"Якщо ми відвернемося від жорстокості, її не буде"

Почну трішки здалеку. Якось одна хороша чеська фірма випустила комп’ютерну гру "Царство прийдешнє" (Kingdom Come Deliverance). Це була гра про життя невеличкого регіону Богемії (Чехії) на початку 15-го століття, і про те, як там намагається вижити хлоп, чий дім спалили вороги.

Фішечкою гри був максимальний реалізм. Розробники заморочилися зробити світ, який був дуже близьким до реального — від пейзажів і людей до занять та боїв на мечах. Я був в Чехії, приблизно в тому ж регіоні, бачив тамтешню природу та середньовічні замки, а ще багато годин свого життя присвятив рольовим іграм живої дії — я точно можу сказати, що в деяких моментах реалізм був таким, що ти починав відчувати запахи.

Але згодом хитрі люди помітили, що в цій грі не було одного елементу, який мав би бути.

В ній були священники та лицарі, простолюдини та купці, лазники та повії. Але не було жодної дитини.

Чому?

Гра "Царство прийдешнє" була дуже реалістична. Зокрема, кожному зустрічному можна було заїхати по голові ломакою, а то й мечем. Так, в низці випадків сама спроба закінчилася б вкрай сумно для головного героя, як і в реальному житті, але сама можливість така була.

Розробники все зважили, зрозуміли, що вибір у них між "робити всіх дітей ломакостійкими" та "не випустити гру в низці країн ЄС" та обрали соломонове рішення: прибрати всіх дітей з ігрового світу.

Деякі студії свого часу пішли іншим шляхом, і він був не дуже вдалим. Так, легендарна серія Fallout (сетинг гри — радіоактивна пустеля після ядерної війни) дозволяла-таки вбивати дітей. Кара за це була значно більшою, ніж була б в реальному світі після ядерної війни — про це дивним чином дізнавалися всі усюди, половина місцевого населення замість розмови чи торгівлі з персонажем починала стріляти здалеку, а по його слідах бігали мисливці за головами.

Читайте також: Дацюк, ідентичності та наша перемога

Коротше, гра прямо заявляла, що вбивати дітей погано і за це будуть наслідки. Навіть в радіоактивній пустелі.

Фіг там. Все одно в низці країн Європи зарубали, та довелося випускати окрему версію. Без дітей.

Це — стратегія. Обиватель не хоче бачити дитячу смерть. Навіть якщо за неї буде страшна кара. Тож простіше обійти це питання відсутністю дітей як таких.

Так само в мейнстримному кіно діти гинуть у вкрай рідкісних випадках (привіт, Ширен Баратеон). А в американському майже не гинуть собаки (хоча коти — направо й наліво, така вже американці нація).

Це — лише один з проявів підходу "якщо ми відвернемося від жорстокості, її не буде". Апологети цього підходу, дізнавшись, що хтось пустився берега та когось повбивав, завжди починають думати, що ж його спонукало — комп’ютерні стрілялки чи бойовики. Ну не буває ж так, щоб людина просто почала вбивати інших.

Буває. Люди бувають агресивні. Люди бувають мудаки. Люди бувають подонки. Навіть люди з дуже мирних сімей.

Читайте також: Героїзм став найціннішою валютою, якою торгують моральні перекупники

Замість того, щоб обговорювати насильство, як воно є, зло, як воно є, злочини, як вони є, їх часто намагаються відтіснити кудись поза кут зору. Страусова позиція - "чого не бачу, того не існує", накладена на магічне мислення - "...і тим не заражуся". Зло сприймається не як щось, що підлягає контролю, а як щось, що підлягає забуттю.

Саме тому коли в самісінькій Європі почало відбуватися абсолютно маніхейське зло — багато наших сучасників вже не мають навіть механізму для його осмислення. Все це мекання про "давайте просто помиримося, ні війні!" від німецьких радикалів обох спектрів до Папи Римського — це саме воно. Реалізація переконання, що зло перемагається повертанням до нього спиною.

В житті трішки не так.

Але забагато людей просто не хоче про це знати.

Джерело

Про автора: Віктор Трегубов, український журналіст, блогер, публіцист та громадсько-політичний діяч

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.