Чому йдуть варяги

Те, що зараз відбувається з Україною, можна вважати прискореним курсом навчання. За кілька дуже бурхливих років методом проб і помилок ми засвоюємо те, що інші країни вивчали за сторіччя. Пробуємо різні варіанти виправлення складної економічної та політичної ситуації і запам'ятовуємо, як пішло.

Одним з рецептів швидкого поліпшення становища країни, який взяло на озброєння нинішнє керівництво, було запрошення "варягів". Ну або легіонерів, якщо це слово вам більше до душі. Простіше кажучи - іноземних фахівців, які довели свою кваліфікацію на батьківщині.

Зараз найбільший з "варягів" - колишній президент іншої країни - подав у відставку. Здається, час підводити проміжні підсумки. Принаймні, за найпомітнішими з них.

Найскладніше говорити про діяльність Івана Міклоша. Екс-міністра економіки Словаччини з півроку тому пророкували навіть на міністра фінансів України в уряді Гройсмана. Не зрослося, залишився радником міністра фінансів. Саме він був одним з авторів і апологетів проекту податкової реформи, активно розкритикованого бізнес-спільнотою та рядом експертів за зайву консервативність.

Здавалося б, іронія долі: в Словаччині Міклош вважався радикальним реформатором, прихильником зниження податкового тягаря. В Україні він підпав під шквал критики за рівно протилежне. Можливо, секрет у тому, що в Словаччині він був відповідальним за економічні реформи, а в Україні частково є - вже вибачте за негарне слово - "наглядачем" від зарубіжних фінансових донорів, для яких краще рух української економіки "повільно, але стабільно", а не "швидко, але зі значними ризиками". Це важливий для нас урок.

Запам'ятовуємо: не факт, що варяг робитиме у нас те ж саме, що робив у себе.

Айварас Абромавічюс дає нам інший урок. І звучить він приблизно так: варяг, що прийшов з бізнесу, не обов'язково буде довго терпіти всю специфіку нашої політики, якщо не знайде для себе додаткових мотивацій.

Абромавічюс не отримав тих повноважень, які хотів, не зміг зробити те, що хотів - зокрема, щодо приватизації держпідприємств, зіткнувся з політичною протидією, голосно запитав "так навіщо я тут?" І виправив це - в сенсі, покинув нашу країну. Інший "варяг" з його команди, Яника Мірило, залишившись, перейшла на регіональний рівень - там, де їй простіше і приємніше працювати.

Урок другий: варягу потрібна мотивація. Без неї він псується.

А ось зворотний приклад - Войцех Бальчун. Глава "Укрзалізниці" перехопив ініціативу і, заручившись підтримкою прем'єр-міністра, який пішов в атаку на профільного міністра Володимира Омеляна. З Міклошем його трохи ріднить ситуація, в якій він опинився: для польського легіонера зараз важливіша стабілізація підприємства, яке дісталося йому в дуже жалюгідному стані, ніж його швидке реформування, яке хоче бачити міністерство.

А від Абромавічюса відрізняє той факт, що він, здається, вміє грати в політичні домовленості і союзи і не гребує тонкими маневрами. Можливо, він в цьому вправніший, ніж місцеве начальство. Ось вам і рок-музикант.

Урок третій: деякі варяги теж вміють "грати в престоли".

Нарешті, наш головний варяг, Михайло Саакашвілі.

Саакашвілі йшов в Україну, як тріумфатор, як рок-зірка, ведучи за собою цілу команду менших варягів. Після року з невеликим ситуація у нього далеко не така райдужна. Можливо, в результаті деякі варягокартвели з його "свити" виявляться більш успішні в нашій країні, ніж їх ватажок.

Проблема в тому, що Саакашвілі повинен був стати найкрутішим українським чиновником. Але він - політик. Він і поводився, як політик: багато з'являвся на телеекранах, диктував полум'яні промови, створював партію, краудсорс, збирав антикорупційні форуми, викривав опонентів.

У якийсь момент ця публічна діяльність затьмарила виконану ним роботу в Одеській області. Яка, хоч і значна, але все-таки не настільки об'ємна, як, наприклад, робота, виконана в Дніпрі командою Валентина Резніченка. І не настільки крута, як очікувалося від батька "грузинського дива" (не його вина - ефект завищених очікувань як він є).

При цьому, здається, Михайло Ніколозович не залишав надію повернутися в Грузію. Цю надію у нього відібрали результати останніх парламентських виборів - і тепер він повністю зосередився на політбудівництві в Україні. Відхід з губернаторства і заяви, що його супроводжують - це остаточний перехід в статус українського публічного політика.

Ось тільки тепер це складніше. Раніше його в Україні оцінювали, як казкового чарівника з грузинського епосу. Зараз багато хто вже будуть, як колишнього губернатора Одеської області, а це зовсім не той пафос.

Більш того, Саакашвілі логічно почав будувати свою політсилу як опозиційну, перейшовши до відкритої критики президента і його оточення, фактично звинувативши їх в свій відхід з поста глави ОДА. Ось тільки щось ті ж люди в оточенні президента не заважали йому свого часу погодитися на цю посаду.

Більш того, деяким з наближених президента з неоднозначною репутацією він, пам'ятається, допоміг обратися до парламенту по 205-му округу. Так, у українського електорату коротка пам'ять - але, як на зло, не у того прошарку, якому хоче сподобатися Саакашвілі.

І це, до речі, ще одна його проблема. Він орієнтується на електоральне поле, на якому вже сидить занадто багато політиків. Прошарок "демократичної" (тобто не проросійської) опозиції у нас не такий і великий. Його більш популістське крило окуповано "Батьківщиною" і Радикальної партією, туди не пробитися.

Тому Саакашвілі попрямував на ділянку лібералів-антикорупціонерів. Так, на тому, де вже активно працює "Самопоміч" та оновлений ДемАльянс, не рахуючи більш дрібні сили. При цьому спробу об'єднатися з ДемАльянсом півроку тому "грузини" самі ж загубили надто великими амбіціями (не виключено, що спробують знову, але вже буде складніше).

Чи вийде у Саакашвілі стати реальною силою в українській публічній політиці? Почекаємо до наступних парламентських виборів. На старті здається, що викликів більше, ніж можливостей.

Урок четвертий: навіть найкрутішому і найдосвідченішому варягу може бути досить складно реалізувати в Україні свої амбіції. У нас все-таки дуже непроста країна.

Чи можна в підсумку сказати, що сама ідея залучення варягів себе не виправдала? Мабуть, ні. Виявилося, що це зовсім не панацея. Виявилося, що деякі з них відразу відкидаються української політичної системою, як чужорідні тіла, а інші, навпаки, так хвацько в неї вписуються, що закрадається підозра, а чи стануть вони взагалі її міняти.

Деякі з них хочуть бути технократами, але вимагають повноважень і не заважати. А іншим, навпаки, значно цікавіше випробувати новий полігон в публічній політиці. Виявилося, що не завжди попередній досвід - запорука успіху на новому місці, і не завжди сам персонаж готовий робити в Україні те саме, чим він рятував власну батьківщину.

Простіше кажучи, найважливіший, узагальнюючий висновок для нас - до призначення кожного варяга потрібен не менший, а, можливо, і більший індивідуальний і обережний підхід, ніж до "аборигена". 

P.S. Автор свідомо не згадував Наталію Яресько. Виною тому не стільки її українське походження (частково українцями за походженням можна вважати і Міклоша, і Мірило), скільки той факт, що її особисті і ділові інтереси були помітно пов'язані з Україною ще до запрошення в уряд.