Гребінка. Вовки та вогонь (І частина)

Замолоду він десять років гарцював у гусарах, де під командуванням Суворова рушав у бойові походи проти турків, штурмом брав Анапу... Та до військової служби колишній офіцер призначав третього сина Аполлона, котрий був викапаний батько, тоді як Євген вдачею хилився до матері.

21 січня 1826 р. у родовому маєтку на 20 душ кріпаків та 145 десятин землі навколо хутірця Убіжище, що лежало під Пирятином на Полтавщині, гуло невеличке родинне свято – пан збирався по-чоловічому відсвяткувати 14-ліття свого первістка.
Ні, 60-річний вусатий гусар баского коня хлопцеві презентував раніше, всіляко навертаючи сина вивчитися хвацько їздити верхи, тоді як на уродини батько подарував Євгену справжню мисливську рушницю та повів до хутірського лісу:
- Стріляй першим, Женю, якщо бажаєш вижити...

Правду сказати, вперше у своєму життя, тоді ще 12-літній хлопчина, влучно пальнув 29 червня 1824 р., на черговий день народження батька. Тоді підліток підстрелив маленьку горличку. Вбитого птаха пан наказав кухарці засмажити. Коли під час столування внесли страву, самовдоволено Павло Іванович звеліли:
- Належить, перш за все, мисливцю посмакувати той плід.

І при людях розумнику належало відірвати засмажене крило від дрібної птахи.
Ні, ви не подумайте, що в дитинстві тятечко геть не дбали про освіту Євгена: ми ж бо - не бузувіри якісь, а душі християнські. Тож свого часу пан Гребінкин просив знайомого священика Іоанна Яцуту надіслати до маєтку “Діяння Святих апостолів”, аби малий, бодай по складах, з Нового Заповіту зумів учитати за євангелістом Лукою. У церкві. Під час богослужіння. Доводячи кріпакам: панич уже грамотні.
І так вдоволено відставний штабс-ротмістр Павло Іванович Гребінкин усміхався в пишні вуса, бо і справді допитливість синова меж не знала: часто приватні уроки Жені починалися і закінчувалися запитаннями учня до приватного вчителя Павла Івановича Гуслитого.

Домашні пишалися хлопчиком. У п’ять рочків малий любив креслити крейдою на підлозі фантастичні літери та черкати казкові зображення, тоді як у шість - вже пристойно читав. Інший гувернер, пан Кудрицкий написав у мемуарах:
- Малий Євген не міг заснути без книжки. Мати плекала його перед іншими дітьми, опікувалася кволим здоров’ям, яке, на її думку, псувало читання в ліжку. Надія Іванівна хвилювалася, радилася з іншими, як шкідливої звички позбутися. Та до мого виїзду такого не сталося.

Книжка для мрійника виявилася сильнішою за материнську любов.

***
Дивними шляхами добирається до нас щире кохання, навіть бувалих у бувальцях вояків захоплює воно. Родовід майбутнього поета почався з діда - Івана Гребінкина, хто хоробро ступав у походи за генерал-майором О.В.Суворовим, хто мовчки придушував повстання під проводом Омеляна Пугачова. У чині капітана, що давав право на спадкове дворянство, він помер 1796 р. Та вдову Марію Іллівну разом з дітьми внесли до Дворянської Родовідної книги Вознесенської губернії.
Свого 14-річного сина Павла батько 1780 р. віддали в кадетський корпус – через сім років юнак отримав звання корнета. Влітку 1797 р. гусар із бойовим побратимом Василем Івановичем Марковичем приїхав у відпустку до родового маєтку побратима - в Калюжинці, де познайомився і двоюрідною сестрою Ганнусею. Із першого погляду корнет Гребінкин закохався в 16-річну красуню. За кілька місяців Павло попросив у рідних побратима віддати йому дівчину та й отримав згоду.
У грудні 1797 р. молоді побралися, нареченій приданим дали хутірець Убіжище.

Доля буває зрадливою. Узимку 1805 р. 24-річна дружина важко застудилася та згоріла в гарячці. Згорьований штаб-ротмістр вийшов у відставку, перетворившись на дрібного поміщика. Бойового офіцера обрали земським комісаром Пирятинського повіту, тож у громадських справах Павло Гребінкин частенько навідувався в Пирятин. Важно життя прожити зболеним вдівцем, особливо - коли безсонними ночами усміхається померла дружина. Наче за нього, через чверть століття напише син:
- Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця! / Чого він під бурю поплив? / Ущухнуло море, і хвилі вляглися; / Пустують по піні мавки…

Божа Матір відібрала смуток влітку 1810 р., коли у справах земський комісар Пирятинського повіту завернув до відомого в місті козака Івана Чайковського. Господаря вдома не було, до Павла Гребінкина вийшла дівчина, його дочка Надія, щоправда, років на двадцять п’ять молодша за штаб-ротмістра.
Ніби з-за насуплених хмар визирнуло усміхнене сонечко - перед ним постала викапана Ганнуся. Життя спалахнуло з новою силою, бо Господь завжди дає людині другий шанс. Навесні 1811 р. щасливо закохані зіграли весілля.

***
Позначеного на небі часу, 21 січня (2 лютого) 1812 р. у сім’ї дрібного поміщика на хуторі Убіжище під Пирятином на Полтавщині з’явився на світ первісток - Євген Павлович Гребінкин. У Короваївській церкві хрещеним батьком малого, як і всіх наступних дітей штаб-ротмістра Гребінкина, став його побратим, колезький асесор Василь Іванович Маркович.
Дивні речі, але в такий спосіб ніби його померла кузина Ганнуся та перша дружина Гребінкина стояла при колисці, коли народжені в любові одне за одним дружньо сідали по лавках спільні діти нової сім’ї: сини - Михайло (1815), Аполлон (1817), Микола (1819), Олександр (1821), Костянтин (1823), Петро (1825) і донька Людмила (1827).

Та недовго купався в любові юної дружини та пестив сина Павло Іванович - почалася Вітчизняна війна 1812 р. І колишній гусар вступив добровольцем до Малоросійського кавалерійського полку, з яким штабс-ротмістр Гребінкин відступав аж до Бородіна, а потім гарцював до самого Парижа...
Домашнього генерала не було вдома до 1815 р. Як тішилася мати хлопчика, Надія Іванівна Чайковська, тішилася тим, що вільно та в потрібній силі може вливати в дитячу душу найсвітліше, найлюдяніше – християнську любов та щедру ласку. Щодня лунали її оповіді про чарівниць і відьом, Змія Горинича, про гетьманів та слов’ян, про козацьку минувшину, про страту ляхами Наливайка і таке інше.

І не запитуйте мене: звідки усе це береться у подальшій творчості письменника….

Згодом уже згадувані приватні учителі продовжили початкову освіту Жені Гребінка. Ідилія тривати довго не могла, 3 серпня 1825 р. батько, Павло Іванович, відвезли старшого сина до Ніжина, де оформили хлопця до четвертого класу місцевої гімназії. Підлітка оселили на квартирі знайомого городянина, пана Андрущенка. Бо того року новопризначений директор Ніжинської гімназії вищих наук князя О.А.Безбородька Іван Семенович Орлай вперше дозволив студентам мешкати поза стінами закритого навчального закладу. Почалася золотава пора!
Тоді ж бо в Ніжинській гімназії вищих наук, що часом конкурувала із Царськосельським ліцеєм, викладала плеяда професорів прогресивних переконань - М.Г.Бєлоусов, К.В.Шапалинський, I.Я.Ландражин, Ф.I.Зiнгер, І.Г.Кулжинський та інші. На лекціях ніжинські вільнодумці виголошували передові, як для Росії, ідеї, зокрема про право на свободу, рівність, незалежність людської особистості, про потребу освіти для народу. Тут часто цитувалися Байрон, Гельвецій, Монтеск’є, що гартувало вихованців, розвивало розумові здібності, поглиблювало естетичні інтересі.
У 1825-1832 рр. у Ніжинській гімназії вищих наук навчалася майбутня еліта: літератори - Микола Гоголь-Яновський, Нестор Кукольник, Олександр Данилевський, Віктор Забіла, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Олександр Лазаревський, Микола Білевич, Микола Прокопович, фольклорист та етнограф Платон Лукашевич, художники-академіки - Андрій Горонович та Аполлон Мокрицький. маляр і письменник Яків де Бальмен, дипломат Костянтин Базилі, меценат Василь Тарновський.

Ясна річ, внутрішнє життя в гімназії вирувало. У літературному гуртку молодь жваво обговорювала перші творчі здобутки однокашників. Саме тут дебютували М.Гоголь, Н.Кукольник, М.Прокопович, інші. Перші твори вміщувались у рукописних часописах і альманахах: “Звезда” “Северная заря”, “Метеор литературы”, “Литературное эхо” і - колоритний “Парнасский навоз”. Один із щотижневих україномовних журналів, “Аматузія”, редагував юний Женя Гребінкин, заповнюючи, за свідченням сучасників, шпальти власними віршами і прозовими творами, переважно - “сатиричними”.
Учень був далекий від того, аби тільки зубоскалити. Відомо, в гімназії Євген Гребінка узявся за український переклад (1829) поеми “Полтава” О.С.Пушкіна, створив кілька оригінальних байок, а для аматорського театру навіть написав драматичну одноактну п’єсу “В чужие сани не садись”.

Отже, в літературному середовищі дублюючого складу ніжинських вільнодумців жваво обговорювалися літературні явища Імперії: Радищев, Пушкін, Рилєєв. Здавалося, безжурні літа - дитячі пустощі. Якби-то…

Одного дня відомий у гімназії шалапут та картяр Петро Мартос, котрий згодом у Санкт-Петербурзі сприяв першому виданню “Кобзаря” Тараса Шевченка, а поки що в коридорах лише виспівував декабристську пісню “О Боже, коль ты еси, всех царей с грязью смеси”, - приніс на уроки заборонені вірші Кондратія Рилєєва (“К временщику”, “Думы”) та Олександра Пушкіна (“Вольность”).

Крамолу ту однокашники поголовно і безтурботно перечитали, переписали і в списках заразу розпустили з-поміж іншими гімназистами.

***
Саме у Євгена Гребінкина наглядач Ніжинській гімназії вищих наук князя О.А.Безбородька, пан Кальдер вилучив оду “Вольность”.
Ви не уявляєте, яка зчинилася веремія! Почалося всебічне розслідування.
6 січня 1830 р. до Ніжина прибув начальник VI відділу 5-го округу Окремого Корпусу жандармів майор Матушевич. За кілька днів, повернувшись до резиденції в Чернігів, штаб-офіцер письмово доповів всевладному начальнику III Відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії графу О.Х.Бенкендорфу “деякі відомості про події, що відбувалися протягом останніх років у Ніжинській гімназії вищих наук”.

На той рапорт шеф жандармів Росії наклав резолюцію: “В оригіналі повідомити князя К.А.Лівена”. Через певний час граф Бенкендорф переслав отримані матеріали міністру народної освіти Лівену - “для подальшого розслідування”.
Негайно розібралися із доморослими якобінцями Карл Андрійович, відрядивши до Ніжина надійну людину, надзвичайного та повноважного чиновника. Ним виявився дійсний статський радник Е.Б.Адеракс, якому князь Карл Лівен звелів вивчити на місці, як “моральні чесноти й педагогічні здібності професури”, так і “моральність і благонадійність учнів”, аби згодом “вжити відповідних заходів до викорінення зла, якщо таке справді буяє”.

Майже три місяці тривали слідчі дії; матеріали Ніжинської справи склали дві тисячі аркушів. Коли Е.Б.Адеракс повернувся до Санкт-Петербургу, 14 вересня 1830 р. на ім’я міністра народної освіти Росії, князя Лівена пішла підсумкова доповідна. За її матеріалами, згідно рестрикту Миколи I, молодшого професора юридичних наук М.Г.Білоусова, старшого професора математичних наук К.В.Шапалинського, хто певний час навіть виконував обов’язки директора гімназії, професора французької мови і словесності I.Я.Ландражина та молодшого професора німецької словесності Ф.I.Зінгера - звільнили з посад із подальшою забороною працювати за фахом.

Гімназистів Петра Мартоса, Олександра Данилевського, Миколу Прокоповича, Нестора Кукольника, Віктора Забілу - витурили з храму науки...

Як тоді повз репресії проскочив Гоголь-Яновський, я диву даюся.

Що цікаво, з вільнодумною Пушкінською одою Євгену Гребінкину вдалося не тільки виплутатись із халепи, але й… сподобатися незворушливому надзвичайному та повноважному Адераксу. Сподобатися настільки, що дійсний статський радник сам запропонував 19-річному гімназисту допомогу - коли така знадобиться...

Нагода трапилася через три з половиною роки. Тоді в пошуках кращої долі 23-річний Євген Павлович Гребінкин прибув до Санкт-Петербурга, де досить швидко, як для малоросса, працевлаштувався.

***
Хвилями чари накочують весною. О ті порі зразковий гімназист безтямно закохався в сестру однокласника Миколи Новицького - Мар’яну. Вона була ще та фіфа! Дівча взяло та закомандувало, мовляв, хочу мати за нареченого… хвацького офіцера, а не ганчірку. Поки Євген визначався в житті і допомагав рідні “вийти в люди”, Мар’яна Михайлівна 1835 р. вискочила заміж. За якогось заїжджого офіцера.

Словом, того разу - Бог милував. Ось приклад того, що деякі очі трапляються чорними, палаючими, та сповненими брехні і зради.

Минуло чимало років, аж поки розбите серце загоїлося.

Тепер і я збагнув, чому 1831 р. по закінченні ліцейського курсу дійсним студентом із правом на чин найнижчого, 14-го класу, Євген Гребінкин – після гучного виключення п’ятьох однокашників перший поет Ніжинського ліцею! - 7 вересня 1831 р. метнувся на службу в резервний ескадрон 8-го Малоросійського козачого полку. Дії деяких панянок схожі на стрибки розпещених бліх: та сама рішучість та непослідовність.

Кажуть, так патріотично налаштоване повітове дворянство відрядило хлопця обер-офіцером до резервного козачого полку, сформованого для придушення польського повстання. Дурниці, у жовніри поета запроторило нерозділене кохання!
А тут, як на зле, два місяці підрозділ із Пирятина не виступив, поки національно-визвольне повстання у Варшаві цар Микола I, без них, криваво придушив.
У листопаді 1831 г. Євген Гребіник благополучно пішов у відставку.

Навіть пороху не понюхавши, але при мундирі, обер-офіцер повернувся до рідного хутора Убіжище на Полтавщині, де вдався регулярно вправлявсь у літературі. Тож згодом з’явилися друком окремі байки, уривок авторського перекладу поеми “Полтави” О.С.Пушкіна, що став першою для автора друкованою публікацією - журнал “Московский телеграф” (1831).
Юнак заходився писати й оригінальні твори українською мовою.

Дворічне перебування біля рідних пенатів минуло у відвідинах сусідів. Однак Є.П.Гребінкин не залишав літературних студій. Він створив рід байок, для викладача Ніжинській гімназії вищих наук І.Г.Кулжинського (1803-1884) записував українські народні пісні. Бо саме Іван Григорович, котрий викладав у них… латину, свого часу першим підтримав літературні спроби гімназиста.

Великий світ, від берега до берега, лежав перед молодим літератором. О тій порі постала незабутня мініатюра, заримована в народній манері - “Човен” (1833):
- І грає, і піниться синєє море. / Хтось човен на море пустив, / Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі, / Од берега геть покотив; / Качається, бідний, один без весельця. / Ох, жаль мені човна, ох, жаль мого серця! / Чого він під бурю поплив? / Ущухнуло море, і хвилі вляглися; / Пустують по піні мавки; / Уп'ять забіліли, уп'ять простяглися / По морю кругом байдаки; / Де ж човен дівався, де плавле, мій милий? / Мабуть, він не плавле, бо інде по хвилі / Біліють із його тріски. / Як човнові море, для мене світ білий / Ізмалку здавався страшним; / Да як заховаться? не можна ж вік цілий / Пробути з собою, одним. / Прощай, мій покою, пускаюсь у море! / І, може, недоля і лютеє горе / Пограються з човном моїм.

***
Вибив час залишити батьківську хату: маєш дужі крила – не скній у гнізді. Але ж мав, мав знайтись якийсь каталізатор!

Такий і справді з’явився, коли восени 1833 г. в Убіжище навідався побратим Павла Івановича Гребінкина – академік Василь Іванович Григорович (1786-1863).

Понад двадцять років той уже мешкав у Санкт-Петербурзі, де служив конференц-секретарем Імператорської Академії мистецтв. Плітки про світське життя, байки про українське земляцтво в столиці, неокраї перспективи, коли служиш чиновником, - усе макітрило голову. Більше того, батьків товариш негайно видав рекомендаційного листа до сина Александера Григоровича, хто в Петербурзі, начебто, дослужився до генерала (!) російської армії.

Перед Різдвом 1834 р. поштовою каретою молодий Євген Гребінкин рушив до Санкт-Петербурга, а невдовзі відписав додому, радо звітуючи про дивовижне відкриття:
- Петербург - це колонія освічених малороссів. Усі університети, усі установи просто переповнені нашими земляками.

Тарас Шевченко Григорій Квітка-Основ’яненко, Петро Гулак-Артемовський, Володимир Боровиковський, Віктор Забіла, Іван Сошенко, Микола Маркевич, Аполлон Мокрицький… Не дивно, що за два роки старший Євген покликав до північної столиці молодших братів Михайла, Миколу, Олександра, Костянтина та сестру Людмилу; більше того, всім родичам він допоміг здобути належну освіту та отримати посаду.
Як наслідок, брат Микола Павлович Гребіник згодом став поважним академіком архітектури, а по закінченні Дворянському полку Михайло, Олександр і Костянтин зробили кар’єру військових.

Він змінився, наче за помахом чарівної палички. Трансформація творчої особистості сталася 1834 р., відколи юнак почав милозвучно підписувати авторські твори псевдонімом Гребінка. Одягнувши чорний віцмундир із оксамитовим комірцем та білими гербовими ґудзиками, формений кашкет із двоглавим гербом, Євген Павлович Гребінка відчув деяку гордість, а потім на власні очі побачив нову для себе читацьку аудиторію, де з Балтійського моря ураз зривало задушливу атмосферою глухого провінційного хутора.

Восени 1834 р. вийшла друком перша збірка байок “Малороссийские приказки”.
Ви не уявляєте, як окрилюють перші літературні успіхи!
Та книжка із 26 байок українською мовою 1836 р. витримала друге перевидання.

Тож і кажу: не слід геть оббріхувати царат!
Справді, у себе на батьківщині українським літераторам друкуватися національною мовою… заборонялося, зате в Санкт-Петербурзі вони мали змогу вільно видавати власні твори, – і не лише російською, але і українською мовою.
Євген Гребінка отримав державну квартиру на 4-й лінії Васильківського острова, в будинку №56: гарно вмебльовані дві кімнати, приймальня та кабінет, а також - опочивальня і кухня. Повірте, далеко не всі, значно шановані та більш літні українці, здобували в Північній Пальмірі подібні житлові умови.

***
У класичній українській літературі все набагато складніше, аніж знайомий нам шкільний підручник. Дійсний статський радник Е.Б.Адеракс - пам’ятаєте, той надзвичайний і повноважний чиновник Міністерства народної освіти Росії, хто 1830 р. наводив лад у Ніжинській гімназії вищих наук? - умів тримати слово.
Не забув він своєї обіцянки згідливому гімназисту пан Адеракс.

Не знаю, чи клопотав той добродій перед своїм начальством, але від 1 лютого 1834 р. Євгена Павловича зарахували канцелярським чиновником Комісії духовних училищ Міністерства освіти Імперії.
Достеменно відомо інше, більш важливе для нас: саме той дійсний статський радник звів молодого Гребінку зі знаменитим журналістом, педагогом і видавцем часопису “Сын Отечества” Миколою Івановичем Гречом (1787-1867)!

Добровільний інформатор та послужливий аналітик Першої секретної експедиції III Відділення Власної ЙІВ канцелярії пан М.І.Греч чомусь люб’язно зголосився публікувати Євгена Гребінку в своєму виданні, а 1836 р. і взагалі перевидав… окремою книжкою збірку його “Малороссийских приказок”.
Так ім’я Гребінки стало відомим не лише в українському земляцтву Санкт-Петербурга. Вірші-байки українською мовою були в Росії опубліковані вперше!
Ви ж розумієте, що більшість земляків щиро по… заздрила за 25-річного Женю.

Згідно офіційної версії, насправді важливу протекцію поету-аматору з Пирятина 1834 р. склав син… хрещеного батька, колезького асесора Василя Івановича Марковича – він, буцімто, сприяв земляку влаштуватися найнижчим реєстратором до наукової експедиції при Комісії духовних училищ Міністерства народної освіти Росії.

Подібна гіпотеза не витримує критики.
Справді, старший із чотирьох синів хрещеного, І.В.Маркович (1805-1870) перебував на військовій службі з 25 червня 1827 р., та на що міг у столиці Імперії вплинути… прапорщик артилерії? Лише 1838 р. Іван Васильович Маркович закінчив курс навчання у військовій академії, після чого справді служив в Генштабі.

Другий син хрещеного, Василь Васильович Маркович (1815-1864), з 1825 по 1836 р. дійсно мешкав у Петербурзі, але… безвусий вихованець I Кадетського корпусу щодня крокував плацом у казарму.

Як би там не велося, але в Санкт-Петербурзі Євгену Гребінці на хліб довелося заробляти самому. Із 1 лютого 1834 р. до листопада 1837 р. він трудився канцелярським чиновником у Комісії духовних училищ Міністерства народної освіти Росії. За давньою традицією української інтелігенції, молода людина поєднувала службу державного чиновника із педагогічною діяльністю. Як для столиці, платню юнакові з Полтавщини поклали мізерну - 750 рублів на рік; та було це майже у два з половиною рази більше, аніж отримував звичайний учитель гімназії в Україні.

***
Повірте, не всі контакти в Північній Пальмірі будувались на бруді чи зраді. Траплялись і щасливі винятки. Одного дня Пирятинець – такий народився літературний псевдонім Є.П.Гребінки - завітав до свого щирого дорадника, Василя Івановича Григоровича, аби клопотати у справах молодших братів, Михайла та Миколи. В академіка Імператорської Академії живопису саме гостював високоповажний вихователь царевичів, поет Василь Андрійович Жуковський (1783-1852). Ласкаво вислухавши прохання, обидва Василя помізкували та дійшли висновку: до справи варто залучити, спільного товариша - інспектора гімназій Міністерства народної освіти, професора кафедри російської словесності Санкт-Петербурзького університету Петра Олександровича Плетньова (1792-1862).

Із безцінною запискою від сонцесяйного Жуковського рушив Євген Гребінка до пана Плетньова, хто сам трохи грав у літератора, але приятелював із Олександром Пушкіним та всіляко підтримував молодих - Миколу Гоголя і Нестора Кукольника.
До великої радості початківця виявилося, що Петро Олександрович встигли погортати “Малороссийские приказки” і був у захваті від дотепних байок українця.
На знак ввічливості П.О.Плетньов запросив Євгена до себе додому - на власні літературні вечори; серед інших талантів до нього уже бігав першокурсний студент за філологічним факультетом Іван Тургенєв. Ото так і покотила фура з москалями.

Із серпня 1837 р. старший учитель (третього роду) Є.П.Гребінка ґрунтовно викладав російську мову та словесність у Дворянському полку.
Від 1838 р. йому пощастило остаточно попрощатись із заляпаними чорнилом руками канцеляриста, аби повністю перейти на педагогічну роботу в офіцерських класах військово-навчальних закладів Імперії: Інститут Корпусу гірничих інженерів, Морський кадетський корпус. Тут енциклопедист Є.П.Гребінка викладав російську словесність, мінералогію, ботаніку, зоологію.
Із часом педагог дослужився до чину колезького радника.

Поступово у Північній Пальмірі Євген Павлович обріс широкими знайомствами з літераторами та діячами російської культури: О.С.Пушкін, В.А.Жуковський, І.А.Крилов, В.Г.Бєлінський, І.С.Тургенєв, К.П.Брюллов, В.І.Даль, І.І.Панаєв, Ф.П.Толстой, В.Г.Бенедиктов, П.П.Єршов та інші. Попервах українець із цікавістю відвідував знані літературні салони - В.Ф.Одоєвського та П.О.Плетньова, поки не вирішив у себе вдома влаштовувати свої літературні вечори.

Невдовзі Петербург плескав язиком про п’ятниці у Гребінки, на яких постійними гостями ставали: літератори Нестор Кукольник, Володимир Венедиктов, Іван Панаєв, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Микола Прокопович, лексикограф Володимир Даль, композитор Михайло Глінка, знаменитий співак Семен Гулак-Артемовський, художники Карл Брюллов і Аполлон Мокрицький, відомий математик Михайло Остроградський. Іноді вітальню на Василевському острові відвідував молодий літературний оглядач Віссаріон Григорович Бєлінський, хто дописував до журналу “Телескоп” та газети “Молва”. Правди ніде діти, всі знайомі одностайно шанували Є.П.Гребінку, як людину добродушну та хлібосольну.

***
Копітка праця допомогла Євгену Гребінці здобути прихильність двох менторів, двох до вельми важливих в ідеології Імперії людей – видавця М.І.Греча та одного із найстаріших сенаторів, графа Д.І.Хвостова (1757-1835). Завдяки їм та власному таланту кар’єра на цивільній службі пішла вгору, а твори злагідного українця залюбки друкували столичні журнали та газети: “Библиотека для чтения”, “Иллюстрация”, “Литературная газета”, “Литературные прибавления к “Русскому инвалиду”, “Московский телеграф”, “Отечественные записки”, “Пантеон”, “Современник”, “Сын отечества”, “Финский вестник”, альманахах - “Иллюстрированный альманах”, “Киевлянин”, “Молодик”, “Новоселье”, “Одесский альманах”, “Осенний вечер”, “Утренняя заря”, “Утренняя звезда”, “Физиология Петербурга”.

Вибух уваги до Є.П.Гребінки стався 1836 р., коли, зрештою, у Санкт-Петербурзі світ побачив повний переклад українською мовою поеми “Полтава” Олександра Сергійовича Пушкіна, занадто по-авторськи виконаний перекладачем із Пирятина.
Найпомітніший твір молодого Гребінки, над яким він працював сім років, тлумач шанобливо присвятив авторові. Хоча сам Олександр Сергійович особисто благословляв Євгена на ту працю, переклад Гребінка самовпевнено назвав “вільним”.
Це і справді виявилося так. Уважний читач одразу помічав чимало відхилень від оригіналу: у поему перекладач нахабно ввів… нові сцени, додав власних подробиць, на власний штиб трактував окремі образи тощо.

Після того, як переклад побачив світ, на “Полтаву” українською мовою впливовий літературний критик Фаддей Венедиктович Булгарін (1789-1859) негайно відгукнувся схвальною рецензією в часописі “Северная пчела”, назвавши переклад… більш вдалим, ніж оригінал! Як одразу з’ясувалося, стаття була спрямована… саме проти Пушкіна, а не на славу провінційного тлумача.
Хоча позитивний відгук потішив самолюбство Пирятинця, бо українець навіть і не здогадувався, в які-то хащі великодержавних друзів він заліз.

Чи могли сподобатися такі відсебеньки Данту Росії? Ні!
Рецензія, й узагалі, розлютила першого поета Росії.
Для Олександра Сергійовича Євген Гребінка перестав існувати.
Коли українець узявся писати прозу, Пушкін уїдливо зауважив у рецензії:
- Якби сальний недогарок поклав собі в голову наслідувати сонце, то у нього знайшлося б все-таки більше вогню, аніж у Гребінки.

***
Про загиблого на дуелі О.С.Пушкіна у лютому 1837 р. російський публіцист та богослов Олексій Степанович Хом’яков (1804-1862) не без суму зауважив:
- Він відсахнувся від тих, хто його любив, розумів і оточував дружбою майже благоговійною, а пристав до людей, які сприймали його з милості.

Новітню ідею Російської Імперії, що акумулювалась у безсмертному гаслі “За Бога, Царя и Отечество!” висунув не геніальний Пушкін, а витурений за вільнодумство колишній студент Ніжинської гімназії вищих наук Нестор Кукольник, котрий до певного часу перечікував у Вільному, а потім повернувся до Санкт-Петербурга та й утнув ура-монархічну п’єсу “Рука Всевышнего отечество спасла” (1834), особисто схвалену імператором Миколою I.
Підступний стратег, всевладний начальник III Відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії граф О.Х.Бенкендорф смикав за різні мотузочки. У такий спосіб він робив усе, аби Олександр Сергійович перестав сприйматись, як перший поет Росії, а виглядав, як дрібний чиновник, камер-юнкер, і всіляко відсувався від милостей Двору.
Не вписувався геній в тріаду Імперії - православ’я-самодержавство-народність...

***
Перечитайте рядки О.С.Хом’якова: нині мені здається, що вони і про нашого безжурного Євгена Павловича Гребінку написані:
- Він відсахнувся від тих, хто його любив, розумів і оточував дружбою майже благоговійною, а пристав до людей, які сприймали його з милості.

Ще один нащадок давнього козацького роду пересвідчувався на власній долі: Санкт-Петербург - дивне місто… Думалося, що тут вільніше писатиметься, тут більш освічені та приязні земляки, але читати ніхто із українців тебе тут не збирався.

(Закінчення буде)