Чи зганьблять Баку та Єреван Путіна в Сочі

Судячи з рівня підтримки президента РФ, рішучий, войовничий і величний народ поки нітрохи не втомився від війни. Тим паче що та війна для росіян, котрі живуть в РФ, відбувається головно в телевізорі, хоч „тяготи і лішенія” потроху збираються виходити з вузеньких рамок сучасних телеекранів. 

Що ж до міжнародної спільноти, то вона давно і безнадійно спрагла за російським миролюбством. І Володимир Путін явно збирався зробити їй крок назустріч – без шкоди для себе, а може й з невеликим зиском. Тим паче, що йому трапився справді зручний привід.

Підготовку миротворчої зустрічі в Сочі, яка, за легендою, має раз і назавжди покласти край вірмено-азербайджанській ворожнечі, анонсували ефектно. Окрім традиційних посадовців з МЗС – на чолі з Лавровим - в хід пішла найкондовіша пропагандистська артилерія.

„Вихід (із карабаського конфлікту) тільки один - позиція глави російської держави. Яке рішення він ухвалить, так і буде. І для Києва, і для Баку, і для Єревана. Ми можемо обговорювати всі сценарії, всі варіанти, але питання війни і зовнішньої політики в руках однієї людини - глави нашої держави” – суворо й безапеляційно заявив Володимир Вольфович Жириновський. Доля Всесвіту в руках Імператора.

Попередня спроба когось із кимось помирити на карабахській землі була здійснена на самому початку 2012 року, коли президенти Азербайджану, Росії та Вірменії також зустрілися в Сочі. Нікого не здивувало, що у Медвєдєва нічого не вийшло. У підсумку від тієї зустрічі залишилося лише скупе інформаційне повідомлення, що сторонами «досягнуто розуміння». Є ще так звана „мінська група” з американських, французьких та російських дипломатів, але про якісь її успіхи не чути з 2009 року.

Щоправда, до останнього часу дипломатичні тілорухи на тлі замороженого конфлікту мало кого насправді хвилювали - поки обидві сторони демонстрували добре озброєну, але загалом бездіяльну ворожість одна до одної.

Все змінилось наприкінці липня, коли на карабаському кордоні знову залунала стрілянина – з переходом у канонаду, а кількість жертв традиційних прикордонних сутичок за одну ніч наблизилась до двох десятків. Дорогі й красиві азербайджанські танки, на які давно йшов чималий відсоток ВВП країни, стрімко рушили до кордону, і в повітрі запахло чимось зовсім поганим.

На такому тлі і прозвучала пропозиція російського президента зібрати всіх у Сочі і все вирішити. Путін планує зустрітись у суботу по черзі з обома президентами, а в неділю звести суперників за одним столом.

Загалом, варіант із переговорами в Сочі, за великим рахунком, для Путіна безпрограшний. Якщо із переговорів не вийде ніяких реальних домовленостей – завше можна поскаржитись на „непереговороспроможність” сторін. Або – однією сторони. Хоча, зважаючи на те, що Путін – не Медвєдєв, він без сумніву зуміє примусити високі сторони сказати щось артикульованіше, ніж банальне „досягнуте розуміння”. А все, що буде сказано згодом, після повернення до рідних країв – це вже проблеми самих президентів-протиборців. Мовляв, перед Самим – боялись, а вернулись додому – і знову осміліли.

Програшним для Путіна є тільки варіант неявки одного, а ще гірше – обох президентів-протиборців. Проте він є вкрай малоймовірний. Як Алієв, так і Саргесян старанно переконують міжнародну спільноту, що саме вони і є жертвами сусідської агресії. А для збереження такого іміджу явка на „миротворчий захід” – абсолютно необхідна річ.

Натомість майбутні переговори можуть прояснити і кілька насправді важливих моментів у розвитку конфлікту. Ключовим як для Азербайджану, так і для Вірменії є питання, чи втрутиться російська армія, якщо Нагірний Карабах спробують трішечки повернути? Власне, сам факт проведення подібної зустрічі свідчить на користь того, що Путін збирається втрутитись. Чи принаймні – пообіцяє втрутитись. Угоду про здачу однієї з сторін, зазвичай,  не роблять в її присутності.

Проте для отримання певних важелів впливу на Азербайджан Путін може настійливо порекомендувати обом сторонам і рішення, яке трохи змістить рівновагу на користь Баку. Бо у можливості подальшого торгу з країною, яку розглядають як одну з альтернатив постачання вуглеводневої сировини до ЄС, російський лідер вельми зацікавлений.

Таким чином, „вікно можливостей” російського лідера на цих переговорах доволі велике. Єдине, що він не може – це сприяти радикальному розв’язанню конфлікту.

Бо хоч радянсько-російська партноменклатура і стоїть біля витоків війни в Карабаху, але знайти взаємоприйнятне рішення і примирити з ним два народи не здатен ні Путін, ні Лавров. Зробити це можуть тільки самі вірмени й азербайджанці. Але вони, здається, ще дуже-дуже далеко від цього непростого шляху.