Нам із Болгарією потрібно було дивитися одна на одну, а не на Москву, - Лариса Івшина

«Сестра моя, Софія…» – анонсована нова книга бібліотеки «Дня». Чому саме Україна і Болгарія, Київ і Софія? Назвіть точки доторку і точки розмежування цих країн і народів, на ваш погляд.

Чому саме Україна і Болгарія? Тому що це дуже цікаво. Це абсолютно політично-історична інтрига. Можете собі уявити такий образ: дві сестри в дитинстві були насильно розлучені і виховувалися в різних родинах.

І раптом, як у нашому випадку, через тисячоліття з’ясовується, що нам із Болгарією потрібно було дивитися одна на одну, а не на Москву. Яка і вбила цей «клин» між слов’янами. Хіба це не вражаюче?

Мені здається, що це завжди знали і пам’ятали наші розумні предки. Вони знали, що ми близькі. І тому на кожному етапі ми маємо фігури взаємного посилення. Наприклад, болгарський вплив на Україну від Кирила і Мефодія. Кожен із українців може себе запитати: «А що я про це знаю? Щось чув у школі чи університеті».

А чому до нас глибоко не проникло те, що свою мову ми отримали від солунських братів? До речі, це нове знання «здетонувало» в мені особисті спогади: тітка розповідала про мого діда, що він, будучи на свій час доволі освіченою людиною, читав у церкві «Апостола» церковнослов’янською мовою. А це означає – староболгарською. Це розуміння десь стерлося.

Очевидно, під наступом радянської пропаганди, а потім дешевого маскульту ми перестали думати про ті речі, які є для нас надзвичайно важливими. Це формування нашого духовного світу.

У попередній книзі «Повернення в Царгород» ми дали посил – освоїти спадщину Візантії в українській історії. Тут ми говоримо про те, що Болгарія до певної міри була ретранслятором Візантії в Київський простір. З іншого боку, київські князі успішно освоювали ці терени.

Навіть можна сказати, що в певний період Болгарія була частиною Київського світу. Недарма Святослав Хоробрий хотів перенести на Дунай з Києва свою столицю. Саме зараз серед молоді, серед людей, які цікавляться історією і перебувають на фронті, постать Святослава є надзвичайно важливою.

У звільненому від російських окупантів Маріуполі поставили йому пам’ятник, і це маркер осягнення своєї великої історії. Ми можемо говорити ще доволі багато, але хіба цього не достатньо для глибокого вивчення? Ми наближаємося до культурної, історичної спадщини Болгарії. А там ще є вплив Драгоманова, ще є рік Лесі Українки в Софії в гостях у свого дядька. Для мене цього було б уже достатнім приводом, щоб прочитати цю книгу.

Попереднє замовлення книги – цікава практика. Чи ця ідея виправдовує себе на всі 100% і чи дає зрозуміти видавцю потенційний попит?

Ми дуже жваво спілкуємося з нашими читачами, прагнемо це робити в різноманітних формах. Оскільки наш читач – це людина розвинута і від того мобільна, нам дуже цікаво отримувати зворотну реакцію. Водночас це так само є аванс і розуміння довіри.

Багато авторів, які працюють разом із нами над книжковими проектами, теж цінують те, що люди демонструють таким чином довіру до нашої якості. Кожна передоплата – це «сертифікат» довіри до газети «День». До продукції, її авторів, якості, стилю.

Також ми, завдяки нашій газетній команді, менеджерам і художнику, забезпечуємо артсупровід книжкового проекту. Цього року це особливий браслет із срібною монетою, яка символізує «аз» – першу літеру глаголиці. Слоган артсупроводу такий: …щоб «упізнати» своїх.

Це ще одна «фішка» для того, щоб наше читацьке коло могло демонструвати близькість і спорідненість по духу. Ми дуже цінуємо різні форми підтримки наших проектів, бо вони розвивають у суспільстві позитивні якості: солідарність, уміння, як казав колись Чикаленко, любити своє до глибини кишені, адже воно в нас було певним чином приглушене.

І, звичайно, взаємну довіру. Це теж річ потрібна в суспільній атмосфері. Тому я вважаю, що попереднє замовлення книги – це надзвичайно гідна практика, яка повністю себе виправдовує.

Кого вважаєте видатною особистістю для Болгарії (історичні постаті, сучасники)? Чи буде в книзі матеріал, присвячений цим людям?

Передусім це просвітники. Болгарії вдалося на кожному складному історичному етапі, через катастрофи і втрати своєї державності, зберегти ідентичність і зберегти мову. І всі, хто працювали для того, щоб народ не залишити наодинці «в темряві», – істинні національні герої Болгарії. Не тільки їхні полководці і політики, а найперше ті трударі.

Бо в кожному болгарському селі навіть при турках (а турецьке іго тривало майже 500 років) були болгарські школи. Герої – ті, хто не дав заглушити цей «вогник».

Звичайно, у них були видатні царі. Не можу говорити про всі обставини, але наприклад Болгарія за царя Бориса, коли вже був нацистський час, не дозволила нищити євреїв.

Ще важливий штрих. Для мене дуже особливий. Уже після розпаду Варшавського блоку завдяки політичній еліті, яка здатна була обрати першим президентом філософа, болгари змогли вибратися з-під щільної російської «опіки» і вступити в Євросоюз і НАТО.

Ці політики, як би їх не критикували сучасники (бо все-таки Болгарія – не дуже багата країна за мірками Євросоюзу і там є всі спадкові радянські хвороби, зокрема і корупція), але змогли зробити «квантовий стрибок».

Що вас надихає на створення нових книжкових проектів? До якого глибинного контексту ви звертаєтесь при народженні задуму нової книги?

Мене надихає вроджена цікавість. Не хочу жити життям «застійного болота». Мені подобається «чиста протічна вода». Відчуття цього пошуку мене теж штовхає. Самій розвиватися й іншим не давати нудьгувати.

У коментарях до анонсу книги «Сестра моя, Софія…» ви тонко підкреслили, що Болгарія змогла вирватися з лабет радянського минулого. Чому ж Україна не може, як ви відчуваєте?

Знаєте, Україні просто важче і потрібно більше зусиль. Потрібно більше просвітництва, більше культурної роботи, більше терпіння і зусиль.

Просто тому, що виявилося (це теж спостереження з моєї передмови до книги): майже 500 років турецького іга для Болгарії при всьому драматизмі завдало меншої шкоди, ніж нам 70 років радянської влади. Особливо те, що стосується 1933 року – такої катастрофи як Голодомор-геноцид, не знав жоден інший народ.

У нас потенційно теж був шанс вирватися і вступити до НАТО, а потім і в Євросоюз. Це 1999 рік. Думаю, що кожен може пригадати ті президентські вибори, які я вважаю Рубіконом новітньої історії, і ту людину, яка хотіла «бегемота» витягти з пострадянського «болота»...

Один американський журналіст сказав мені: проблема України в тому, що наш Вашингтон загинув у 1933 році. Я дотримуюся зовсім іншого погляду, хоча він не менш драматичний. Вважаю, що наш, український, Вашингтон вцілів у 1933 році.

Батьки Євгена Марчука, уродженці українського півдня, пережили Голодомор. Вони розсипали на горищі склянку зерна в полові на той випадок, коли прийдуть шукати. І вижили. Потім народили чудового сина для країни. Але, як у давніх греків: справжньою трагедія вважається не тоді, коли гине герой, а тоді, коли гине Хор.

В українському випадку дивом уцілів Вашингтон, але загинула його армія. Не вся армія, звісно, але, думаю, саме електорату сходу і півдня йому якраз не вистачило у 1999 році. Оцих вільних людей, які розуміють, що таке приватна власність, що таке свобода і що таке Україна. Їх знищили. І дуже часто вони були «видерті з корінням». Цілі роди. А потім ще війна, повоєнний голодомор. Це спричинило психологічну розірваність поколінь, яку швидко не «залатати».

Тому українці повинні цінувати себе. Дуже багато працювати, щоб «залатати» ці великі «вирви», і вчитися. Досвід інших нас зміцнює в тому, що ми абсолютно на правильному шляху і Україна зможе.

Нагадуємо, що презентація книги «Сестра моя, Софія…» в рамках львівського Форуму видавців запланована на 16 вересня об 11:00 (Дзеркальна зала Палацу Потоцьких). Завітайте до стенду газети «День» №306.

Ольга Харченко, "День"