Другая Расєя? Не знаю такої...

 

Із певних пір я припинив поширювати у соцмережах публікації російських так званих «демократичних» ЗМІ. І не тому, що у мені перемогло почуття ненависті до всього, що пов’язане з країною-агресором. Якоїсь миті я зрозумів, що «другой Расіі» не існує, що це – черговий фейк, чергова спроба легковірних українських інтелектуалів видати бажане за дійсне.

 

Варварський обстріл Маріуполя, точніше, - розголос і реакція світу на цей безпрецедентний трагічний епізод українсько-російської війни, - лише утвердили мене у такому висновку. Ми не зауважили жодного публічного виступу на московських вулицях і площах, жодного навіть натяку на співчуття з середовища «прогресівной абществєнності». На відміну від недавніх подій у Парижі.

Ніхто, звісно, не просить показного жалю чи співпереживань. Але є норми людської пристойності, такту і наміру жити по-людськи. Ці поняття у Росії поховали разом з Андрєєм Сахаровим, Анной Політковской, Васілієм Шукшиним, Валєрієй Новодворской. Справжня російська «фронда» тепер втратила московську прописку – Звягінцев в Америці, Яков Кротов – в УАПЦ. Живі ж «визнані лідери» так званої опозиції – це негідні епігони тих велетнів, у тіні яких їм було комфортно, чиєю присутністю зручно було маскувати власне пристосуванство і власну неміч.

 

Показовою є прихована трансформація «Эха Москвы». Ікона російської журналістики Вєнєдіктов (слід розуміти – після недвозначних діалогів у кремлівських кабінетах) вправно перевів стрілки нападу на «Шарлі...» з антитерористичної риторики на проблему «свободи преси» у своїй, специфічній інтерпретації.

 

Тепер найпопулярнішим жанром інтернет-ресурсу «Эха…» стали блоги. Причому кількісно превалюють там виступи прокремлівських діячів інтелектуальної ниви або й самих путінських чиновників. Маніпуляція очевидна: з уст начальниці департаменту інформації лунає те, що міг би сказати ВВХ міністру закордонних справ Польщі на тему Аушвіцу; і громадянин Гундяєв (він же – патріарх Кірілл) «во всю іваноскую» пропагує збочену «православну мораль».

 

Схожі трансформації зауважую і у загальному тлі «продвінутих западніков». Усе частіше й частіше у їхніх виступах лунають натяки на те, що в Україні відбувається «громадянська війна», що, у принципі, Крим украдено, однак... історична справедливість таки взяла гору тощо. А про «господ»-провокаторів на кшталт Ілларіонова, які щоденно кошмарять українців несусвітніми сценаріями поразки, взагалі волію не згадувати.

 

Розуміючи, що на боці Києва – значні світові потуги, що Росія теж була б ласою до перспективи не випасти із загальносвітового контексту (для того, аби скористатися всіма можливими й неможливими ресурсами), тамтешні «демократи» уміло маскують свою новітню стратегію. Як на мене, то вона проста, як борщ, причому – цілком у московській історичній традиції. І Нємцов, і Ходорковскій, і Навальний (кого ще забув?) воліли б повалити Путіна ціною української гекатомби, втопити його режим в українській крові, а вже відтак – на білому коні в’їхати у Грановиту палату Кремля і помпезно проректи: «І ми орали...». Чим, скажіть, відрізняється цей задум від утіленої Петром І ідеї збудувати нову столицю імперії – неперевершений Санкт-Петербург – на кістках запорожців? Чим, по суті, стратегія «другой Расії» ліпша від путінського розуміння «вєлікай пабєди» виключно російського народу над фашизмом? І коли Гжегож Схетина прозоро натякнув, що це, м’яко кажучи, хибна думка, то у загальному хорі офіційної кремлівської контрпропаганди було чутно й фальцет так званих «другіх расіян».

 

...Нам, звісно, не звикати до «ста літ самотності» у боротьбі за свободу. Тим пронизливіше ми розуміємо інших, хто, як і ми, вважає цю мету настільки святою, що без сумнівів складає на її вівтар численні жертви. Гадаю, що поки росіяни (не тільки інакодумна еліта, але й загал) не втямлять, що за майбутнє своїх дітей і своєї країни слід боротися і, якщо це потрібно, вмирати, що досить красти чужі перемоги і чужі землі, - «другой Расії» не буде. За замовчуванням.