​Третій Майдан. Поразки і перемоги

У наметному містечку голодувало сто студентів, згодом, як і зараз протестний рух став масовим і його підтримали знакові особистості. Розпочався справжній великий страйк. Вимоги студентів були чіткими і зрозумілими: 

1.    Недопущення підписання нового Союзного договору. 
2.    Перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі.
3.    Проходження військової служби українцями на території України.
4.    Націоналізація майна компартії та комсомолу.
5.    Відставки голови Верховної Ради Кравчука та голови Ради міністрів Масола.

Ці вимоги були простими і зрозумілими. Їх знав на пам'ять кожен протестувальник і висіли вони на кожному стовпі на Майдані. Була створена спеціальна комісія Верховної Ради, яка врахувала фактично всі вимоги, окрім негайної відставки Леоніда Кравчука. У тієї революції теж не було якогось одного лідера.

Найпомітнішими тоді були Олесь Доній та Маркіян Іващишин. Але була там і значна кількість теперішніх моїх колег по опозиції: і В'ячеслав Кириленко, і Олег Медуниця, і Павло Розенко. Саме тоді я познайомився з молодим студентом - медиком Олегом Тягнибоком. Я теж був студентом, але всі події, які тоді відбувалися в Києві знімав для єдиного тоді телеканалу УТ1 і був одним з небагатьох журналістів, кому вдавалося розповідати про цей майдан правду. 

Помаранчева революція об'єднала людей навколо Віктора Ющенка. Люди хотіли чесних виборів і його перемоги. Майдан зібрався 22 листопада, а вже 3 грудня Верховний Суд оголосив повторне голосування. 

Цей третій Майдан фактично триває з 24 листопада. Чим він відрізняється від попередніх? Він значно ситуативніший. Люди вийшли спочатку, щоб підштовхнути Януковича до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Потім, коли Угоду не було підписано, вони протестували проти загрози входження до Митного союзу, проти побиття студентів на Майдані, проти провокацій біля адміністрації президента і затримання невинних людей, проти спроби силового розгону майдану. Багато з них протестують проти корупції, беззаконня, знищення національних культурних цінностей.

За все перераховане відповідає одна людина - Віктор Янукович. Це він змінив конституцію, перебравши на себе повноваження парламента, він підпорядкував собі особисто усю судову систему, обмежив вільний розвиток засобів масової інформації, ув'язнив з політичною метою своїх політичних опонентів. Тепер він хоче знищити українську незалежність. Є люди, які конкретно були авторами плану та його виконавцями: Льовочкін, Портнов, Клюєв, Пшонка, Захарченко, Якименко. Сергій Льовочкін маніпулює громадською думкою та обмежує свободу слова, Андрій Портнов через слухняних суддів особисто керує правосуддям в Україні, Андрій Клюєв не дозволяє чесно проводити вибори, Віктор Пшонка за дорученням президента відкриває будь-які кримінальні справи, Віталій Захарченко кидає міліцію на мирних людей, Олександр Якименко шпигує за політиками та планує спецоперації для збереження режиму. Є ще олігархи, на бажанні яких збагатитися або врятувати власні капітали тримається сучасна українська феодальна система.

Ця революція, на відміну від попередніх значно складніша. Її соціальна база ширша, аніж була у 1989 та 2004 роках. Але хто може так чітко, як у 1989 сформулювати п'ять її вимог? Хто може назвати її лідера, як у 2004? Яценюк? Кличко? Тягнибок? Тимошенко? Луценко? Звичайно, хтось з них є найсильнішим і найхаризматичнішим політиком, хтось - сильним фахівцем, хтось користується любов'ю всієї країни, але в силу обставин досягти змін поодинці вони не можуть.

Та й Віктор Янукович - людина жорстка, малоосвічена і авторитарна. Це не демократичний посткомуніст Кравчук і не прагматичний та досвідчений Кучма. Два останніх при всіх своїх мінусах та гріхах були здатними сприймати себе нехай і "візантійською", але частиною світового співтовариства. Їм хотілося бути схожими на інших керівників цивілізованих держав. У Януковича таких бажань немає. Він цар над царями, людина, що прагне бути ще й царем найбагатшим. У Януковича немає середнього стану. Він або самовпевнений і жорстокий, або переляканий і жорстокий. І перше і друге - небезпечно. Тому і Кравчук і Кучма ішли на переговори з протестувальниками та домовлялися про компроміси. Вони були політиками. Янукович не політик - він цар. Тому на жодні компроміси він іти не збирається. 

Що робити опозиції та громадянському суспільству? Як перемогти систему Януковича, вибудувану його підлабузницькими опричниками, для яких таке існування - просто спосіб постійного збагачення? 

Мають бути чіткі та зрозумілі реалістичні вимоги і нарешті чесність політиків перед людьми. 

На одному з велелюдних мітингів, коли Євгенія Тимошенко зачитала листа від Юлії Тимошенко, люди зустріли його палкими аплодисментами. Юлія Тимошенко переконана, що неможна вести переговорів з цією владою, а потрібно її змінювати у будь-який спосіб. Юрій Луценко ніби говорив протилежні речі. Він вважав, що потрібно повернутися до конституції 2004 року, яку Янукович через Конституційний суд незаконно змінив. Насправді і Тимошенко і Луценко говорили про одне і те саме. Метою революції має бути позбавлення монополії на владу. Все інше - похідне. І, або Янукович погодиться добровільно позбутися частини влади, а потім візьме участь у чесних виборах, або він мав би бути позбавлений цієї влади примусово.

Такі зміни мають привести до повного перезавантаження спочатку президентської, а згодом і парламентської влади. При цьому прокуратура, суди та силові органи мають бути негайно реформовані у відповідності до рекомендацій Венеціанської комісії. Звільнення Юлії Тимошенко повинне бути першою та головною вимогою. Не можна заходити у нове життя в країні, де існують політичні в'язні. Для того щоб цього досягти простого стояння на Майдані замало. Опозиція, яка позбавлена законних прав в українському парламенті разом з громадянським суспільством повинна сформувати об'єднану Раду, яка б координувала свої дії з представниками у регіонах та почала активно налагоджувати контакти зі світовим співтовариством. Така Рада могла б проводити повноцінні зовнішньо-політичні консультації заради врегулювання української політичної кризи. Але для цього всі опозиційні партії мають запевнити людей, що справді хочуть змінити феодальну диктатуру на демократію і, підтримуючи економічний розвиток країни не будуть у майбутньому інструментом для Льовочкіна, Ахметова чи будь-якого іншого олігарха. У протилежному разі активна частина Майдану роз'їдеться, Майдан маргіналізується, щоб вибухнути десь у березні новою революцією, яка матиме уже зовсім інші наслідки. Якщо до того часу активні активісти не будуть ув'язнені.