунією і Євросоюзом. 21 липня 1992 року Молдова та Росія підписали Угоду про принципи врегулювання конфлікту в Придністров'ї. Наразі конфлікт вважається замороженим, а Придністров’я офіційно залишається частиною Молдови. Росія ж, хоч офіційно і не визнає Придністровську Молдавську Республіку, однак неофіційно надає їй військову, економічну, політичну і дипломатичну підтримку. 

Отже, історія Грузії та Придністров’я показує спільну закономірність: угоди, укладені під тиском і без чітких механізмів контролю та відповідальності, не зупиняють агресора, а лише фіксують його здобутки й дають час на перегрупування. Саме тому для України принциповим є не швидкість домовленостей, а їхній зміст і гарантії виконання, інакше пауза ризикує стати прологом до нової фази війни.

Суб’єктність як умова миру: як Україні не стати розмінною монетою

фото: t.me/V_Zelenskiy_official

Дедлайни у війні часто з’являються не тому, що сторони дозріли до компромісу, а тому, що хтось хоче зафіксувати політичний результат у календарі. І тут для Києва питання миру до певної дати важливе лише настільки, наскільки воно не перетворюється на спробу закрити війну коштом України. 

У публічних заявах української сторони зберігається послідовність, за якою будь-які домовленості мають бути прив’язані передовсім до змісту, а не до календаря. Тобто спершу Україна повинна отримати зрозумілі та юридично оформлені гарантії безпеки, а вже потім має настати час для угоди про параметри припинення вогню та ширшого пакету домовленостей. На Мюнхенській безпековій конференції Володимир Зеленський, зокрема, вкотре повторив про необхідність довгострокових, себто терміном 30 – 50 років, гарантій від США як передумови підписання угоди, а також критикував ситуацію, коли від України частіше очікують поступок, ніж від Росії.

В аналітичних текстах, які останніми тижнями цитують у західних медіа, українські "червоні лінії" описують як передовсім пороги безпеки, без яких держава не зможе зберегти суверенність і здатність стримувати повторну агресію. А потурання Росії та поступки цілком можуть дати цій агресії шанс на продовження через якийсь проміжок часу.

Інший ключовий елемент збереження своїх позицій полягає в тому, щоб переговори не перетворилися на договір між великими державами без урахування інтересів України. Відповідно Києву у будь-якому разі потрібно продовжувати дипломатичну участь у всіх перемовинах і зустрічах, хай і малорезультативних наразі.

"На жаль, у нас немає інших варіантів, ніж іти в ці переговори. І головна задача зараз, як би це дивно не звучало, робити все від себе залежне, щоб росіяни змушені були йти на діалог. Поки це головна стратегія, альтернативи якій просто нема", – наголошує політолог Вадим Денисенко.

Разом із тим ще одним чинником на користь України могло б стати залучення до процесу перемовин європейських партнерів. Зокрема, цього хочуть і самі партнери, а деякі з них прямо говорять про необхідність дати Європі місце за столом переговорів.

Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський та міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус виступили зі спільною заявою щодо необхідності залучення Європи до тристоронніх перемовин. Як заявив Сікорський, "Європа зараз оплачує військову допомогу, надану Україні, і тому заслуговує на місце за столом переговорів".

"Для США було природно вести переговори, коли (американці - ред.) надавали більшу частину військової підтримки, але тепер ми платимо за цю війну. Внесок США у війну минулого року був близьким до нуля. Ми купуємо американську зброю, щоб постачати її Україні. Якщо ми платимо, ми заслуговуємо на місце за столом переговорів, тому що результат цієї війни вплине на нас", – наголосив міністр закордонних справ Польщі.

Пісторіус підтримав очільника польського МЗС й зі свого боку зазначив, що Путін відмовляється спілкуватися з Європою, тому що йому це дозволили США. 

Тезу про необхідність присутності у переговорах Європи висловив також Зеленський під час Мюнхенської конференції. Він також зазначив, що сподівається на те, що США продовжать брати участь у переговорах, а Європа, яка, за його словами, наразі залишається осторонь, отримає можливість відігравати більш значну роль.

"Європа практично не присутня за столом переговорів. На мою думку, це велика помилка", – сказав український президент.

У підсумку позиція Києва зводиться до того, що будь-які домовленості мають ґрунтуватися на гарантіях безпеки та збереженні міжнародно визнаних принципів суверенітету й територіальної цілісності. І тут доречною виглядає давня формула festina lente, себто поспішай повільно: у війні, яка триває вже стільки років, стратегічна обачність може виявитися ціннішою за політичну швидкість. І саме з огляду на це ще одним елементом цієї обачності цілком може стати більша залученість європейських партнерів до переговорного процесу.