Європа примушує США постачати зброю в Україну

Заява держсекретаря США Джона Керрі за результатами суботньої зустрічі з керівником британського МЗС Філіпом Хаммондом не вразила публіку зайвим оптимізмом. Американський посадовець визнав очевидне – Путін продовжує дотримуватись в Україні "тактики салямі", відкушуючи шматок за шматком чужу землю, і відмовлятись від цієї тактики при теперішньому рівні санкційного тиску на Росію, схоже, не збирається.

При тому держсекретар США констатував, що підтримувані Росією сепаратисти накопичують військову техніку і, ймовірно, готуються до штурму "стратегічно важливого порту" – міста Маріуполь. І вся ситуація вимагає "значних додаткових зусиль і додаткових санкцій" проти Росії.

Проте з "додатковими санкціями" та участю в них ЄС виникнуть сподівані і очевидні проблеми. Про що не пропустив нагоди сказати керівник британського МЗС Філіпом Хаммонд – а Керрі заперечувати думку колеги не став.

Звичайно, Франсуа Олланд і Ангела Меркель ще чотири дні тому пообіцяли розглянути нові санкції проти Росії у разі порушення Мінських угод. Але зважаючи як на внутрішньополітичну ситуацію в ЄС, розділеному російськими лобістами і національними інтересами, так і на відверту нерішучість буцімто настроєних на розширення санкцій Німеччини і Франції, нові санкції, якщо й будуть прийняті, масштабом і ефективністю навряд чи відрізнятимуться від попередніх.

Звичайно, візові обмеження проти чергового десятка-третього росіян і сепаратистів (з яких більше половини, здається, і не збирались нікуди їхати) до певної міри виконують роль моральної підтримки, трохи дратують Володимира Путіна, але вкрай мало допомагають на передовій.

При тому одностороннє введення санкцій з боку США було б як неефективним, так і відверто шкідливим для американського бізнесу.

Тому політика "підвищення ціни агресії", на яку покладав надії американський президент, зазнала краху. Бо способу підвищувати ціну далі немає, а агресія за наявних санкцій продовжується. В довгостроковій перспективі російська економіка колапсує і при наявному рівні обмежень, проте до того чудесного довгострокового майбутнього Україна – принаймні, при наявному рівні мобілізації як держави, так і населення, наявній якості військового керівництва і т.д. може і не дожити. Принаймні, в сьогоднішніх кордонах.

Про "заморозку" конфлікту шляхом введення миротворчих сил поки теж не йдеться. Для традиційної миротворчої місії необхідне ослаблення, якщо не припинення вогню – що на фоні підготовки до штурму Маріуполя видається неможливим. А на місію по "примушуванню до миру" проти Росії ніхто не піде.

Таким чином, єдиний спосіб для американської адміністрації іще "підвищити ціну" конфлікту для Путіна – це почати поставки зброї. До цього його закликають не тільки республіканські яструби в яскравих і патетичних промовах, але й однопартійці-демократи.

З одного боку, подібні поставки реально можуть ускладнити подальше просування російсько-сепаратистських військ. З іншого боку, початок реального використання американської зброї на передовій трапиться не раніше ніж за чотири-шість місяців (і це в найкращому випадку), а страх Обами стосовно того, що навіть підготовка до поставок спровокує ескалацію конфлікту, підштовхне Росію до масованого використання авіації чи тактичних ракет – теж цілком виправданий. Рівно як реальним і неоднозначним є питання про те, чи втримається впродовж півроку українська армія під таким посиленням тиску.

Проте іншого виходу, схоже, і справді немає. З цим доведеться змиритись і у Вашингтоні, і в Брюсселі, і, найголовніше, в Києві. Зі звичних і навіть банальних шматочків міжнародно-політичної мозаїки складається одне-єдине словосполучення – "велика війна".

І проглядають за цим словосполученням не тільки важкі й охайні ящики з американськими протитанковими ракетами, які, схоже, таки вирушать до України. Проглядають ще й задимлені руїни Маріуполя, колони біженців у весняній багнюці, і довгі списки тих, хто не повернеться додому, щоб потішитись з майбутньої перемоги. Прикро, але всі інші перспективи з дня на день стають дедалі примарнішими.