Місцеві вибори в Росії: Перемога безнадії

Місцеві вибори в Росії вийшли відверто нудними. Переважна більшість порушників спокою була відфільтрована задовго до дня голосування, чинні губернатори встигли повідомити всіх і кожного, що такими вони збираються залишаться, національний лідер стимулювати народ сходити до урн не захотів.

Власне, майже ніхто туди й не пішов. У Москві, з помітною натяжкою, на дільницях побувало трошки більше 17% виборців (розміри „натяжки” поки залишились таємницею). Не допомогли навіть пиріжки й сувеніри, якими намагались заманити народ на дільниці. У Чечні, звиклій голосувати на 101% - і то вийшло „ліберальних” 78%. Відносно багато глядачів ще зібрала театральна постановка „легітимні вибори в Криму, але у решті регіонів неозорої країни інтерес до виборів так ні в кого і не прокинувся. Чому ж так сталося?

Відповідей на це питання є чимало, і більшість з них – правдиві. Першою – і головною – причиною відсутності виборців на дільницях стала безнадія. Зримим втіленням якої стала перемога всіх чинних губернаторів. А також недопущення до виборів за формальними приводами кандидатів від реальної опозиції. Безнадія від вкрай обмежених повноважень місцевої влади – у поєднанні з необмеженим арсеналом впливу на „опозиційні недобитки” в регіонах з боку влади центральної. Безнадія від того, що єдиною формою протесту, поміченою серед представників місцевого самоврядування в Росії, став вихід з партії „Єдина Росія” – з наступним зникненням з політичного небосхилу. Це серед найбільш чесних і хоробрих.

При тому центральна влада свідомо підігрувала байдужості населення до місцевих виборів, старанно концентруючи увагу аудиторії телебачення на подіях зарубіжжя – головно недалекого. Себто увагу відвертали, звичайно, від окремих економічних негараздів –на кшталт рекордного падіння курсу рубля чи конфіскації частини Пенсійного фонду для підтримки бідарів з нафто- і газо видобувних компаній, але якось так перестарались, що і про вибори практично забули. Списавши мізерну явку на диверсії вищих сил у вигляді гарної погоди та засилля грибів у лісах.

У такий спосіб, небажання населення відриватись від дачних клопотів та збору грибів на зиму цілком співпало з бажанням влади нашвидкуруч підтвердити повноваження потрібних людей (усі 30 чинних губернаторів залишились, схоже, на своїх місцях) та сформувати місцеві органи з представників потрібних партій. Бажання сторін досягли чудесного компромісу. За громадян і владу сусідньої країни сторонній спостерігач міг би навіть цинічно порадіти.

Проте в цій історії цікаво інше. На даний момент російський політичний пейзаж нагадує марсіанську пустелю з одним гігантським монолітом в центрі, який здіймається вище хмар і „освячує” своєю довірою мерзотників, злодіїв, клоунів та живих мерців з числа представників чинної влади та „конструктивної опозиції” відповідно.

Проте рано чи пізно цей монумент впаде, - хоча б в силу простих, але неуникнних біологічних причин. І хто тоді зможе підхопити прапор російської величі? Анемічний Дмитро-айфон? Тувинський оборонець всея Росії? В них обох що досвід публічної політики, що вміння самостійно здійснювати владні повноваження, схоже, навіть не нульові.  Вони від’ємні.

Ні, в подібній ситуації на сцену вийде, бризкаючи слиною, головний ліберальний демократ – якщо буде ще живий. До пари з загорнутим в кумачевий саван головним комуністом – хто б не займав цю посаду на той момент. А слідом за ними проступлять з туману темні постаті „русмирівців”, „руснацсоціалістів”, „етноросіян” – разом з „Авангардом червоної молоді”, „Лівим фронтом” та іншою не надто поважною, зате енергійною публікою.

І змагатися з ними не зможуть не єдинороси, вироджені за багато років „декоративного” існування, яке заводилось до вчасного підняття рук по свистку, ні Навальний – пори його загравання як з національними почуттями, так і з соціальною справедливістю. І губернатори-динозаври, звиклі виїжджати на авторитеті „самого”, кануть за лічені місяці – як і належить динозаврам. А під кремлівськими килимами почнеться справжня „війна бульдогів”, яким здаватиметься, що саме Кремль вирішує все. Не виключено, без шансів на виграш для будь-якого з них.

Інших варіантів не існує – саме в силу того, що політичний ландшафт Росії нагадує пустелю, дивитись на яку відважується десяток-другий відсотків виборців. Врешті, в тоталітарних суспільствах момент передачі влади завжди найбільше загрожував катастрофою.

Головне, щоб до того моменту це не стало і нашою проблемою.