Основні думки Путіна - як зараз красиво вийти з війни та повернути Курщину, - політолог Орєшкін

ЗСУ продемонстрували, що в ескалацію можна грати вдвох. У Тверську область РФ прилетіло на військовий склад – вибух був такої потужності, що стався землетрус до 3 балів за шкалою Ріхтера. Отже, війна зайшла на територію РФ не лише у вигляді мішків із «двохсотими». Тобто розпочинається нова фаза війни.

Я б не казав, що так усе однозначно з переходом війни в якусь нову якість. Мені видається, що все це передбачувано, просто несподівано для російського способу мислення. Там же ж звикли як - що більша країна, то вона могутніша. У ХХІ столітті картинка дещо змінилася, а в Москві цього не помітили. Ідеться про те, що велику територію треба охороняти, якщо ти воюєш. І виходить, що в Росії надто багато об’єктів, на які елементарно не вистачає ППО.

У тому числі дуже велика й начебто сучасна база в Торопці, це Тверська губернія, яку таки треба було охороняти, бо там же ж і ракети, і снаряди, і що завгодно. Не вийшло: прилетіло й вибухнуло. Що це означає - що в Росії бракує засобів сучасної протиповітряної оборони, щоби прикрити ключові точки на власній території. Тому що в Путіна не було в голові, коли він розпочинав свою агресію проти України, що він може отримати відповідь, а він її отримав. Я не бачу в цьому великої новини, тому що те саме відбувалося, наприклад,  і у квітні, і в травні 2022 року, коли він не очікував відповіді на шляху до Києва чи Гостомеля - і зустрів, отримав цю відповідь. І в Харкові, і так далі. Те саме стосується Курська.

Отже, у війни своя логіка. Проблема в тому, що російському менталітету дуже важко цю сучасну логіку усвідомити. Вона дуже проста (якщо це європейська логіка) й полягає в тому, що коли ти живеш у скляному будинку, не треба кидатися камінням у сусідів – може прилетіти у відповідь.

І Путін, і його оточення гадали, що у відповідь нічого не прилетить. А по-друге, найбільш безголові з них вважали, що це наш будинок, скляний чи не скляний - він наш, Захід злякається й не братиме участі, Україна злякається, Зеленський втече й за три дні буде парад перемоги в Києві. Так не вийшло.

А тепер уже пішов свій процес, який важко зупинити. Він жахливий, він кривавий, він руйнує Україну, вона жертва агресії – тут питань нема, але руйнує і Росію – питання лише в тому, що російська громадська думка досі цього не обґрунтувала, не усвідомила й не готова усвідомити. І в цьому сенсі Україна займається тим, що подає раз у раз дуже наочні прості уроки для російської громадської думки. Питання в тому, наскільки скоро ця громадська думка зможе набратися мужності визнати, що Путін вчинив не лише злочин, розпочавши цю війну, а й помилку. І тепер за цю помилку доведеться розплачуватися довго й у вкрай невигідні способи.

Але це вже про інше розмова. Загалом мені здається, що війна пішла з дурного розуму – у ХХІ столітті в сучасному світі війнами проблеми не вирішують.

Але ж Путін залишився у ХVIII, чи у ХІХ, чи в першій половині ХХ століття. У нього вселився дух Миколи І чи інкарнувалися проєкції Сталіна (він так думає). Україні немає куди тікати під загрозою екзистенційного знищення. Путін і Кремль пропонують ультимативно: віддайте нам свою територію, свій суверенітет, свою ідентичність - інакше війна триватиме. Це не є переговірна позиція – це ультиматум під загрозою знищення народу, держави тощо. Чи зможе ця «ватка з нашатирним спиртом» - кров, руйнації  й непохитна позиція Заходу змінити хід думок Путіна?

Якщо я вас правильно зрозумів, то моя відповідь буде такою: річ у тім, що Росія є двошаровою - з одного боку, вона європейська, а з іншого, скажімо так, золотоординська. Принаймні Іван Васильович Грозний свідомо використовував практики золотоординського територіального менеджменту, які він запозичив у Сафа Ґерая, що тричі досить суворо керував Казанським ханством. Весь час відбувається протидія європейської інтенції, де Росія була такою самою імперією, як, наприклад, Австро-Угорщина, під керівництвом доволі європеїзованої монархічної сім’ї Романових.

А от із 1917 року, особливо після приходу до влади товариша Сталіна, стали відверто домінувати умовно азіатські уявлення про організацію влади – такий собі султанат, східний спосіб виробництва, як писав Карл Маркс, кажучи про те, що приватної власності нема, власність належить державі тощо. І це вже імперія скоріше не європейського типу, а золотоординського, коли є хан, якого нічого не обмежує, жодних політичних інституцій, які б його стримували, немає. Існує військово-політична, чи військово-кочова, псевдодемократія, яка називається «делегативною» – тобто одного разу делегували повноваження хану й після цього він нічим і ніяк не обмежений. Ось товариш Сталін таку побудував.

Від кого Путін  захищає «русскіх» - від так званих бандерівців. А хто такі бандерівці? Раніше то були ті, хто захопив владу в Україні. А тепер це вся Україна. Виявилося, той самий «русскій» народ, який Путін проголошував частиною великого російського народу, складається з самих зрадників. І це суто сталінський підхід – народ-зрадник.

І це суто ординський підхід, коли хан міг позбавити суб’єктності улус, переселити з однієї частини своєї території в іншу якусь частину.

Тут навіть путінська логіка навиворіт вивернулася: починаючи від того, що Україна не має суб’єктності й українського народу не існує, і аж до того - лише за трохи більше ніж два роки, - що цей народ слід знищити, тому що він нас не слухається. Навіть логічна зовнішня суперечність замазується, закривається. І просто потрібно розуміти: Путін - колективний Путін, нехай без персоналій, а той колективний Путін в особі Симоньян, Соловйова, Шойгу, Медведєва, будь-кого, - ота система цінностей, яку він зраз рекламує й захищає, не відповідає дійсності, вона перекручена, суперечить природній логіці розвитку подій.

Природна логіка полягає в тому, що українці хочуть бути в Європі. Отже, Путін не зміг подолати цей природний потяг до суверенітету мирними способами, не зміг купити Януковича 17 мільярдами доларів, які він на це поклав. Україна на це не пристала і Януковича вигнала. І він не може цього пробачити Україні й намагається довести, що він таки фігура, воєнними методами. І теж у нього не виходить – і не вийде. Питання в тому, яку жахливу ціну за цей натурний експеримент зі заздалегідь відомим результатом… Ну, що означає «зі заздалегідь відомим» - хтось розуміє, а хтось не розуміє.

Мені видається, що результат заздалегідь відомий: це в будь-якому разі глибока депресія, щоб не сказати катастрофа, для Росії.

Про Україну я взагалі не кажу, тому що вона жертва агресії, тут зрозуміло, що втрати населення, руйнування економіки. Це не Україна затіяла, це затіяв колективний Путін.

То відповідаючи на ваше запитання, якщо я його правильно зрозумів: Путін намагається збройною силою протистояти природному ходу європейської історії. І, звісно, в нього не виходить. Приблизно цим займався свого часу Мілошевич та інші персонажі, пролили не річки, але великі бочки крові та врешті-решт програли. У Путіна десь така сама буде історія. Просто Росія дуже велика країна, має дуже багато ресурсів, тому крові доведеться пролити більше - що тут скажеш.

Як із цим боротися? Я не уявляю.

Але ж Путін не сам по собі є потугою – в нього є партнери торгові геополітичні, і не лише Китай та Іран. Бразилія з Китаєм подають сигнали про мирні пропозиції, зондують ґрунт, насамперед у США, можливо в Брюсселі чи Лондоні. Всі їхні «мирні» пропозиції – це мир коштом України, постійно обговорюється захоплення наших територій, «реалії на землі», хоча ЗСУ показали, що реалії на землі не такі вже однозначні. Зрозуміло, що бразильсько-китайські сигнали узгоджені з Кремлем, Кремль так перевіряє реакцію, а це означає, що він на щось готовий. Що ви можете сказати про психотип російського Мілошевича?

По-перше, я гадаю, що Путін зробив геополітичний вибір і розвернув Росію на Схід.

І тепер відповідно до своїх уявлень про прекрасне, а уявлення в нього радянські, отже, неприродні, він будує блок Москва – Пекін – Тегеран – Пхеньян – частково, можливо, столиця Сирії Дамаск. Це блок, що протистоїть Заходу. Проблема в тому, що Путін у цьому блоці не лідер – він там підспівує Китаю. А Захід, особливо в Західній півкулі - Америка, Західна Європа, не викликає симпатій у багатьох країн, таких як Бразилія та інші.

Та й не в державах взагалі справа, а в тому, які конкретно сили наразі там. Бразилія керує лівими силами: страшнішого за американський імперіалізм звіра немає, а Росія Бразилію ніколи не займала, - то чому б не підтримати Росію. Це ж усе насправді вторинно, тобто Путін відірвався від тенденції глобального розвитку, що домінує, і розвернувся до другосортних, вибачте за прямоту, політичних режимів і завів туди Росію теж. Мені, як росіянину, видається  це жахливим і контрпродуктивним.

А те, що називається «вихід із війни», - в Європі воєн таких серйозних, за територію принаймні, уже майже сто років нема. Остання була гітлерівська, яка розмовляла про життєвий простір. Німеччина, виявляється, може чудово існувати без гегерстрандівського життєвого простору. Найбільша економіка Європи не мала жодної потреби захоплювати українські чорноземи, бакинську нафту чи донецькі сталь і вугілля, про що казав Гітлер. Так ось це нормальна тенденція розвитку – інтенсифікація простору замість захоплення чужих територій.

Путін відкочує назад – до стратегій геополітики ХІХ століття, геополітика площ тощо. І в цій геополітиці він також програє, адже ви вже в Курській області. Насправді справа наближається до того, що війна видихається. Мені так видається, бо в обох сторін великі втрати, в обох сторін за два роки накопичилася втома, в обох сторін проблеми з економікою.

Європейські війни тому й припинилися, бо в них не вдається остаточно когось перемогти. Перемога стається в менш розвиненому соціокультурному просторі, а тут все одно доведеться колись домовлятися.

Для Путіна наявність російських територій під контролем України – дуже тяжкий геополітичний промах, бо в тій системі цінностей, в якій живе Росія, територія – це найважливіше. І вийшло, що Путін узявся звільняти «русскіх» людей - цю казочку з задоволенням ковтає громадська думка - на території України.

Ну, добре, Україна – не суб’єкт, а російські території, які Путін звільняє, так нам розповідає Соловйов. Але ж за це він платить тим, що територія Курської області, яка є міжнародно визнаною територією Росії, перебуває під контролем України. І як із цієї ситуації виборсатися – неясно. Тому, я гадаю, найближчим часом для Путіна найбільшою темою буде повернення території Курської області під свій контроль. Це пропагандистський факт, бо поки це не зроблено, Путін не може сказати, що він ефективний захисник російського народу.

І в цьому сенсі Україна завдала дуже болючого удару просто в серце.

А що було б, якби наші військові підійшли до Курська, до обласного центру? А може, навіть узяли б його в лещата?

Знову-таки, якщо я вас правильно зрозумів: мені здається, що рано чи пізно війна, авжеж, закінчується й починаються торги щодо виходу з цієї неприродної ситуації. Зараз ЗСУ для Зеленського принесли дуже великий козир у цих переговорах. Тому що Путіну треба виходити з цієї війни. Зрозуміло, що він уже не зможе завоювати ні Херсон, ні Запоріжжя, і всі розмови про відвоювання цих чотирьох регіонів, які він уже оголосив російськими, перетворилися на порожнечу. Але якщо починати переговори, маючи частину Курської області під контролем України, то це для Путіна нестерпно складна політична ситуація.

Тому, я гадаю, найближчі місяці це буде для Путіна головним завданням – витиснути ЗСУ з Курської області, а далі вже як буде. Щодо Покровська – та сама Курська область не дає змоги Росії наступати широким фронтом, у Росії зараз є можливість наступати лише в одному вузькому напрямку – на Покровськ. Зрозуміло, що це дуже важливий пункт, але навіть якщо Росія через 3-4 місяці, можливо раніше чи пізніше, візьме його під контроль і водночас залишиться шматочок Курської області, Путіну це не буде перемогою. А йому потрібно намалювати перемогу на своїх прапорах, пояснити, що він забезпечив безпеку російському народу й після цього вже переходити до тих тягомотних домовленостей, які все одно на нього чекають: усі такі конфлікти закінчуються, коли обидві сторони почуваються виснаженими й не мають можливості серйозно просунутися ніде.

Мені видається, що ситуація вже наближається до такого стану. Ми бачимо, що лінія фронту загалом стабілізувалася, якщо мова не саме про Покровськ. Якісь просування є, але не можна їх назвати стрімкими й звитяжними.

У стратегічному плані зрозуміло, що путінські плани щодо денацифікації, демілітаризації, відсторонення київського "кривавого режиму", НАТО тощо не реалізовані - і не будуть реалізовані. Тепер колективний Путін думає про те, як із красивим виразом обличчя з цієї історії виплутатися.

Курська область красивого виразу обличчя Путіну не додає. А це означає, що стратегічна ідея відмови від європейських систем цінностей і перехід на китайсько-кадировсько-північнокорейську систему цінностей у стратегічному плані є провальною.