У війні потрібен компроміс, а не капітуляція, і це в інтересах України також, - Фейгін

Спрогнозувати, що відбудеться, ми не можемо, але певні напрямні є, уже представлена певна конфігурація нової адміністрації Дональда Трампа. Там присутній Ілон Маск, там є кілька дивних персонажів. Якщо вони не будуть стримані американським діпстейтом, може відбутися розкоординація американської присутності у світі. Хочеться вірити, що, навпаки, вони зберуться з силами і покарають як окремо взятого російського агресора, так і наведуть лад у стосунках із Китаєм. Але також розуміємо, що буде дуже складний період, і він почнеться буквально за пару місяців - адміністрація Байдена догулює на своїх посадах, пообіцяла позакривати всі основні фінансові питання до кінця року, до приходу Трампа. 

Щодо адміністрації Байдена, яка має йти, і закриття всіх фінансових зобов’язань – не зовсім зрозуміло, чому досі цього не було зроблено стосовно 6 мільярдів, чому для цього потрібно було чекати результатів виборів, як і в інших питаннях, щоб дізнатися неприємний для себе підсумок і тепер намагатися гарячково за ці два з половиною місяці створити якийсь заділ для України – для чого? Ці шість мільярдів не розв’яжуть проблему фінансування наступного року. 

Чому не займалися з урахуванням кінця року в США гарантіями надання допомоги на наступний рік? 

З нею зараз усе дуже туманно з огляду на такий результат виборів і на заяви, які робить спікер Джонсон. Так, звісно, якісь рішення ухвалюють, і Блінкен ось в Європу їздив, але цього недостатньо для війни. Для поточних справ на короткому відтинку – можливо, вони допоможуть. Засоби, боєприпаси отримає українська армія, їй буде простіше пережити зиму. А наступний рік залишається в тумані.

Тепер щодо адміністрації майбутньої Трампа.

Марко Рубіо, наприклад, інші дуже конкретні люди, але Україна, здається, не буде в них у пріоритетах.

Бачте як – вона не в пріоритеті, судячи з заяв самого Трампа та його віцепрезидента Венса, приміром. Хоча це гранично централізована адміністрація, Трамп вибирає людей з огляду на особисту відданість і лояльність – це головний критерій, а не компетенція чи переконання, представництво від республіканського якогось істеблішменту, це не є вирішальним. Поза тим дехто з них, той самий Рубіо – авжеж, це людина елітна, з істеблішменту. А от ведучий на Fox News, якого готують на місце міністра оборони, - ну аж ніяк, це антиелітний такий конфронтаційний елемент, який там повинен щось зробити, якісь радикальні реформи всередині Пентагону та інше.

І що стосується України: якби взяли Помпео, ми б розуміли, що його план буде реалізовуватися. А зараз ми бачимо, що в умовах, коли Помпео, Ніккі Гейлі й іншим відмовлено, тих, кого припускали, може, інтегрувати в нову адміністрацію Трампа, це означає, що в питанні України гору бере план Венса - принаймні від Венса, від його імені цей план уже озвучували. Від Помпео ми план знаємо, він так чи інакше, з усіма застереженнями, комплементарний щодо України план.

А що передбачає план, який, поки що принаймні, очевидно, буде реалізовуватися? Усе та сама ідея Трампа про те, що він може поговорити з тим і з іншим, з Зеленським і з Путіним, і тим самим мало не за добу довести до припинення вогню за допомогою переговорів. Також озвучено про те, що на 20 років заморожують, тобто мораторій запроваджують на членство України в НАТО, створюють демілітаризовану зону, а також територіальні втрати однозначно вже будуть, відторгнення територій на користь Москви, які окуповані. Ось ці три пункти плану, які публічно обговорюють.

Решта пунктів залишаються загадкою, але вони точно є. Ми їх не бачимо, нам їх не озвучують, але вони є і вони мають більш чутливі деталі, щодо яких Вашингтон, я маю на увазі Трампа, не дуже хоче зараз публічно робити заяви: а що буде з українською армією? А що з фінансуванням, озброєнням, зобов’язаннями Москви – гарантіями їхніми про ненапад надалі? Про це ніхто нічого не каже.

І Москва вже, що обнадіює, до речі, заявляє про те, що для неї це неприйнятно. Ми розуміємо чому - тому що якщо справді ці три публічні пункти пропонуються до обговорення, то для Москви найголовнішим неприйнятним пунктом є саме конкретно створення демілітаризованої зони з якимись під міжнародним мандатом військами.

Там називали британські чи, можливо, американські - це абсолютно неприйнятно для Москви, це означає, що неможливо буде поновити нову війну, а Москва до неї, безумовно, готується, планує її по закінченню чи припиненню вогню теперішньої війни знову для того, щоб реалізувати головну мету Москви - захопити всю Україну, не частину її, не тільки ті окуповані території, навіть не ті чотири області до адміністративних кордонів, на яких наполягає Москва і Путін, а захопити всю Україну. Але якщо між тобою та Україною перебувають американські війська – ну, можна, звісно, але ризиків насправді більше.

Москва за всі ці роки, починаючи з 2014-го, не погоджувалась на жодне посередництво, на жодні «прокладки» на лінії фронту, лінії ООС між собою та українськими військами. Це ж також невипадково, тому що війська, які прийшли один раз на територію України, нехай навіть «блакитні шоломи» під будь-яким міжнародним мандатом, уже з України не підуть, щонайменше тому, що Україна в цьому не зацікавлена, Україні є сенс домагатися й погоджуватися саме з появою іноземних військ під міжнародним приводом на території лінії фронту.

І одночасно з тим Лавров, наприклад, сказав про план Трампа, що це нова редакція Мінських угод. 

Тобто їх це не влаштовує, тому що Мінські угоди, на думку нинішню Москви, були спробою відтермінування війни великої на користь України. Це і так, і не так одночасно, бо насправді Мінські угоди, можливо, і відтермінували війну на 8 років, але насправді створили безліч проблем внутрішньополітичних, адже навколо цього скільки було накручено всього щодо того, що можна було уникнути війни. Це була ілюзія, адже очевидно, що Москва весь час, з першого дня готувалася до війни. Просто намагалася досягти своїх цілей невійськовими методами - в комбінації з військовими.

Але Москву це не влаштовує, зараз вона хоче все і відразу, це можна прочитати лише так. Тому насправді вони повторюють напам’ять свої пункти вимог, які містять і ті, що були оприлюднені напередодні Саміту миру. Це три вимоги: скасування санкцій, заборона на вступ до НАТО і, відповідно, передача чотирьох областей до адміністративних кордонів (тобто неокуповані частини повинні покинути сили ЗСУ й передати їх під контроль Москви, тобто не воювати, а просто подарувати їх). Ну і все те саме: демілітаризація, денацифікація, державна мова, весь той набір, який ми чули, починаючи від Стамбула з 2022 року лютого-березня, - ось це повторюється на різні лади знову.

Тому, чесно кажучи, зараз зависла ситуація, явно за одну добу не вдасться ні про що домовитися. Але це було зрозуміло, на мій погляд. То була передвиборча риторика, інша річ - реальні справи, тут уже іде з боку штабу Трампа, напевно. 17 грудня тільки буде голосування вибірників, ще до нього треба дожити, ще багато чого станеться за цей період. І, власне, залежно від того, як ситуація складатиметься на фронті, буде або інтенсифікуватися цей процес, або ні.

І ще останній, дуже важливий фактор, на який варто звернути увагу: на відміну навіть від Москви, Київ докладає неймовірних зусиль, щоб налагодити стосунки з майбутньою адміністрацією Трампа.

 І зараз, звісно, і Міністерство закордонних справ і, напевно, якесь оточення Зеленського докладає неабияких зусиль, щоб забезпечити нову зустріч Трампа та Зеленського, це зрозуміло, випередити Москву в цьому сенсі, заручитися якоюсь хоча б мінімальною підтримкою в позиції України. Є шанс, що це може принести результат, шанс є, не стовідсотковий, але шанс такий є.

Ми до кінця не розуміємо, чого хоче Трамп. Адже Трамп не озвучував свого плану - ні Венса, ні Помпео, ні будь-якого іншого, а саме свого плану, як він бачить завершення цієї війни, він не озвучував. Він говорив тільки про свої бажання, він говорив тільки виключно про те, що, мовляв, через те, що я кращий за Байдена і його адміністрацію, я закінчу війну за одну добу. Але вибори закінчилися, тепер потрібно це підтвердити справами. І ось тут починаються проблеми. Ну, мабуть, потрібно трошки почекати, ми побачимо за реакцією всіх сторін, буде зрозуміло, яка тут перспектива.

Спецпредставник і його функціонал, зокрема йдеться про альтер его на посаді, - Курт Волкер. Ми пам'ятаємо цю людину, він зробив дуже багато, активний, сильний переговірник. Зараз фігури ще нема. У мене було таке сподівання, що це міг би бути, наприклад, Помпео, але для Помпео це, наскільки я розумію, було би пониження, тобто своїм інтелектом, харизмою, знаннями, впливом, він міг би протягнути певні речі, але як колишній високопосадовець - не знаю, чи він би пішов.

Хотілося б, щоби був певний функціонал, який дозволяв би вести серйозні рамкові перемовини. Але що могло би входити до пакету? Частина того, що вкладається у функціонал американського переговірника, стосується безпосередньо нашого суверенітету, і ця посада, і ті бачення, наприклад, з боку нового Білого дому, мали б узгоджуватися з параметрами того, як це бачать у нас. Інакше це буде внутрішній конфлікт, якщо нам почнуть навішувати те, що буде потрактовано як капітуляція. Це спровокує певну суспільну реакцію, і ми також маємо це враховувати і не допустити до подібного, адже ситуація на фронті не міняється, вона стабільно надзвичайно напружена, ведуться важкі наступальні бої. Чи врахують оті всі речі Трамп і його оточення?

Я сказав би так, що шанси Майка Помпео обійняти посаду спецпосланника не дуже великі, адже щодо нього й Нікки Гейлі Трамп висловився досить виразно - що для них немає позицій в його адміністрації. Тому, чесно кажучи, я не високо розглядаю ці шанси - а навіщо ти тоді ігнорував Трампа на інших ключових постах, якщо він займатиметься війною? Радник із національної безпеки цілком міг би обійняти посаду, наприклад, а чому тільки спецпосланника? Пониження не пониження – ну, так, але війна - це дуже серйозне питання, досягнення там були б дуже записані, так би мовити, у заслугу такому спецпосланнику.

Але є й інша проблема: річ у тім, що Трамп призначає людей, які не мають виражати бодай якогось свого норову. Тим паче для Трампа це другий, останній термін, він, напевно, хоче лише сам від себе діяти, не озираючись на республіканський істеблішмент. Помпео не така людина, йому не можна буде просто виконувати накази Трампа, а мені видається, що Трамп налаштувався саме на це. Спецпосланник має виконувати якусь «фасадну» роль ширми, це не людина, яка приймає рішення.

Озвучувати директиви, які прописані особисто Трампом.

Як Помпео озвучуватиме питання мораторію чи заборону вступу України в НАТО тощо? На мій погляд, він не надто готовий, він себе зв’язав планом, який оприлюднив. Я не знаю, чи узгодив він цей план із штабом Трампа чи це його особиста ініціатива - тут можна гадати. Тому насправді це для нього була б некомфортна ситуація, якщо його просто наймають на посаду людини, яка має прикривати своєю роботою і здійснювати ініціативи найпершої особи. Тобто в такому разі на яких умовах він би заходив - просто займати цю клітку? Я вважаю, що для Помпео ось це є пониженням, а не сама посада, не сама позиція спецпосланника. 

Тепер що стосується капітуляції - не капітуляції та що робити в цей період, поки є неясність, нерозуміння того, куди це все піде. Річ у тім, що капітуляція - це позиція Москви. Для Трампа, який хотів би відгородитися взагалі від проблеми, тобто ось, досягли перемир'я, точніше припинення вогню, це інше, - от і добре, а ми тепер займатимемося проблемами Китаю, Ближнього Сходу, внутрішніми проблемами, свою місію ми виконали: стрілянини нема, убивств нема, ну, щось там відбувається.

Якщо ж питання не розв’язується, два варіанти поведінки Трампа такі: він може засмутитися, тобто образитися, як самозакоханий нарцис. 

Мовляв, чого це я не можу з цим упоратися - через Москву? Через те що вона не приймає цей план? Може, через Київ, який не згоден поступатися територіями, ділитися суверенітетом, відмовлятися від вступу в НАТО? Тобто це може його тригерити, і він продовжуватиме цим займатися, поки, не доведе всю цю ситуацію до якогось результату. Може таке бути.

Але, з іншого боку, не можна виключати, що Трамп може цим скористатися, начебто зняти з себе відповідальність: ну не хочуть сторони домовлятися - що я можу зробити, у мене шансів тут небагато.

 Тому, певно, нехай все залишається як є. Тобто з якимось підсумком, з якимось результатом це буде завершено. Так, звісно, якщо постачання озброєнь, боєприпасів, узагалі виділення допомоги з боку Сполучених Штатів істотно, кардинально зменшиться, це погіршить становище Києва, безумовно. Хто б там що не казав, 50-55% допомоги, що виділяється Україні, військової допомоги, ідуть зі США, решта – від Європи та інших партнерів України. Питання в іншому: наскільки громадська думка в самих США та й істеблішмент, на який я б теж зважав, погодяться на такі доктринальні зміни - повне ігнорування й ізоляцію, дистанціювання від цієї війни й зняття з себе відповідальності навіть адміністрації Трампа.

Так, це чотири роки, то будуть важкі чотири роки, можливо, кінцеві, бо тоді нові вибори…

Є певні сумніви в тому, всі стандартно говорили про те, що Трамп подзвонить, висуне ультиматум, скаже: якщо ти не робиш так-то і так то, відповідно, тоді ми допомогу Україні збільшуємо. Ну, можливо, це фантазії, можливо, Трамп так і зробить. Але ми знаємо, хто сидить у Кремлі, і ілюзій з цього приводу ми не маємо. І розуміємо, що, не збирається Путін згортати свою агресію, тому що він за останніх два роки дуже сильно розкачав російське суспільство, а процес фашизації ти не можеш просто так зупинити. З іншого боку, він розкачав зв'язки з тою самою Північною Кореєю, з Іраном, і далі це стосується не так ідеології про вісь зла, як конкретного виробництва боєприпасів і активізації тої чи іншої оборонки.

Звісно, я не перебільшую того, що зараз робиться в Росії. Ну, і от каже йому Трамп: так-то, і так-то, і так-то, - а той каже: ну, сорі, - ні. Тоді Трамп може справді обвалити ціну на нафту і обвалити ще щось. Але це знову середньостроковий період, який почне діяти не відразу, не в той момент.

Позиція Путіна відома, самим фактом приходу до влади Трампа вона не змінилася б, це багато разів обговорювалося. Тобто уявити собі, що Трамп цього не розумів, - ну, напевно, таке можливо, але, чесно кажучи, слабо віриться. Просто Трамп говорив усе це, аби лише виграти вибори або роздавати популістські обіцянки, які нездійсненні. Можливо, він розумів прекрасно, що війна просто так от не закінчується дзвінками. Тобто потрібно домагатися або силою, або поступками якимись неймовірними, тоді, напевно, сильна сторона задовольниться. Уявити собі, що він цього не усвідомлював, не розумів - мені в це важко повірити, тому що він розумів, яка висока ціна всієї цієї історії, але йому треба було виграти вибори, тому він так поводився, тому він це заявляв.

Вибори він виграв, так, на 4 роки він зайняв посаду. Повертаючись до того, про що я говорив, через чотири роки, якщо здати Україну, якщо це призведе до наслідків у самих США, будуть теж покарані за це – якщо наступника не залишиш. Є вірогідність того, враховуючи бекграунд Трампа, попри те що він уже вдруге стає президентом, що це дуже ризикована гра – зовсім злити Україну й сказати, що я тут ні до чого, це не моє питання. Нікуди ж не подінуться ні Демократична партія, ні еліти, з якими він воює.

А Афганістан? Прекрасні демократичні хлопці сиділи в Кабулі, а потім якось так сталося, що невдобно вийшло, як кажуть у нас в Україні.

Є різниця між Афганістаном і Україною, я поясню яка: Афганістан - це периферія, так, це була вимушена двадцятирічна війна, потрібно було відреагувати на події 11 вересня загалом. На якийсь час там теракти, пов'язані з Аль-Каїдою і Талібаном, який у себе прихистив Аль-Каїду, припинилися, незважаючи на те що політичних і державних та історичних завдань виконано не було, до влади прийшли ті, з ким 20 років воювали. Але це десь там, в іншій цивілізації, в середньовічному майже Афганістані, доля якого, чесно кажучи, мало кого хвилює, що там відбувається – всім байдуже, нехай він живе в цій архаїці вічно.

Україна - це інше, зовсім інше. По-перше, це Європа, по-друге, це гігантська східно-європейська держава, там у найкращий свій період до 40 млн населення доходило. Це країна колишнього СРСР, яка прагнула до інтеграції з Заходом і тільки діями Заходу вона там не опинилася - наприклад, рішеннями 2007 року щодо НАТО стосовно України та Грузії. Якби опинилися обидві ці дві країни в НАТО, то, напевно, по-іншому пішла б історія.

Тобто помилок і так було багато зроблено, і ось так махнути, плюнути на Україну з перспективою після поглинання України подальших дій Москви щодо Молдови, Грузії - вже зрозуміло, країн Балтії. Чи може собі дозволити доктринально американська політика і американські державні інтереси, національні інтереси? По-моєму, ні. Америка, поки що принаймні, зберігає своє лідерство західного світу і виконує функцію захисту і безпеки, яку вона повинна давати країнам, що інтегруються в колективний Захід.

Тож плюнути на неї не можна. Афганістан і не прагнув до членства в НАТО, чи в ЄС, чи ще кудись. Це різні речі, ціна відповідальності за втрату України вища за Афганістан. Про Афганістан згадують цю серпневу втечу звідти у 2021 році, і це залишиться в історії за Байденом, можливо, не зовсім справедливо, бо ж Байден не 20 років був президентом.

А з Україною все набагато складніше. Виходить, за Байдена - він казатиме й демократи - Україна воювала й себе зберегла, а за Трампа її здали.

 Такого теж не можна собі дозволити. Трамп на такі крайнощі теж піти не може. І план лише один – продовжувати надавати озброєння, продовжувати давати Україні змогу себе захищати. Просто, оскільки війна йде вже до третього року, це треба давати і робити більше, тобто по зростаючій за експонентою, а не продовжувати роздумувати, давати NLAW чи Javelin.

Але це все залишилося в 2022 році, зараз уже йдеться про «Томагавки» наземного базування та про інші загалом засоби, які б дали змогу добитися паритету в цьому питанні з Москвою. І Трампу доведеться вирішувати це питання - або так, або ні - з усіма наслідками й висновками.

Ми маємо зіграти зі свого боку дуже чітко, дуже правильно, дуже конкретно. Я кажу і про офіційний Київ, і про наше суспільство українське - маємо грати грамотно з новою адміністрацією, яка приходить за два місяці. Що було б помилковим, наприклад, прогнозуючи ту чи іншу нашу внутрішню українську консенсусну позицію стосовно Трампової адміністрації, тому що він може намагатися нав'язувати той чи інший так званий компроміс чи дуже жорсткий компроміс чи ультиматум. Тому що великі гравці так грають: або ти робиш, як я тобі кажу, або не буде нічого - така теж може бути торгова позиція.

Ну, вона вже звучить, тому що, повторюю, фінансовий рік у жовтні закінчився, ми не знаємо, що з наступними 60 мільярдами, умовно, допомоги. А як без грошей Україна буде воювати, без озброєнь, без всього іншого? Це вже звучить. Але ж Україна готова до переговорів. Парадокс полягає в тому, що переговори, припинення вогню - Україна відповідає «так». Інше питання, що немає ніяких попередніх умов, які їй висуває Москва: от давайте ось це, і це, і це повинно бути попередніми умовами. Які ще попередні умови - ви припиніть вогонь і сідайте за стіл переговорів. Чого це відразу, зі старту, до переговорів ще треба визнавати юридично ці території російськими, які окуповані, треба взагалі відмовитися від вступу до НАТО?

А що натомість? А натомість Москва пропонує тільки одне: а ми не будемо наступати на Київ, захоплювати Київ. І хто в це повірить? З урахуванням того, що з грудня минулого року, як би там не говорили про важку ситуацію на фронтах, але окуповано 2500 квадратних кілометрів Росією - нових із грудня 2023 року. Так, це успіх, але це не успіх вирішальний. А Україна на піку в серпні захопила 1200 квадратних кілометрів у Курській області. Тому так питання не можна формулювати, Україна ще не програла війну.

Це не так, що якась уже настала фаза, де фронт зламався, тікає, наступає російське військо - чому вони висувають ці ультимативні умови? Вони висувають винятково з розрахунку на те, що Захід зламається і справді припинить підтримку України. Усе залежить від Заходу: якщо Захід цього не зробить, то все припиниться, все повернеться рівно до тієї точки, з якої все починалося, коли ні Москва не може перемогти, ні Україна не може повернути території до кордонів 1991 року шляхом війни. Тобто потрібен компроміс, а не капітуляція, зараз питання саме про це, що лише компромісом можна досягти задоволення інтересів того ж таки Києва.

Інше питання – позиція Вашингтона. Зараз це неможливо передбачити, та якщо Вашингтон здасть Україну, то витрати для конкретно адміністрації Трампа будуть неймовірні. В чому вони будуть? Можливо, наслідки настануть лише за чотири роки, так теж може статися. Але як американське суспільство схилити до того, щоб відмовитися від України, як колись від Південного В’єтнаму, - тут так не вийде, ситуація інша. То десь в Індо-Китаї - а це поряд. 

І наслідки здачі України будуть негайні щодо країн НАТО, країн Балтії, Польщі. Сувальський коридор, який ми весь час обговорювали, Молдова – з Придністров’я почнеться, з Гагаузії якийсь похід російських військ і танків туди далі, там може бути різноманіття, ще когось долучать, це точно.

А Путін і російське суспільство, на вашу думку, готові до довгої війни на виснаження? Втрати в російській армії колосальні, зеки закінчились, закінчились ті, хто сподівався заробити - кульок і пару мільйонів родині. З'явилися північні корейці. Але все одно, путінський план, якщо йдеться про перманентну довгу війну зі стрибком ще далі й глибше, передбачає і подальшу мобілізацію, а Путін вирішив уникнути загальної мобілізації - так и з'явилися північні корейці.

Ми так вважали раніше - що є межі загиблих: сто тисяч, двісті тисяч, триста тисяч - і має настати якийсь перелом, тому що  це витрати неймовірні, яких уже Москва не уникне. Але, на жаль, за ці 2 роки і 7 місяців ми переконалися, що це не так. Звісно, вони залучають ресурси, ті ж північні корейці – це явно ресурс, який потрібно залучати. Нехай їх 12 тисяч, та ми ж не знаємо, які там плани: може, вони хочуть подивитися, як ті корейці воюють і привезти ще двадцять, тридцять чи п’ятдесят тисяч. Ми не знаємо плани, але навіщо ж привезли ці дванадцять тисяч – мабуть, щоб подивитися. А там країна понад двадцять мільйонів, резерв є.

Ресурс, безумовно, не безкінечний. Але поки що - знову таки, що вважати затяжною війною – на найближчий рік Москві вистачить. Його ніколи не буде в надлишку чи достатньо, але ресурс цей є і вони готові його витрачати. Ця готовність і відсутність заперечення з боку цієї біомаси створює для Путіна неймовірну перевагу. Звісно, бо хто обурюється там цими проблемами? Ніхто. Росія зараз - це тоталітарна країна, у якій все це напівпримусово-напівдобровільно. Для зеків напівпримусово, хіба в них вибір є - або сидіти там 20 років, або їхати; це їх не виправдовує, і не вишукується для них виправдання, в жодному разі, але людина, яку змусили, обере можливість ризикнути й за шість місяців вийти на волю. Тим більше навколо цього корупція величезна.

І північні корейці, і ще, можливо, щось станеться, Путін до цього по-новаторському підходить. Довго обговорювали північних корейців – будуть, не будуть, наскільки глибока співпраця у військових питаннях Північної Кореї та Москви, але, бачите, домовилися.

Коли говорять про затяжну війну на десятиліття – це одне. Але зараз вирішуватимуть усе впродовж року, не більше, тому що тоді взагалі не можна передбачити, що буде далі.