Чекістська стратегія Путіна

Вранці в середу російсько-терористичні угруповання пішли у наступ на окремій ділянці фронту - в районі Красногорівки та Мар'їнки у Донецькій області. Шалений обстріл. Поранені та загиблі. Красногорівка та Мар'їнка горять. "Бойовики ідуть на прорив". Ось основні меседжі дня.

Атаку відбито – хвала патріотам українських сил оборони. Але з немалими втратами, з багатьма пораненими. Хоча й бойовики мали значні втрати, не варто робити математичні порівняння, досліджувати, кому вони більш болючі. Слід робити висновки і працювати над зменшенням наших втрат. Отже, які уроки цього сумного досвіду?

Перше. Кремль зробив те, що планував.

Те, що усі очікували. Усі ми давно знаємо, що Путін не зупиниться, і що йому потрібен повний контроль над Україною. І якщо з цією владою контроль не вдаватиметься, він намагатиметься її змінити. Саме ця, дещо модернізована стратегія почала реалізовуватися після 9 травня. В ній не просто присутня підривна війна, такий тип війни, чекістський, став головним на сьогодні і на найближче майбутнє.

Друге. Чому саме такий тип війни?

Тому що міжнародний тиск та проблеми економіки не дозволяють Кремлю вдатися до реалізації ідеї пробиття коридору до Криму чи до Придністров’я. Нові умови не сприятливі для спроби залучити регулярні частини ЗС РФ (вже й солдати почали бігти з російської армії, соціальний фактор приховано, але діє).

А от розхитувати атаками на різних ділянках за рахунок переважно контрольованих груп бойовиків можна. Тим більше, Путін в цілому може розраховувати викликати контрнаступ – з метою дискредитації української сторони як учасниці Мінських домовленостей та залучити регулярну армію для розв’язання нового етапу війни (скоріш за все, на одному оперативно-стратегічному напрямку).

Масштабна континентальна війна не менш небезпечна для Москви, ніж для Києва. Але те, що під час атаки на Мар'їнку з’явилися втрати спецназу ГРУ Генштабу ЗС Російської Федерації, залучених у цій операції (не будемо їх рахувати, більш важливий факт), є свідченням і проблеми мотивації найманців, і проблеми їх вишколу.

Отже, навіть за умов прихованого використання своїх вояків  Кремль не вирішить завдання навіть розширення окупованих територій. Це стало зрозуміло з воєнних результатів кривавої середи.     

Третє. Чому саме нині?

Безумовно, Путіну вигідно підтримувати вогнище пожежі, яку він своїми руками створив. Є річниця президентства Петра Порошенка, і Кремлю важливо довести: за рік він не впорався із тим, що обіцяв подолати за години. Це - дискредитація влади. А ще варто звернути увагу на такий факт як звинувачення України у Держдумі РФ - у намірі зірвати зняття санкцій ЄС з Росії. Це важливо з огляду та майбутній торг Росії із Заходом.

Кремль по факту намагається створити для себе додатковий козир: "Якщо санкції продовжуватимуться, продовжуватиметься і війна, а не навпаки".

Саме тому чергова активізація бойовиків відбулася начебто через зрив роботи контактної групи. Не важливо, як і ким, тому що для Путіна з’явилися нові воєнно-дипломатичні вимоги. Тому було створено нові події. До речі, дуже показово, що у Донецьку у цей момент із сітки мовлення зникли підконтрольні бойовикам телеканали ("Новороссия", "Оплот", "Первый республиканский"), але продовжили трансляцію російські телеканали. Довіри у Кремля до підконтрольних бойовиків немає, тому навіть тут потрібні маніпуляції.

Четверте і головне. Що робити далі, чого чекати?

Обов’язково будуть нові атаки і нові провокації. І потрібна схема реагування не на саму атаку, а на підготовку до неї. Щоб, принаймні, зменшити людські втрати. Варто згадати, що у середу бойовики застосовували великокаліберні САУ "Гвоздика", гармати "Гіацинт", танки, "Гради".

Важка техніка не матеріалізувалася з повітря. За кілька годин до наступу в Мар'їнці бойовики стягували важке озброєння, було зафіксовано переміщення танків, САУ та легкої бронетехніки.

Отже, організація активної оборони має передбачати інформаційний (оперативне попередження західних партнерів про можливу відповідь у разі наближення російсько-терористичних груп, підрозділів), технічний (своєчасна наявність адекватних озброєнь і військової техніки) та управлінський рівні (своєчасне прийняття та реалізація рішень у зоні бойових дій).

А поки що українські регулярні війська відчувають суттєвий дефіцит озброєння та мають чи не щоденні втрати. Відомий американський генерал і політичний діяч Веслі Кларк під час чергового візиту до Києва зауважив: найбільш небезпечним для української влади фактором стають втрати особового складу. Будемо сподіватися, що військово-політичне керівництво усвідомлює ризики, які державі та владі несуть втрати людських життів.