Злочин комунізму – це злочин Каїна, – Мирослав Маринович

З такою доповіддю на Східноєвропейському лідерському форумі у Києві 14 листопада 2015 року виступив український правозахисник, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи Мирослав Маринович, повідомляє Еспресо.TV з посиланням на Zbruc.

Як тільки ми, дисиденти, повернулися з таборів, постало питання, чи будемо домагатися покарання наших винуватців. Вирішили, що не будемо, бо хотіли підвести риску під минулим і не вводити новий цикл помсти, а почати з нового листа і жити нормальним цивілізованим життям. Для мене було очевидно, що злочин комунізму – це злочин Каїна. Достатньо одного Голодомору, щоб такий висновок зробити. А якщо брати до уваги увесь період комуністичного режиму, то тоді злочинів було більше, ніж злочинів Гітлера. Перед початком проведення справедливого судового процесу постало би питання: "А хто судді?". Це було б найстрашніше питання на той час. Чи дисиденти можуть бути суддями? Та, ні, кожен із нас мав свої грішки і абсолютно ніхто не претендував на роль судді. А хто в суспільстві був чистим від грішків? Ні робітник, ні лікар, ні вчитель. Чи могли бути суддями робітники, які по заводах активно здавали тих, кого переслідували? Можливо, вчителі? Тоді пригадаймо, хто індоктринував молодих людей у радянську ідеологію.
 
А може, лікарі? Розповім про "сяючий" образ лікаря у концтаборі Кучино. Коли російському поету Віктору Некіпєлову стало зовсім зле зі здоров’ям, він потрапив до нашої табірної лікарні. Я прийшов його провідати. Бачив, що він уже на грані життя і смерті, й, знаючи про його бажання повернутися до віри, зняв свій натільний хрестик і дав йому. Він страшенно втішився і був дуже вдячний за це. Коли прийшов лікар і побачив на ньому хрестик, сказав: "Я вас не буду лечить, пусть он вас лечит". У тій відповіді і вся клятва Гіппократа.
 
Не було в суспільстві категорії настільки чистої, яка могла би судити. Не кажу вже про деяких священиків, які ніби вчили Закону Божого, але ходили до КҐБ і зраджували тайну сповіді. Тоді хто ж може бути суддями? У мене з’явився страх, що я буду спонукати до суду, у якого не буде судді, і всі будуть зводити порахунки з сусідом. Як писав Ап. Павло: "Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь" (Рим. 12:19).
 
Тож помсту не треба живити у своїй душі. Це протипоказано християнам. І тому, врешті-решт, ми, дисиденти, спробували вийти на такий негласний договір з комуністами: ми не домагаємося вашого засудження, а ви в обмін на це допомагаєте нам будувати нову державу. Що з цього вийшло, ви знаєте. Страх перед новою владою протривав дуже коротко. Незасуджені злочини комунізму стали зернами нових злочинів епохи Кучми.
 
Пізніше Помаранчева революція сформулювала тезу "Бандитам – тюрми", яка була радше вимогою верховенства права, аніж кровожерністю народу, який хотів усіх бачити в тюрмах. Хто чинить злочин – має бути покараний. Що сталося з цим гаслом, ви також знаєте. Під час одного з візитів до Львова Віктор Ющенко виступив з промовою, під час якої страшенно мене розсердив. У натовпі майоріло гасло: "Бандитам – тюрми?". Ющенко все зрозумів і сказав: "О, а я думав, що у Львові християни живуть". Ех, подумав я, так ти ж не розумієш ні принципу верховенства права, ні християнського принципу прощення, бо плутаєш ці речі.
 
Для мене як для греко-католика промовистим є вчинок понтифіка Іоанна Павла ІІ, який пробачив турецькому екстремісту Мехмету Алі Аґджі його замах. Папа прийшов до нього у в’язницю, але ж не відкрив в’язниці і не сказав виходити. Тобто він зберіг принцип верховенства права. Людина сидить у тюрмі за свій злочин. Можливо, людині можна вибачити через якийсь час, але прощення не означає заперечення верховенства права. Даруйте, але іноді прощення – це дуже егоїстичний акт, бо ним людина виводить себе із місива помсти і ланцюга покарань.
 
Таким чином, перед дисидентами сьогодні постало важливе питання: праві ми були чи неправі, коли не домагалися покарання? З одного боку, арґументи зводяться до того, що праві, а з іншого боку, де та помилка, яка призвела до того, що злочини відтворюються одне за одним? Очевидно, причина в тому, що ми не провели розрізнення між кваліфікуванням якихось дій злочинними і покаранням за них. Певні дії, що супротивні закону чи правопорядку, мусять бути названі злочинними, інакше суспільство не буде розрізняти добра і зла. Інакше винуватці злочинів змінюють ідеологічні прапори, але залишають ту саму суть. І це стає підставою для нових і нових злочинів.
 
Покарання – це вже інша річ. Коли суспільство вважає, що злочинець вже не несе небезпеки, його можна звільнити. Однак важливо кваліфікувати сам злочин, інакше може статися те, що сталося після Помаранчевої революції. Протягом одного–двох місяців "кучмівські злочинці" не знали, як діяти, і перегруповувалися. А потім вони створили свою партію. І справедливі атаки суспільства на них сприймалися вже як атаки на опозицію. Тоді спрацювало демократичне правило про прийнятність різних точок зору, серед яких і ця є леґітимною.
 
Це нерозрізнення і неназивання злочинних дій злочинними зіграло з нами злий жарт. Свого часу мене кваліфікували як особливо небезпечного державного злочинця, у той час коли навіть убивця не підпадав під таку статтю. Коли я покепкував з цього приводу над своїм слідчим, той мені відповів: "Убивця не поширює так заразу, як ви". І в певному сенсі вони були праві, адже радянська влада трималася на двох факторах – на страхові перед покаранням і на облуді та брехні. Багато хто інерційно вірив, що жертви радянської системи потрібні, щоби зробити суспільство кращим.
 
Ми, дисиденти, підважували обидві складові. У той час, коли радянську систему вважали найдемократичнішою системою у світі, раптом з’являються люди і заявляють, що ця система чинить злочини проти людини. Це було наче парадоксом. Ми були групою людей, яка оголосила свої імена і адреси. Ми заявили, що не виступаємо проти системи, а проти порушення прав людини. Поява дисидентів означала кінець страхові. Мовляв, можете нас арештовувати, ми вас все одно не боїмося.
 
А звідки бралася віра в радянську систему? Хочу зачитати цитату радянського партійного функціонера Віктора Кравченка, який свято вірив у справедливість комуністичної системи. Молодим юнаком він пішов у партійні структури. Пізніше на нього посипалися удари. Він бачив, як виглядав Голодомор. Тоді потрапив під чистку. Повернувшись після чергових важких допитів, Кравченко здер зі стіни портрет Сталіна, пошматував і сказав, що буде шукати можливості відімстити цій системі. У цьому він поклявся іншому колезі-комуністу, якого заарештували. У 1944–1945 роках Кравченка посилають як радянського функціонера за кордон, у Нью-Йорк. Там він переходить на сторону "ворога" Радянського Союзу і просить політичного притулку. У 1946 році він видав книжку I Chose Freedom, у якій описує всі етапи злочинності комуністичної системи. У Європі піднялася несамовита буча – Франція, Італія організували суди над Кравченком за те, що він виступив проти доброго "дядечка Джо" – Сталіна, такого собі рятівника людства від нацистів. Кравченко виграв суд з великою боротьбою. 

Після всього він дійшов такого висновку: "Навіть гігантська брехня, повторювана безконечно, пускає коріння. Сталін знав це задовго до того, як таке відкриття зробив Гітлер. Я дивився і бачив, як жахливі фальсифікації, спершу прийняті під тиском, згодом набувають визнання як "безсумнівні факти". Особливо серед молоді, якій бракує особистого досвіду, щоби засумніватися в них. Цілком індоктриновані комуністичними догмами і сталінськими теоріями про світову революцію вони стануть людьми, позбавленими пам’яті про особисту свободу. Ці морально і політично скалічені росіяни являтимуть у руках режиму величезну силу, яку можна буде використати чи то всередині країни, чи то за кордоном".

Це те, що сталося з нашим суспільством. Спочатку батьки бачили, які кривди діються, але, щоби врятувати дітей, вони мовчали. Вони не переказували дітям правди про Голодомор. Діти з родин, які пережили Голодомор, потім заперечували факт Голодомору. І це відбувалося масово на сході України. Виховали нову когорту людей, які вірять в облудні постулати і втратили здатність розрізняти добро і зло. Вони повністю підтримували радянську систему, і будь-яка спроба піти проти неї сприймалася як посягання на щось світле і добре. З цим фактично ми мали справу донедавна.
 
Це величезний вплив на мізки людей. Радянська система підірвала в нашому суспільстві головне – віру в абсолют, віру в абсолютні цінності. Віру як таку, незалежно від конкретних Церков чи релігій. Вона ламала різні релігії – і юдаїзм, і християнство, й іслам. Вся релігійна етика потрапила під жорна.
 
Тепер є ситуація, коли ми повинні знайти спосіб, як реагувати на те, що абсолютна мораль була зрушена з місця. Злочини чинилися завжди, ще від Каїна. Але вони завжди були порушенням якоїсь головної норми, правила співжиття людей. У різних релігійних системах ці норми могли по-різному називатися, але всюди є божественна настанова і порядок у житті. І комунізм, і нацизм заперечили оцю абсолютну норму. Комунізм створив формулу моралі: "морально те, що вигідно пролетаріату". А в нацизмі – "морально те, що вигідно арійській расі". Сьогодні вже немає ні "пролетаріату", ні "арійської раси". Але сьогодні ми живемо за принципом "морально те, що вигідно мені". Поспостерігайте за нашим суспільством. Зрушення головного вектора важливо повернути назад.
 
У 1991 році, коли порівняно безболісно розпався Радянський Союз, ми активно почали вживати фразу "посткомуністичне суспільство". На політичному рівні нам все-таки вдалося усунути комуністичну державу, але не з економічної площини. Ми все ще маємо квазікомуністичну державу, яка й далі тримає людей на поводку і не відпускає у вільне плавання. Мовляв, добре, добре, ми позичимо грошей на Заході, і вас нагодуємо.
 
Натомість слід сказати чесно, що ця патерналістська держава не може нагодувати людей. Тож має надати простір для вільного підприємництва. Тоді зможемо швидко стати на ноги. А зараз замість комуністичної системи ми маємо олігархічну, але від того держава не перестала бути квазікомуністичною. Тобто головні принципи системи зберігаються. Деякі керівники бояться змінити її, вважаючи, що втратять контроль над суспільством. Подивіться, як Петро Порошенко відреагував на проект закону про державну службу, заявивши про відкликання цього закону, бо переживав, що втратить контроль над державою. Це говорить про те, що в головах наших керманичів зберігається комуністична система управління, з якої ми не можемо вийти.
 
Тому чи правильно називати Україну "посткомуністичною країною"? Реформи вже зроблені великі. Але те, що зараз відбувається в Україні, – це є ямковий ремонт старої радянської дороги. Треба від початку будувати сучасну дорогу.
 
Подумаймо, де ще зберігаються форми комуністичного ладу? Для мене Україна, як і багато країн посткомуністичного простору, є країною імітацій. Наприклад, система парламентаризму, існування якого вже є великим досягненням, – це насправді бізнес-проект під прикриттям політичних гасел. А що з політичними партіями? Вони здебільшого не є ідеологічними, а створені під якусь харизматичну особу або бізнес-інтереси. 
 
Коли Ініціативна група "Першого грудня" підготувала документ "Українська Хартія вільної людини" з наскрізною думкою про те, що свобода передбачає відповідальність, з боку суспільства посипалися докори. Мовляв, чого ви до нас пристали, ви їм кажіть – хай верхи міняються. Руки опускаються, коли бачиш, як люди не розуміють, що немає маленького гріха. Є просто гріх. Україна ніколи не зміниться, якщо й далі жити за принципом: хтось дає хабар – значить, і мені можна. Поведінка кожної окремої людини є опорою для великого хабарництва у всій державі. І якщо ти хочеш почати боротьбу з корупцією – починай з себе.
 
А ще ми живемо за принципом "нульової суми", відповідно до якої виграє лише одна сторона, а інша мусить програти. Згадайте собі протистояння між пролетаріатом і буржуазією, у якому пролетаріат хотів перемогти, а буржуазія мала бути знищена. "Кто был ничем – тот станет всем" – ось торжество "нульової суми" в комуністичній ідеології. Це поділ людей на своїх і ворогів. "Якщо ворог не здається, його знищують". Ми навчилися мислити категоріями суперництва. Замість логіки спільної дії люди вдаються до формули: мій успіх – це знищення мого суперника.
 
У повоєнний час світ вийшов на іншу формулу – принцип "доданої вартості", однак у суспільстві ще дуже багато людей живуть за принципом "нульової суми".
 
Попри все, Україна має потенціал до змін. Пригадаймо кінець 1980-х і початок 1990-х років у міжцерковних стосунках. Формула "нульової суми" проявилася у своїй первозданній свіжості. Православні виступали проти уніатів, яких називали ворогами. Уніати показували православним, що їхнє місце за Збручем. Протестантів називали сектантами. Ось вам і нульова сума. Проте з кожним роком ставало зрозуміло, що дві церкви на одній вулиці можуть спокійно співіснувати. Перший Майдан взагалі змінив ситуацію, об’єднавши намети різних релігійних громад.
 
У 2005 році учасники "Церква в потребі" попросили мене організувати зустрічі різних релігійних громад. Тоді я задумався, як же буду їх мирити, якщо почнуть конфліктувати. Але того робити не довелося. На зустрічі було видно, як всі розуміють спільність своїх інтересів. Це був великий крок до переходу на принцип "доданої вартості". Це було початком розуміння, що разом ми більше можемо досягти, ніж в роз’єднаності.
 
Ще один пережиток комунізму – імітація верховенства права. Ми караємо тих, кого вигідно покарати. Замість верховенства права діє принцип політичної доцільності. Відомого акордеоніста Ігоря Завадського засудили за розбещення неповнолітніх. Якщо почитати його табірні щоденники, то просто серце розривається. Хто сфабрикував цю справу? Ян Табачник, який вважав Завадського своїм першим конкурентом. Коли читаєш книгу Завадського, розумієш, що правосуддя працювало на прокручування кримінальної справи. Так він сидить і по сьогодні (10 липня 2014 Подільський районний суд Києва засудив І.Завадського до 13 років позбавлення волі. – Ред.).
 
Я належу до тих людей, які у всіх політичних, економічних кризах бачать одну-єдину – кризу людського духа. Оце невидиме проявляється у видимій площині. Головне – це дух і цінності, відповідно до яких живуть люди. Ми можемо вибирати різних кандидатів в депутати, але якщо вони не будуть носіями цінностей, результату не буде. Або система їх ламає і перелаштовує під себе, або виштовхує. Це старий закон структуралізму.
 
Є ще один варіант – змінити систему, якщо ви є структуроформуючим елементом. Тоді постає питання – як же бути тим елементом, який створює нову систему? Можна показати це образно на прикладі перетворення гусені в метелика. Спочатку гусінь повзає, потім виділяє нитку і починає обплутуватися. Через якийсь час утворюється лялечка, в якій гусінь розкладається. Це своєрідне самогубство гусені. Тоді в окремий момент з якоїсь групи клітин починає бурхливо розвиватися новий організм, який розриває лялечку, і вилітає метелик. Зауважимо, що вся гусінь в певний момент переходить в іншу якість. Дуже часто можна чути фрази, нібито всі українці в один момент стануть праведними і святими. Я в це не вірю, зате вірю, що в один момент знайдеться група людей, яка явить цю праведність, як явили апостоли в час Ісуса Христа. Ця група стане основою нового організму.
 
У радянський час російський дисидент Андрій Амальрик дуже точно сформулював феномен дисидентства – це ті, хто, живучи в невільній державі, поводилися так, начебто вони вільні. Це колосальна формула для всіх нас. Зараз потрібне моральне дисидентство, дисидентство духа. Живучи у недосконалій державі, повинні поводитися так, наче живемо у досконалій. Живучи у корумпованій державі, повинні поводитися так, наче живемо в некорумпованій. Звичайно, система працюватиме проти нас, і наша постава вимагатиме жертовності. Це вже євангельська формула. Світ буде проти нас, але ми повинні якось вижити в ньому.
 
І ще одне – якось мене запитали, чому я ставлю вимоги до громадянського суспільства, адже змінювати державу можна лише в парламенті. Для мене знаковим є приклад Левка Лук’яненка. Юнаком він вирішив, що стане комуністом і піде змінювати систему, але домінявся до того, що йому оголосили смертний вирок. Слава Богу, що замінили. Це типова формула непорозуміння між Іудою і Ісусом. Іуда щиро вірив, що Ісус є Цар Іудейський. А місце Царя – на горі політичної системи. Для чого ж ти, Ісусе, сваришся з синедріоном? Це ж сильні світу цього. Треба йти до них і разом зверху змінювати суспільство. Однак формула Ісуса протилежна – йти не вгору, а вниз, у найбільше соціальне дно і всюди шукати тих, хто може змінити програму дій, ціннісну основу, на якій будує своє життя. Він творив новий народ, спільноту спасіння, яка би стала основою великої трансформації. І справді так сталося. Здається, це абсолютно програшний шлях. Ісуса розп’яли, апостолів вбили, учнів – переслідували. Але виявляється, коли ви змінюєте основу, збирається інший народ, який спроможний змінюватися.
 
Для нинішньої України подолати комуністичний спадок можна лише шляхом духовної обнови. Свого часу мене здивувала фраза німецького політика Конрада Аденауера: "Комунізм не можна подолати військовим, економічним шляхом. Комунізм може подолати лише переконане християнство". В устах прагматичного політика це звучало щонайменше дивно, але цей чоловік умів дивитися в корінь проблеми. Переконане християнство – це не формула "я – православний атеїст", як каже про себе білоруський президент Олександр Лукашенко. Не культурна ознака релігійності без віри, а переконане християнство, переконана віра може створити оту ціннісну основу, на якій можна вибудовувати нову державу і подолати комунізм.