Реквієм по Краматорську. Чому байдужість не допомагає закінчити війну

Вчорашній обстріл Краматорська – 16 загиблих, 65 поранених – по своєму вразив. Вразив навіть не тим, що сепаратисти на пару з російськими військами в черговий раз "ненароком" накрили "Смерчем" мирне населення – з жінками і дітьми заодно. Їм не вперше.

Вразив спокійною реакцією світу, і вельми стриманою – України. Якщо після Волновахи і Маріуполя матеріали виходили на перших шпальтах західної преси, то Краматорськ удостоївся переважно скупих згадок. Та що там світова преса – і в українській-то далі новинних повідомлень небагато хто пішов.

Натомість наповзає з соціальних мереж гидкий, мутний і слизький потік кремлеботської пропаганди. А може, це стріляли не з Горлівки, а з Дружківки – по власному штабу. А може, це вони всі спеціально вбились головою об стінку на догоду кривавому Держдепу і для очорнення світлої і високої місії бійців за свободу Донбасу. А може...

Офіційні спікери говорять те, що мають сказати за штатним розкладом. ГПУ заводить чергову справу про черговий теракт. Без реальної надії на знаходження чи покарання винних. Президент, віддати йому належне, знайшов час, щоб з'їздити і подивитись на те, що трапилось. Але що має намір робити, щоб подібного більше не трапилось – поки промовчав.

Країна продовжує ховати громадян і звикати до цього процесу. У нас же війна. Чи то пак АТО. А на війні, знаєте, вбивають.

Люди звикають до смерті – українці і росіяни, сепаратисти і нацгвардійці, волонтери і "диванна сотня". Звикають до матерів, які власним тілом закривають дітей від граду гострих металевих осколків. Те, що показували у фільмах про Другу світову, стає повсякденною реальністю.

З одного боку, зміна больового порогу – це необхідна умова виживання людини і збереження скільки-небудь функціональної психіки за умов війни. З іншого боку, це підвищення больового порогу дозволяє людям потроху звикати до того, до чого звикати не можна. За жодних обставин.

Подібне звикання збуджує нашу ненависть до агресора, проте відволікає нас від того простого і прикрого факту, що ні влада, ні суспільство не має поки хоч скількись реалістичної стратегії виходу з цієї війни. Більше того – ні влада ні суспільство не займаються реальним пошуком подібної стратегії, обмежуючись істериками у "Фейсбуці" та офіційним обуренням.

Ми готові допомагати армії, йти на війну і "стояти до останнього". Але чомусь не готові відкрито й добре подумати, як зробити так, щоб "останнє" не настало. А якщо й настало – то не для нас. А воріженьки, всупереч відомому поетичному шедевру, вперто відмовляються гинути "як роса на сонці". Мабуть, "вата" стійкіша від роси.

Ми обурюємося тим, що ЄС, "занадто м’яко" поводиться з Путіним. Ми чекаємо на американську зброю, як на манну небесну.

Проте відключення Росії від SWIFTу не відключить двигуни в реактивних снарядах. І факт розвантаження ящиків з "Джавелінами" в Києві чи Харкові (який відбудеться в кращому випадку через декілька місяців) не забезпечить чудесного зникнення російських танків на Донбасі. Для цього потрібен широкомасштабний наступ – при тому значними силами.

Для якого, мабуть, треба провести куди масштабнішу від нинішньої мобілізацію, а також чистку вищого офіцерського складу від клінічних ідіотів, що страждають припадкам брехливості та гострого підлабузництва на тлі загальної тупості й невідповідності займаним посадам. Щоб у мобілізованих не було спокуси повернути з передової на столицю.

Або ж, якщо ми з тих чи інших причин не здатні дозволити собі повноцінну війну з Росією, можливо є сенс дати Донбасу "омріяну свободу". Попередньо евакуювавши звідти всіх і все, що не хоче жити у "дивному новому світі". І остаточно й безповоротно повісивши "Новоросію" на шию відомого кремлівського персонажа – попередньо належним чином укріпивши кордон, і заключивши з тією ж Європою зобов’язуючі угоди на тему того, яка допомога буде надана у разі спроби той кордон підсунути. При чому надана негайно і без дискусій на тему, чи не спровокує це, бува, загострення конфлікту.

Ймовірно, існує й чимало інших стратегій виходу з цієї війни – яких ми не шукаємо і про які ми не говоримо. Поклавши всі надії на те, що є влада, яка "у всьму розбереться".

Звичайно, ми можемо замість того в черговий раз сказати, що не здамо ні міліметра української землі. І продовжити стояти на блок-постах далеченько від колишнього кордону. А ще – можемо сказати, що Путін – маніяк і психопат, який забагато хоче. І матимемо рацію. Але доля дала нам в супротивники Путіна, а не короля Артура. І думати, як з ним домовитись – якщо ми не в стані його перемогти, теж потрібно саме нам, а не Олланду і Меркель.

Бо якщо Путін – маніяк, то ми, при сьогоднішній політиці, жертва, яка не хоче ні втікати від маніяка, ні битись з ним на повну силу.

І якщо ми не почнемо думати, як припинити війну, то будемо вимушені продовжувати платити – Краматорськом, Маріуполем, двадцятилітніми добровольцями і п’ятдесятилітніми полковниками, нічним сном та здоровим глуздом. Найвищу ціну платитимуть мешканці руйнованих міст та сіл – майном, здоров'ям і життям. Своїм і своїх дітей. Не бачачи при тому ні кінця, ні краю кривавому багну, в яке ми втягнуті не по своїй волі. І з якого навіть не думаємо, як вибратися. Така ціна нашого "стояння до останнього". І, схоже, вона для нас зависока.