Прокляття Волині. Повернення примар минулого

Про цих привидів кількадесят років тому на сторінках паризької «Культури» писав Юзеф Лободовський – письменник з цікавою, непересічною біографією, великий прихильник польсько-українського діалогу. Торкаючись цієї гарячої теми, він зазначав:

«Територія, на якій відбуваються нечисленні українсько-польські зустрічі, настільки наїжачена колючими засіками, перекопана вовчими ямами, захаращена взаємними упередженнями та підозрами, просякнута тухлою водою анархічних поглядів, що її бодай частково слід очистити й осушити, бо інакше загубимося на ній без порятунку».

Звісно, по обидва боки барикад є люди, яким вже нічого не допоможе. Одні завжди ствердять: «Ти собі говори, що хочеш, а я знаю, що українці – це скажені пси!» – а інші у відповідь скажуть: «Лях, жид, собака – все віра однака».

Протягом багатьох років політика паризької «Культури» Єжи Гедройця формувала спосіб мислення польської демократичної опозиції, а потім, як результат, і наступних урядів і президентів III Речі Посполитої. Кожен конфлікт переводився у діалог, а постійна потреба в компромісі була результатом свідомої політичної волі польських і українських еліт.

Зараз – нехай це засвідчить розмова Ігоря Мєчіка з Юрієм Шухевичем – повернулися страшні примари минулого, які можуть зруйнувати майбутнє обох народів.

Шухевич, мученик радянського тоталітаризму і великоросійського шовінізму, висловлює несправедливі, односторонні, часто немудрі думки. Але його голос типовий для українського традиціоналізму – це реакція на резолюцію польського Сейму, в якій антипольська кривава акція українського підпілля на Волині названа геноцидом. І це – через п’ять хвилин після того, як Петро Порошенко, президент України, поклав квіти і став на коліна перед варшавським пам’ятником жертвам волинської трагедії. 

Не входячи в суперечку, чи був це геноцид чи тільки кривава етнічна чистка, з боку польських парламентарів прийняття резолюції – це демонстрація дурості, шовінізму й підлості. Це було плювком в обличчя української демократії, українським, часто пропольським, патріотам.

У цій резолюції не йшлося про історичну правду, бо через 70 років її не здатний проголосити жоден парламент. Йшлося про псевдопатріотичні перегони політичних еліт: кого звинуватять в «патріотичній недосконалості», а кому вдасться такого звинувачення уникнути.

Позиція парламентарів з табору Ярослава Качиньського і Павла Кукіза не повинна збивати з пантелику – дами і джентельмени з цих груп вже неодноразово демонстрували своє небажання і нездатність розуміти чужі досвід і біль, а також безкомпромісність і цинізм у нищенні найвидатніших польських авторитетів. Ці факти достатньо відомі; відоме також легковажне ставлення цього панства до базових інтересів самої Польщі.

Дивує натомість боягузький опортунізм політиків Громадянської Платформи та Новочесної, які представляють себе захисниками демократії і прихильниками проєвропейської політики. Їхні підняті руки за ідіотську заяву зі словом «геноцид» запам’ятають в Україні і, сподіваюсь, не лише там.

Це боягузтво, власне, також можна було передбачити. Кілька років тому вони не хотіли засудити нищення православних церков в часи Другої Речі Посполитої; не хотіли допустити до правової реабілітації Вінцентія Вітоса та інших засуджених у потворному брестському процесі.

Хоча це і марна втіха для наших українських друзів, варто нагадати, що ще тоді вони принесли в  жертву істину і порядність через страх бути звинуваченими в практикуванні  "педагогіки сорому".

Українські реакції часто істеричні, інколи безсенсовні, але, напевно, вони були б такими ж, якби ганебні події в Єдвабному або під час Кєльцького погрому окреслювали як геноцид.

Я не захищаю слів Шухевича - вони неправдиві і повні ненависті, але я намагаюся розуміти їх контекст - це голос українського патріота – націоналіста, зраненого в його найсвятіших почуттях.

Резолюція Польського Сейму нагадує йому тупий націонал-демократичний шовінізм україножерства, політику пацифікації українського села, яка велася частиною санаційного табору, а потім – комуністичну акцію «Вісла», реалізовану з радянського натхнення.

Пробуджені польські примари пробудили також українських привидів, чому безперечно сприяє відкритий конфлікт України з путінською Росією. Чи саме цього хотіли польські парламентарі?

Ці слова я пишу зі смутком. Сталося щось дуже недобре: запекла дурість і приголомшливе боягузтво розладнали доробок кількадесятирічної мудрої політики мудрих поляків та українців.

Та це не кінець польської та української історії. Серед нас є ті, хто розвалює берлінський мур, і ті – дурні чи боягузи – які будують антиукраїнську стіну. Але ми – польські та українські демократи – уперто будуватимемо мости порозуміння і єднання. Попри дурість і ненависть.

Адам Міхнік, головний редактор «Газети Виборчої»