OPINION

Навколо "польської чутливості" Яцека Куроня

Іза Хруслінська
18 червня, 2026 четвер
11:02

Минула двадцять друга річниця смерті Яцека Куроня

Зміст

Я не планувала писати чергову статтю про українську чутливість Яцека ані про його бачення польсько-українських відносин. Однак у контексті подій та скандалів останніх тижнів, пов'язаних із вимогою відібрати орден Білого Орла у президента України Володимира Зеленського й істерією навколо Української повстанської армії, я вирішила не змовчати. Каменем, який зрушив мою незгоду, стали ганебні вимоги здійснювати "етнічну чистку" серед державних чиновників і шукати серед них неполяків, зокрема українців. Такий постулат родом із нацистської Німеччини вжахнув не одного тверезомислячого громадянина нашої країни.

Яцек би мені не пробачив, якби я не відреагувала.

Яцек Куронь є для мене не лише авторитетом (до речі, не тільки в польсько-українських справах) – в останні роки життя він визнав, що я буду його "помічницею" також у розбудові того, що відігравало таку важливу роль у його житті: Польща–Україна, доля української меншини в Польщі. 

Тож це буде мій особистий голос – голос польки, яка увійшла в безпосередню орбіту мислення і дій Яцека Куроня в цих питаннях. І з неї вже ніколи не вийшла.

Питання перше і пріоритетне для Яцека в розбудові незалежної демократичної Польщі після 1989 р. – доля національних меншин з акцентом на українській меншині в Польщі. Яцек був державником; для нього всі громадяни Польщі, незалежно від національності чи віросповідання, становили цілісність польської політичної нації разом із громадянами польської національності. Він був ініціатором створення Сеймової комісії з питань національних та етнічних меншин, її багаторічним головою й ініціатором роботи над законом про національні та етнічні меншини. Варто пам'ятати – одним із законів, що найдовше розглядалися в III РП. Це щось нам про нас, поляків, говорить. В 1999 р., вважаючи, що йому залишилося небагато часу життя, він записав на TVP свій виступ, який ми потім назвали "Мій заповіт". Серед його постулатів, які він залишав для Польщі, є бажання, щоб польський парламент ухвалив закон про національні та етнічні меншини. На жаль, за життя Яцека цей закон, над яким працювали майже 16 років (додаймо: в країні, де меншини становлять менш ніж 3,5% від загальної кількості громадян – і це разом з невизнаною сілезькою меншиною), був ухвалений лише через рік після його відходу, тобто у 2005 р. Яцек у записаному відео вимовив тоді слова, які мали б стати для нашої країни посланням назавжди, але, на жаль, не стали: "Ми, політики, відповідальні за форму Речі Посполитої, за її майбутнє, насамперед за те, щоб вона перейшла в Річ Посполиту багатьох народів Європи, світу, бо таким є наше майбутнє, таким є саме наш шанс". 

Бачу, як дуже далеко ми відійшли від цього бачення Яцека…

Зупинюся ще на мить на питанні української меншини в Польщі, оскільки Яцек незламно боровся за те, щоб з огляду на її трагічну повоєнну долю, пов'язану з депортацією в рамках акції "Вісла" та переслідуваннями українців у ПНР, що тривали до 1989 р., відновити для них історичну справедливість, якщо використати цей високомовний вислів. Сам він був одним із підписантів відкритого листа "Шануймо жертв акції "Вісла", опублікованого до 50-х роковин цієї трагедії, який підписали кілька десятків на той час уже колишніх членів демократичної опозиції, інтелектуалів, науковців, митців. Він незламно боровся за те, щоб польський Сейм услід за Сенатом ухвалив резолюцію, яка б засуджувала цю депортацію. Сенат ухвалив її 1990-го, а польський Сейм не може її ухвалити вже 37 років! Мало того, у 2023 р. Інститут національної пам'яті закрив провадження у справі акції "Вісла", визнавши, що "депортації не були ані комуністичним злочином, ані злочином проти людяності". Прокурор ІНП визнав, що переселення мали характер легальної військово-захисної операції, метою якої була боротьба з УПА, щоби гарантувати безпеку цивільного населення та відтяти підпілля від тилу. Попри те, що в серпні 2024 року Окружний суд у Варшаві скасував рішення прокурора ІНП і наказав повторно розглянути справу, до сьогодні цей вирок залишився так званою мертвою буквою закону! До цього, додамо, ніхто з політиків чи парламентарів особливо цією справою понад два роки не займався. Не займалися, бо напоготові ж мають відмовку, що це не є пріоритетом польського державного інтересу. На 2027 рік припадають 80-ті роковини трагедії громадян Польщі, українців, – але, як вважав Яцек, також трагедії Польщі. 

Чи набереться польський парламент сміливості ухвалити резолюцію про встановлення Дня пам'яті жертв цієї акції на 28 квітня? Як бачимо, польський парламент досі дуже зайнятий іншими справами; активність багатьох парламентарів перебуває на полюсі, віддаленому на світлові роки від мислення Яцека про Річ Посполиту, її управління, права та суспільні відносини. Польський парламент був і є сильно зайнятий – це проявляється, між іншим, тим, що обидві палати змогли ухвалити, починаючи з 2003 р. по 2025 p. 11 резолюцій та один закон, пов'язані з Волинським злочином! (у 2016 році Сейм ухвалив резолюцію щодо Волинської трагедії, в якій було використано формулювання "геноциду" на Волині). Обидві палати, на жаль, не змогли відреагувати хоча б найменшим жестом, резолюцією, заявою щодо, без сумніву, найбільш після 1944 р. ганебної – поряд із цькуванням євреїв 1968 року – операції комуністичної влади Польщі!

Для Яцека той факт, що польський Сейм не зміг ухвалити резолюцію у справі депортації українців, був відкритою раною. Яцек сильно переживав і не здавався до кінця, борючись за те, щоб колишнім українським в'язням концентраційного табору, відомого як Центральний табір праці в Явожні, ув'язненим і катованим там без судових вироків, надати статус репресованих осіб. Не вдалося, натомість Сейм III РП визнав, що ветеранами, комбатантами вважаються поляки, які служили у Істрєбітельних батальйонах НКВД, репресивному формуванні тоталітарної радянської держави. З 1997 р. ті, хто там служили, іноді співпрацюючи і з МҐБ СРСР, а також солдати польських комуністичних формувань користуються правами на рівні з іншими членами Спілки комбатантів РП та колишніми політв'язнями. Вирішальним чинником для надання таких прав була їхня боротьба з УПА. Права надали, попри відсутність на момент їх ухвалення в Польщі перевірених історичних досліджень щодо їхньої діяльності. Надали, попри голоси частини істориків про те, що ці польські загони НКВД використовувалися не лише для боротьби з УПА, але й брали участь у багатьох радянських каральних акціях, у яких гинули цивільні українці. Для Яцека програш у справі прав для в'язнів табору, так званих "явожняків", серед яких були особи, ув'язнені там іще дітьми, священнослужителі, вагітні жінки, залишався травмою до кінця його життя.

Іншим питанням, яке було важливим для Яцека і яке показує, наскільки його "польська чутливість" відрізнялася від тієї, що домінує нині, було його ставлення до Української повстанської армії. 

Яцек будував свої оцінки як на основі знань історика, так і на основі розмов і контактів з колишніми вояками УПА. У рецензії на книгу Павла Смоленського "Похорон для різуна" він написав: "Моєму другові Євгену Стахіву, воякові УПА, діячеві ОУН, речникові польсько-українського примирення"(!) Яцек, пізнаючи історію цих формувань, зрозумів дещо, чого не беруть до відома в Польщі, особливо після 2013 р.; розуміння Яцека абсолютно відрізнялося від нав'язаного польськими ультранаціоналістичними середовищами диктату виключно однобічної оцінки Української повстанської армії – причому нав'язаного майже всьому польському політичному класу та суспільству. У тій оцінці для цього формування зарезервовано лише тавруючі визначення: "злочинна, геноцидна". Кінець, крапка. Яцек, на відміну від більшості тих, хто сьогодні перетворюється на прокурорів обвинувачення на публічному суді над УПА, добре знав історію цього формування – історію, яка тривала аж 12 років, від 1942 р. до 1954 р., розумів мотивації кількох різних поколінь українців, які йшли в це формування, щоб боротися за вільну Україну. Вибір цих людей робився в абсолютно інших геополітичних умовах, у воєнній ситуації в регіонах, у яких жили їхні близькі. У 1942 р., коли поставала УПА, території України були "кривавими землями", скривавленими в невідомому досі людству масштабі. Ситуація суттєво не змінилася і в 1944 р., коли совєти знову зайняли Україну. До українських партизанів вступали нові добровольці, які не мирилися з комуністичним терором, мобілізацією до Червоної Армії, колективізацією. Яцек чудово знав те, чого до сьогодні не знає переважна більшість поляків: до яких вироків (якщо їх не було вбито) засуджували в СРСР вояків УПА. Яцек знав, що останнього партизана УПА було засуджено до смертної кари та розстріляно в Києві у 1989 р. Знав також, що часто після 25-річного ув'язнення й таборів та заборони повертатися після відбуття покарання у місця свого походження колишніх вояків УПА, їхні сім'ї та родичів протягом усього періоду існування СРСР переслідувало КҐБ. Багато хто після відсидки одного строку – як, наприклад, Данило Шумук, Микола Симчич – отримували нові довгострокові вироки. Яцек знав також долі їхніх родин, осіб, які їм допомагали або були в цьому звинувачені. Між 1944 та 1954 роками з теренів Західної України було заслано до Сибіру та в азійські республіки близько 500 тисяч українців. Ця доля спіткала цілі сім'ї з маленькими дітьми, старими. Багато хто не пережив навіть труднощів дороги до табору чи на заслання. Яцек неодноразово говорив про те, що Україна ніколи не зречеться Української повстанської армії; не може цього зробити, адже це формування боролося з совєтами за незалежність України! Неодноразово з глибоким трепетом він наводив фразу однієї з українських історичних пісень: "Йшли діти на муки, підуть і правнуки, ми за народ життя своє дамо". Яцек був захоплений цим детермінізмом українців, цими поколіннями, які гинули, щоб передати естафету боротьби за Україну наступним поколінням.

Яцек навчив мене не виносити суджень у складних питаннях під тиском більшості, а шукати контакти, розмовляти, намагатися зрозуміти іншу сторону. У міру своїх скромних можливостей я намагалася йти цим шляхом. Серед моїх співрозмовників опинилися і Євген Стахів, Василь Кук (останній головнокомандувач УПА), Василь Галаса (перед арештом МҐБ 1953 року в 1948–1953 рр. провідник ОУН Північно-західних українських земель, член Проводу ОУН-б з 1950 року), Данило Шумук (політв'язень II Речі Посполитої, засуджений совєтами до смертної кари, член Страйкового комітету в таборі у Норильську, який у в'язницях і таборах провів понад 42 роки і був звільнений лише 1987-го на особисте прохання прем'єр-міністра Канади), проф. Петро Потічний (вступив до УПА 15-річним юнаком після того, як пост-АКівський загін "Вацлава" спацифікував його рідне село Павлокому на Підкарпатті; у цій акції в березні 1945 р. було замордовано частину його родини). Можливо, саме тому я не в змозі визнати УПА злочинним формуванням – це не означає, ніби я не визнаю того, що частина її командирів та відділів у 1943–1944 роках несла відповідальність за злочини проти польського населення. Я дивлюся, як і Яцек, на всю історію цього формування. Я знаю не лише згадувані в Польщі тисячами способів приклади воєнних злочинів частини її членів, але й приклади неймовірної мужності, віри в цінності та вірності ідеалам навіть у найтрагічніших обставинах.

І настав час для питання, яке Яцека сьогодні довело б до білого жару. Жонглювання мантрою про "польську чутливість" для шантажу України. Залишила її наостанок, оскільки вона стосується кількох аспектів. Перш ніж перейти до нинішнього контексту, нагадаю позицію Яцека на зламі 1990-х і 2000-х років, у час найбільшого загострення суперечки навколо написів, які мали з'явитися на Меморіалі орлят, розташованому на Личаківському цвинтарі у Львові. Спочатку відбудова Меморіалу мала бути, за польським задумом, повною реконструкцією об'єкта відповідно до стану, який існував у міжвоєнний період. Яцек написав тоді статтю, опубліковану в "Gazeta Wyborcza", "Розумію протест українців", яка навіть серед частини друзів Яцека не зустріла розуміння. Яцек Куронь у відповідь на польський диктат, примушування українців до необхідності визнання "польської чутливості" дав свідчення того, що я б назвала справжньою польською "чутливістю" – чутливістю етичною та історичною. Яцек з повагою приймав право українців на власну чутливість! 

Він писав: "Маймо сміливість визнати – у конфлікті навколо Цвинтаря орлят не йдеться про написи. Йдеться про те, що львівський пантеон – це символ тріумфу польської зброї в серці України. (…) Зрештою, львівським депутатам не йдеться про те, що там є неналежні визнання: “за незалежну” Польщу чи героїчно загинули, і ми знаємо, що причини інші. Ясно, що у братовбивчій війні по обидва боки полягли люди в героїчній боротьбі і по обидва боки боролися за незалежність. Йдеться про те, що ми змушуємо українців до прийняття того, щоб цей пантеон тріумфу польської зброї стояв у місті, яке вони вважають серцем України, щоб нагадував їм про ту поразку 1918 р. У Польщі немає в жодному місці і в жодному місті пантеону тріумфу німецької, російської чи будь-якої іншої зброї. Польща б на це не погодилася". 

Він не зупинився на словах. 1 листопада 2002 р. він разом із групою польських інтелектуалів, громадських активістів, журналістів, поїхав на спільні дебати з львів'янами "Примирення понад могилами", поїхав, щоб на Личаківському цвинтарі біля меморіалів Львівських орлят та вояків Української галицької армії віддати шану полеглим обох сторін під час екуменічної меси та з'єднання хрестових рамен на межі, де символічно зустрічаються обидва меморіали.

Через два роки Яцек, попри нерозуміння, а часом і засудження з польського боку, зайняв незламну і відважну позицію перед обличчям 60-х роковин волинської трагедії, яку ніколи не називав "геноцидом", а вважав етнічною чисткою. В інтерв'ю, даному Павлові Смоленському, він сказав: "Напевно, є такі, хто вимагає від українців вибачень, але в жодні вибачення вони все одно не повірять; покаянне биття в груди ніколи не буде для них достатньо гучним. (…) Нікого не можна примушувати до покути, нікому не можна наказати покаятися. Особливо якщо ми поглянемо на історію: між поляками та українцями немає легкого для визначення та опису зв'язку катів і жертв, занадто часто і занадто охоче ми мінялися ролями. По-друге – у минулому занадто багато разів українець мусив ставати на коліна перед поляком; така вимога розбудить стереотипи з іншого боку". І додавав: "Я закликаю до доброї волі і спроби осягнути страждання і кривду іншої сторони. Йдеться не про те, щоб кривди зважувати, а про те, щоб їх відчути. Інакше роки роботи над польсько-українським примиренням і розумінням можуть піти намарне"(!)

На жаль, саме так і відбувається…

І як у контексті тих слів Яцека, так і звертаючись до мантри про "польську чутливість", у мене незмінно виникає питання: як вона співвідноситься з визнанням і вшануванням пам'яті українських жертв у Польщі після 1989 року? І чи співвідноситься взагалі? Маю сумніви. На цю тему можна було б написати окрему розлогу статтю, тому з необхідності я обмежуся лише двома прикладами. У Сагрині та кількох десятках навколишніх сіл 9–10 березня 1944 р. загони Армії крайової та Батальйонів хлопських провели пацифікацію, палячи та мордуючи українських мешканців; загинуло понад 1200 осіб, у самому Сагрині – 606, загалом понад 800 жінок і дітей. Деякі села, як-от Ласків чи Шиховичі, були спалені дотла, а всі їхні мешканці, які перебували там під час пацифікації, вбиті. Українські жертви обох цих сіл до сьогодні не мають ні своїх могил, ні пам'ятника, встановленого Польщею. Їхній прах лежить у Шиховичах у кутку старого українського цвинтаря, не позначений, а також на повністю зруйнованому старому цвинтарі в Ласкові. А перед обличчям диктату польських вимог щодо ексгумації польських жертв Волинського злочину (мовляв, польські жертви мають право на гідне поховання і могили, а їхні нащадки – на місця, де могли б запалити свічку) я думаю собі: мабуть, усе-таки "польська чутливість" є дуже вибірковою та етнічною! Українські жертви не мають на це такого ж права!

А сам Сагринь – у 2008 році було впорядковано територію старого цвинтаря в Сагрині, встановлено пам'ятник, але не з польської, а з української ініціативи! А могил частини вбитих немає в Сагрині, оскільки прах декого з них лежить розкиданий по навколишніх полях: там, де їх застрелили, там їхні родини таємно їх і ховали. На цьому цвинтарі жоден із польських президентів ніколи не з'являвся. Це мав зробити Лех Качинський, але через політичний тиск і вибори, що тоді наближалися (у 2009 р.), не зробив. У річницю вбивств українського населення там немає польських політиків та парламентарів, ба навіть місцевої влади. А кілька років тому польський ІНП зробив зауваження лідерам української меншини в цьому регіоні, щоб під час ювілейних заходів вони обмежилися лише релігійними урочистостями. Під час мого кількаразового перебування в Сагрині я не пригадую, щоб там відбувалася траурна екуменічна церемонія за участю римо-католицьких священників.

У Польщі ми любимо наводити цей приклад і посилатися на нього, дорікаючи українцям: мовляв, вони, на відміну від нас, не здатні вшанувати польських жертв, тоді як ми змогли гідно вшанувати українських. Йдеться про урочисте відкриття пам'ятника на згадку про українських цивільних жертв, убитих пост-АКівським загоном АК Юзефа Бісса "Волиняка" у згаданому вище селі Павлокома, що сталося в березні 1945 р. У 2005 році після кроків, зроблених з українського боку (зокрема поступок у справі Цвинтаря львівських орлят), поляки дали згоду на встановлення на занедбаному греко-католицькому цвинтарі в Павлокомі пам'ятника на вшанування подій 1945 року. Роботи тривали до 2006-го. Урочистості відбулися у 2006 р. за присутності президентів Польщі Леха Качинського та України Віктора Ющенка. І якби зупинитися лише на антуражі цієї події (я брала в ній участь, тому говорю також як свідок), то це був би чудовий приклад. Тільки от щоб узагалі дійшло до встановлення цього пам'ятника, Анджей Пшевозьнік, тодішній голова Ради охорони пам'яті боротьби і мучеництва, вперся (перепрошую за розмовний вислів), і довелося "для симетрії" встановити і також урочисто відкрити меморіальну дошку на честь поляків, убитих загонами УПА. Зрештою, це могло б бути й хорошим рішенням: жертви польські, жертви українські – віддаємо їм шану разом. Тільки от на дошці на честь убитих поляків розмістили напис: "Пам'яті поляків, мешканців села Павлокома, які в 1939–1945 роках загинули від рук українських націоналістів…" А на пам'ятнику українським мешканцям Павлокоми: "Вічна пам'ять мешканцям Павлокоми, які трагічно загинули в березні 1945 року". Що дивовижно: в одному випадку винуватців назвали "українськими націоналістами", а в іншому, хоча польські історики не мають жодних сумнівів щодо того, хто був винуватцем убивств, не наважилися ні назвати їх, ні навіть додати "українським мешканцям". Було також відмовлено у праві виголосити промову на честь замордованих Петрові Потічному, тоді вже американському професору та багаторічному учасникові польсько-українського діалогу в США та Канаді. А значна частина його родини, зокрема бабуся, опинилася серед жертв польських катів. Залишаю це без коментарів – просто бракує слів, щоб описати…

І на завершення. Яцек Куронь незадовго до смерті (і це засвідчили публіцистки "Gazety Wyborczej" Анна Біконт та Йоанна Щенсна) повторював: "Зараз найважливіша – Україна!" Це було за кілька місяців до початку Помаранчевої революції, за десять років до Революції Гідності й початку першої війни Росії проти України та за 18 років до повномасштабної війни. Він мав інтуїцію, розумів більше, ніж ми? Не знаю. Знаю натомість, що підтримка з боку поляків і Польщі як у 2004-му, так і в 2013/14 роках, а також узимку та навесні 2022 р. сповнила б серце самого Яцека гордістю. Гордістю за поляків і гордістю за українців! На жаль, вона тривала б недовго. Ненависть, розпалена проти українців, біженців у Польщі, переживає свій апогей.

Його протест викликали б і численні події, що відбулися в Польщі протягом останніх чотирьох років, уже після початку повномасштабної війни, починаючи з осені 2022 року. Від картини розкиданого польськими фермерами збіжжя, яке нищилося і топталося по землі, доля його, на щастя, вберегла! Не маю місця, щоб описувати інші події. Зупинімося лиш на останніх. Ідея відібрати орден Білого Орла у президента України Володимира Зеленського, присуджений йому, зрештою, як данина поваги та за його героїчну позицію як президента атакованої Росією країни, і символічно – для України та її громадян за незламний опір, який вони чинять у звірячій війні з Росією, захищаючи також і нас, поляків, є настільки ганебною, що мені навіть важко до кінця уявити реакцію Яцека!

Так само негідними тієї Польщі, за яку він боровся – Польщі "Солідарності", Яцек визнав би постійні дорікання Україні тим, що Польща багато зробила для українців і надає велику допомогу в її війні з Росією. Впевнено можу стверджувати, що зі своєю "польською чутливістю" він не зміг би з цим змиритися. А що вже й казати про те, що про право України на власну чутливість у багатьох ситуаціях ніхто в Польщі не згадує! Має значення лише наша польська воля. Навіть абстрагуючись від етичних аспектів цього питання, сама лише польська "присутність" в історії українців мала б змусити найрозумніших із нас протестувати!

У 2012 році я була редакторкою збірки вибраних текстів Яцека Куроня для київського видавництва "Дух і Літера". Тоді я звернулася до Адама Міхніка з проханням написати вступне слово. Варто процитувати його як епіграф до сьогоднішніх подій у Польщі у 22-гу річницю смерті Яцека: "Усе життя Яцек був нонконформістом, він умів іти наперекір громадській думці польського суспільства, якщо вважав, що цю думку охоплює глупота націоналістичного шовінізму. Етнічний націоналізм викликав у нього огиду. Яцек зневажав звичку спотворювати власне історичне минуле і вихваляти лише його. Його жахала ксенофобія. (…) Яцек Куронь, син львівської землі, вважав польсько-українське примирення однією з найголовніших цілей своєї громадської діяльності. І з цієї перспективи він говорив про акцію «Вісла», про УПА, про Цвинтар орлят, про польсько-українські конфлікти, про право українського народу на власну історичну пам'ять. І пропонував, що спочатку треба скласти іспит власної національної совісті, а не жалісно битися – в чужі – груди. (…) Його голос (в українсько-польських справах) був шляхетним і безкомпромісним; він ніколи не вдавався до дипломатії; він ішов за голосом совісті, наражаючись на гострий спротив польських українофобів. За свій нонконформізм він платив високу ціну".

Мою і, насмілюся думати, багатьох інших поляків "польську чутливість" формував Яцек Куронь, як раніше Єжи Ґедройць та Ян Юзеф Ліпський. Дякую їм за це!

Джерело

Переклад з польської - "Збруч"

Про авторку. Іза Хруслінська, польська журналістка, відома своїми статтями та книгами присвяченими Україні та українсько-польським стосункам. Активна діячка польсько-українського діалогу

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Теги:
Читайте також:
Київ
+20.5°C
  • Київ
  • Львів
  • Вінниця
  • Дніпро
  • Донецьк
  • Житомир
  • Запоріжжя
  • Івано-Франківськ
  • Кропивницкий
  • Луганськ
  • Луцьк
  • Миколаїв
  • Одеса
  • Полтава
  • Рівне
  • Суми
  • Сімферополь
  • Тернопіль
  • Ужгород
  • Харків
  • Херсон
  • Хмельницький
  • Черкаси
  • Чернівці
  • Чернигів
  • Біла Церква
  • Актуальне
  • Важливе
2026, четвер
18 червня
12:31
Трамп на G7 у Франції
У Росії скаржаться, що Трампа на саміті G7 "накачували шкідливими ідеями"
12:30
Президент США Дональд Трамп разом із з канцлером Німеччини Фрідріхом Мерцом
Мерц заявив, що на саміті G7 вдалося знайти спільну мову з Трампом щодо України
12:14
Ексклюзив
Зустріч Трамп Зеленський G7
Трампу потрібне справедливе завершення війни в Україні, - експерт Котов
12:04
Оновлено
Удар по НПЗ у Москві
"Москва таки ляже". Мадяр показав безпілотник з тих, що вразили НПЗ у Москві і нафтобазу у Ростовській області
11:57
Ормузька протока
Танкери почали рух Ормузькою протокою після підписання угоди США та Ірану
11:45
Огляд
Впливова блогерка Лора Лумер зізнається: "Я повелася на російську пропаганду". Чи означає це зміну ставлення MAGA до України
11:43
Бельгія може передати всі свої літаки F-16 Україні. Але є умова
11:33
ЗРК С-300 РФ
Російська ППО витрачає ракети С-300 і С-400 швидше, ніж встигає їх поповнювати
11:13
Оновлено
Сили оборони України
Українські дрони атакували залізничний міст через Північно-Кримський канал. На фронті відбулося 259 боїв, Росія втратила 1300 вояків. Підсумки роботи Сил оборони на ранок 18 червня
11:06
Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус
Україна отримає від Німеччини $500 млн на ракети для ППО та американську зброю
10:57
Ексклюзив
Російські штурми на Куп'янському напрямку сповільнилися через домінування ЗСУ в повітрі, - оператор пункту управління розвідки ББпС 33-ої ОМБр
10:35
Путін дає інтерв'ю в салоні авто
Путін вперше за сім місяців виїхав з Москви в регіони РФ
10:04
OPINION
Ліна Костенко
На захист Наталії Половинки та її школи
10:02
Радослав Сікорський
У Берліні польські ультраправі влаштували провокацію біля Рейхстагу. Сікорський порадив лідеру "Руху оборони кордонів" провести акцію у Москві
10:00
Партнерський матеріал
Ортопедичний рюкзак від бренду YES
Що таке ортопедичний рюкзак: пояснення, вимоги та поради з вибору
09:43
Піт Геґсет
НАТО 3.0 повинно повернутися до "справжнього жорсткого військового альянсу", - Геґсет
09:25
Оновлено
Наслідки атаки РФ на Суми 18.06.2026
РФ атакувала Україну балістикою та БПЛА: у Сумах загинула людина, на Полтавщині, Дніпровщині та Херсонщині є поранені
09:17
Ексклюзив
Олешки
Мінування доріг, обмін їжі, тіла загиблих на вулицях, - начальниця Олешківської МВА Гасаненко розповіла про життя у заблокованому місті
09:07
долар євро валюта обмін
Курс валют на 18 червня: скільки просять за євро та долар в обмінниках
08:13
Оновлено
Володимир Зеленський і Марк Рютте
Зеленський прибув до Брюсселя та зустрівся із Рютте
08:13
Ексклюзив
Андрій Длігач
Нам потрібно системно вивести з ладу понад 35% нафтопереробних потужностей РФ, тоді почне колапсувати логістика, - економіст Длігач
08:02
OPINION
Путін посадив давнього друга. Параноя чи переляк еліт?
07:51
Дональд Трамп
Трамп та президент Ірану Пезешкіан підписали меморандум щодо припинення війни
07:01
Оновлено
Кріштіану Роналду та Аксель Туанзебе (праворуч), Португалія - ДР Конго, ЧС-2026
Англія перемогла Хорватію, Узбекистан програв Колумбії, а Португалія не впоралася з ДР Конго: результати заключних матчів 1-го туру ЧС-2026
2026, середа
17 червня
23:11
Ексклюзив
Марина Данилюк-Ярмолаєва
Наші сім років із Зеленським більше нагадують шлюб з розрахунку, - Данилюк-Ярмолаєва про опитування КМІС
23:07
Ексклюзив
Українцям важливо знати, хто стоїть за популярними Telegram-каналами, - експерт Розкладай про "Труху"
23:06
США - Іран
Оприлюднено текст меморандуму, який США підпишуть з Іраном, - CNN
22:47
Оновлено
Брянська область
Путін розганяє новий міф про "хлопчиків в трусах". Генштаб і Лубінець спростували удар по автобусу з дітьми на Брянщині
22:37
ЗРК С-300 РФ
У Росії виник гострий дефіцит ракет ППО через далекобійні удари України, - CBS News
21:50
Пам'ятник у Воркуті
У Воркуті демонтували пам'ятник жертвам Гулагу через тризуб
21:48
Нідерланди
Україна отримає від Нідерландів 500 млн євро на дрони та засоби ППО
21:25
Успенський собор, Києво-Печерська лавра після атаки РФ
В Успенському соборі почали перекривати пошкоджену ударом РФ покрівлю
21:21
Макрон і Трамп
Макрон повідомив, що Трамп зрозумів небажання Росії вести переговори
20:56
Трамп і Путін
Трамп подякував Путіну та Сі Цзіньпіну за позицію щодо війни в Ірані
20:37
Ексклюзив
Зустріч Трамп Зеленський G7
Зброя "в довгу" та ліцензії на виробництво: експерт Сунгуровський про головні підсумки саміту G7 для України
20:20
Дональд Трамп
"Вони просто не знають, як це зробити". Трамп заявив, що Зеленський і Путін хочуть досягти угоди
20:03
OPINION
Євроінтеграція. Плану "Б" немає
20:00
Огляд
Максив Лавриненко
Російські паспорти і санкції РНБО за контрабанду: чи справді найбільша українська телеграм-мережа "Труха" перейшла до нових власників
19:54
Дефіцит бензину в Росії
Після ударів по нафтопереробних заводах і через дефіцит бензину, Росія імпортуватиме пальне з Азії, — ЗМІ
19:23
Патріарх Кирило
Болгарія блокуватиме 21 пакет санкцій ЄС проти Росії через присутність у списку патріарха Кирила
Більше новин