"В Авдіївці я був пілотом, але таких "плюх" не отримував навіть в піхоті": командир взводу ЗРВ Хмель

Еспресо публікує інтерв’ю з Хмелем у рамках серії, підготованої у співпраці з Третім армійським корпусом в рамках кампанії "Ми тут – щоб жити", покликаної поділитися філософією життя під час війни на реальних прикладах захисників та захисниць.

Після початку російського вторгнення у 2022 році Богдан приїхав до Києва та приєднався до лав ССО "Азов-Київ", пройшов курс молодого бійця та розпочав службу у піхоті. Досить швидко став навідником СПГ, а тоді командиром відділення СПГ. Певний період служби командував відділенням БПЛА. Його бойовий шлях – це Херсон, потім Бахмут, де захисник встиг побути й в ролі піхотинця, і навідника СПГ, і пілота БПЛА, далі ж було пекло Авдіївки, а потім Харківщина. Сьогодні ж він командує взводом зенітно-ракетних військ та робить усе, щоб мрія усіх українців про вільну, мирну та сильну країну якнайскоріше стала реальністю. І від моменту рішення долучитись до війська та кожнісінького дня по тому Богдан має неабияку підтримку. Спочатку кохана дівчина, а згодом кохана дружина Ілона робить усе можливе, аби він військовий був певен – він має надійний тил. Зустрічі й прощання, спільні будні у Краматорську, народження донечки – своїм прикладом Богдан та Ілона показують, що попри темні часи можна берегти своє щастя, а поряд із тим не боятись брати на себе відповідальність та виконувати свою місію – боронити майбутнє.

Ви розпочали свій бойовий шлях у 2022 році. Що тоді найбільше запам’яталося?

Тоді найбільше запам'яталась атмосфера в колективі, а також – вмотивованість побратимів.

Як для вас виглядав перехід від піхотинця до роботи на СПГ, а згодом і до відповідальності за БпЛА?

Це була поступова зміна. Оскільки тоді у нас була рота вогневої підтримки, то я попрацював і з браунінгом в піхоті, і згодом почав виконувати роботу як навідник СПГ. А через деякий час став командиром відділення СПГ. І оскільки ми хотіли збільшити свою ефективність, то дружина допомогла зі збором – тоді ми змогли придбати свій перший дрон, завдяки якому вже у мене з’явились навички і розуміння, як ефективно використовувати БпЛА. І це помітив наш ротний, який і призначив мене відповідати за БпЛА в роті.

А власне чи попередня служба у піхоті допомогла освоюватися у новій сфері, у роботі з БПЛА і як саме?

Звичайно, робота піхотинцем допомагала мені в майбутньому із БПЛА, тому що я розумів, як буде рухатись група, що піхотинець зараз робить. Плюс – це додаткова мотивація, бо ти знаєш, як людям важко в піхоті і ти хочеш зробити усе можливе для того, щоб їм полегшити задачі. Ну, і звичайно, як я й казав раніше, 

це те, що ти розумієш переміщення, розумієш, як вони повинні рухатися, як вони будуть рухатися, який у них план дій, скоріш за все. Тож ти розумієш, куди тобі треба дивитися, на що тобі потрібно дивитися, а це не конкретно на твого піхотинця, а трошки вперед, наприклад, й інші деталі поточної роботи.

Що було найскладнішим у навчанні й роботі з безпілотниками?

От щось конкретне виділити напевне важко. Оскільки ми почали займатись цим ще на ранньому етапі, то напевне якась технічна частина роботи, зокрема з прошивками.

Читайте також: "Бахмут був моїм особистим переломним моментом": воїн 3 армійського корпусу Сіджик

фото: надані 3 АК

Яку різницю відчуває військовий, коли проходить усі ці етапи – від піхоти до командира відділення і взводу?

Передовсім ти відчуваєш зростання рівня відповідальності, адже чим більша кількість людей у підпорядкуванні, тим більша відповідальність. Відповідно, звичайно, зростання знань, збільшення кількості тактик та видів застосування своїх сил і засобів.

Херсон, Бахмут, Авдіївка. Де ви відчули найбільше випробування для себе як воїна?

Важко виділити щось одне, бо це зовсім різні часи, зовсім різна війна, так би мовити. Зокрема, Бахмут – це було по-своєму круто. Стоячи на піхотних позиціях, ти мав можливість працювати по ворогу з різного піхотного озброєння. 

І це зовсім інший рівень сприйняття того, що відбувається навколо. А вже в Авдіївці я був пілотом, але таких "плюх" я не отримував навіть в піхоті! (*сміється)

Ви кажете, що бути пілотом БПЛА в Авдіївці – було не легким завданням. Чи могли б розповісти детальніше?

В Авдіївці взагалі задача була нелегкою – просто для всіх. Це було дуже гаряче. Я ще ніколи не чув такої кількості обстрілів. Фактично кожних від 15 до 30 секунд був прихід недалеко по нашій вулиці й з міномета, і зі ствольної артилерії. Або міг прилетіти пакет "граду" двічі за день – це наче по графіку. Також накривали нас фосфором. Це було дуже таке масштабне дійство.

Можливо Ви маєте яскравий спогад із того періоду, яким готові поділитися?

Щодо спогадів, то пам'ятаю, як я ото думав, що для мене Авдіївка закінчиться буквально першого ж дня. Коли ми туди приїхали, я виходив із машини одним з перших: ми відкрили двері, я вивантажуюсь з автівки і я чую, як летить FPV. На той час це був тільки початок, фактично це буквально таке перше знайомство з ворожими FPV. І от я чую, як воно там летить і щось тому FPV, навіть не знаю, чи просто не виходить зробити скид, бо це було досить темна пора доби, можливо в нього там чи камера, чи ще щось не спрацювало, або що трапилось. І він так собі повз нас пролетів, а тоді так зовсім трохи, але лівіше, вдарив. Словом, не влучив у нас. Але я думав, що оце тільки виліз, а вже чую, як вона наближається до мене (прим. ред. – смертельна небезпека).

А який момент служби ви вважаєте переломним для себе особисто?

Такого, який би був саме переломним, не можу визначити. Адже все просто рухалося потрохи.

Чи є операція або бій, який став для Вас найскладнішим випробуванням?

Я не можу виділити щось конкретне, тобто один бій чи операцію. Оскільки таки досить довгий період я вже військовий, так би мовити, то досить важко щось конкретно виділити. 

Для мене, напевно, одним із найважчих, і не тільки найважчих, але і найбільш знакових – це  була перша задача, у якій мені довірили керувати засобами БПЛА на операції. Тобто тоді, коли я безпосередньо коригував роботу безпілотників під час штурмової операції.

Читайте також: "Я хочу, щоб моя дитина відчувала себе господинею на своїй землі": військовий Третього армійського корпусу Акробат

фото: надані 3 АК

Чи є у вас відчуття, що шлях від піхотинця до командира взводу – це ще й історія дорослішання у війні?

Звичайно! Це факт. І якщо так продовжиться, то виходить, що скоро війна взагалі забере одну п’яту частину мого життя.

А який зі здобутих досвідів був для Вас найбільш цінним?

Немає якогось такого досвіду, який був би цінним або ж нецінним. Увесь досвід, яким би він не був – поганим чи добрим, будь-яким, хай і нейтральним, неважливо, – будь-який здобутий досвід – це те, що дає тобі можливості, дає знання. 

Ти розумієш, як може розвиватися ситуація в той чи інший момент, розумієш, як хтось може себе повести, як змінюється війна: відповідно від 2022 року, де тактика застосування всього була одна, і  до 2025 року, коли тактика застосування всіх засобів кардинально змінилася, оскільки на полі бою відчутно змінилися реалії. Тому будь-який досвід ти черпаєш, обробляєш – і після цього вже використовуєш знання, які ти отримав під час цих подій.

Що для вас сьогодні означає служба на захисті України?

Тут все без змін – для мене це захист. І дому, й родини, і майбутнього нашої країни. Це відповідальність перед нашим майбутнім поколінням.

Про що ви найбільше мрієте – як воїн і як людина? І чи вдається втілювати щось із мріяного під час служби?

Я мрію як і всі ми: дім, сім'я, трошки відпочити, подорожі. Я ще стільки не обійшов в Україні й за її межами! А втілювати потрохи все вдається. І сім'я збільшується, і ремонт робиться, а коли відпустка – то можна й подорожувати трохи.

Читайте також: Від світла софітів до служби у ЗСУ: як акторка Рита Бурковська знайшла свою роль у 3 армійському корпусі

фото: надані 3 АК

Коли Ви відчули, що не варто ставити життя на паузу в часі війни, а навпаки варто проживати його моменти повно? І що допомагає власне бути у ритмі цього гасла – "Ми тут – щоб жити"?

Щодо цього скажу так, як воно і є. Я не планував взагалі своє життя ставити на паузу – і я не ставив його на паузу. У мене були можливості розвиватися і так далі. Але, коли вже приїхала до мене дружина, то я ще чіткіше зрозумів, що потрібно жити на повну, продовжувати, що я тут не просто так, вона мені постійно допомагає у цьому. 

Фактично саме вона, моя дружина, допомагає мені жити в такому ритмі – "Ми тут – щоб жити". Бо ж воно так і є. Коли, якщо не зараз? Це наш час, ми повинні робити максимум від себе. Усе, що ми можемо робити, а відповідно й продовжувати отримувати задоволення від життя. Отака моя думка.