В очікуванні Месії. Чому не існує державних грошей

Уявіть собі, що ви живете в квартирному будинку на 100 осіб. І ось ви вирішили зібрати гроші з кожної людини, аби зробити подвір’я зручнішим і охайнішим. Це правильна благородна мета, яка коштує, скажімо 100 тисяч гривень. Тобто треба з кожного зібрати по 1000 гривень.

Звісно, що ці кошти мають фізично потрапити до якоїсь конкретної особи, яка координуватиме їх витрачання. Ця проста модель і є публічними фінансами – віддаєш своє, аби потім користуватися чимось спільно з іншими. Саме так влаштовано державний бюджет.

Державне радіо? Ти за нього сплатив, навіть якщо не слухаєш. Ремонт дороги? Ти за нього сплатив. Чиновник? Ти оплатив його зарплату. Санаторій-профілакторій в державній власності? Ти сплачуєш за його існування.

Що як більшість мешканців не погоджуються здавати гроші? Напевно, або вони не довіряють людині, яка їх збирає, або вважають, що отримані в результаті блага не гідні такої суми грошей. Вибивати з них гроші силою? Це можна робити відносно меншості, але якщо система не працює для занадто великої кількості людей, то питання до системи, а не людей.

Модель проста, але давайте зробимо з неї деякі висновки:

1. Ми кажемо «Нехай держава зробить те-то», і надалі великий перелік того, що варто зробити.

Кожного разу, коли ти кажеш це, то сам пропонуєш «Добре, я ще скинуся і на це». Ти насправді цього хочеш? Ти готовий платити за працевлаштування неефективних людей, за вкрадену частину «публічних» грошей, за їжу, яку твоя дитина не хоче їсти в школі, за телеканал, який ти не дивишся, за газету, яку не читаєш, за концерти, які не слухаєш, за установи, які тобі нічого не додають, за транспорт, який ходить не за розкладом?

Ти завжди за це платиш. Ти сам маєш вирішити, де зупинитися в публічних фінансах – на рівні подвір’я чи на рівні того, якими бути дверям твоєї квартири. Логічним є, коли ти ставиш межу й кажеш: «А ось на це гроші не здаватиму в «публічний котел», краще вирішу сам для себе».

      2. «Публічні фінанси» - більш влучне визначення, яке використовується в англійській мові.

Бо коли кажеш «державні фінанси», то ніби зазіхаєш на свою державу, натомість, коли кажеш про публічні фінанси, то розумієш чіткий «вододіл». Є мої фінанси, особисті. І є те, що отримую через публічні фінанси. Сумарно це 100%. Чим більше відсоток публічних, тим менше відсоток особистих. Іншого не дано.

     3. «Яценюк побудував трасу», «Ющенко побудував Мистецький Арсенал», «Кличко відбудував       кінотеатр», «Мер мого міста зробив дитячий майданчик».

Якщо ви знаєте, яка саме частина мозку продукує такі думки, то краще виріжте її собі, адже нічого корисного вона не створює. Це все одно, що сказати, що ваш сусід, який зібрав гроші на спільне подвір’я, його самотужки зробив. Ви ж розумієте, що це не так? Це ви зробили. Кінотеатр, дитячий майданчик, трасу, музей. Якщо це було зроблено кимось, то він мав використати власні гроші. А він це робив за кошти, які ви здали. У випадку публічних фінансів – здали у вигляді податків.

   4. Від чого залежить те, як багато грошей ви готові віддати?

Це так чи інакше зводитиметься до довіри та до того, що ви відчуваєте, що отримана цінність варта відданих грошей. Коли хтось каже «німці та шведи платять такий відсоток своїх доходів у вигляді податків, і нічого», то треба мати на увазі, що й рівень довіри до витрачання тих коштів урядовцями є зовсім іншим.

Заслужив довіру, вже тоді можеш попросити більше. В зворотному напрямку це не працює. Тому розвинуті країни збільшують частку публічних фінансів по мірі того, як стають заможними, а не навпаки.

В короткостроковому періоді бюджет варто розглядати як те, що сума здобутків від його витрачання на одну ціль дорівнює сумі втрат, які могли витратити на інше, однак втратили цю можливість. Дали більше на армію, а могли ці гроші дати на дороги. Дали більше на дороги, а могли дати більше вчителям.

Вирішили зробити більше за рахунок державного бюджету, а могли залишити ці гроші людям і підприємствам. Скільки зробили в одному місці, на стільки ж втратили можливостей в іншому місці. Тож важливо замість «треба і на це, і на це» розставити пріоритети - «або на це, або на це».

Алхіміки хотіли зробити золото з каменю, фізики хотіли змайструвати вічний двигун, золота рибка продукувала чудесні речі з повітря. Практично в усіх світових релігіях є момент, де щось з’являється з нічого. Фізичний закон збереження енергії твердить протилежне. Енергія не виникає з нічого. Скільки її втрачається в одному місці, стільки ж з’являється в іншому, часто в іншій формі.

Нам дуже кортить зробити щось з нічого. Надрукувати гроші так, щоб вони не втрачали цінності. Побудувати дорогу так, щоб не забирати можливості витратити ці ж гроші в іншому місці. При зростанні економіки на 2% зробити всіх багатшими в рази, піднявши заробітну плату. Але так не буває.

Державний бюджет працює за принципом закону збереження енергії. Кожна публічна гривня потенційно могла бути приватною. Кожна гривня, спрямована на ту чи іншу благу ціль, могла послужити іншій цілі. І ось в цій системі координат варто шукати оптимум, кожного разу сумніваючись, чи потрібно фінансувати все це за мій рахунок, чи не можна було б зробити цю публічну послугу дешевшою і ефективнішою?

Повернімося до прикладу, з якого починали. Ви здали свою тисячу гривень, але бачите, що життя координатора якось дивно покращилося, а благоустрій подвір’я зроблено аж ніяк не на всю суму. Що робитимете надалі? Дивно, коли у своєму звичайному житті люди чинять адекватніше, ніж в суспільному.

Або ви не здаватимете гроші, або зробите зміни власними силами, вийшовши на суботник з сусідами, щоб уникнути збору грошей, які неефективно витрачаються й ліквідувати частинку «публічних фінансів». Але, коли гроші не настільки реальні, не настільки мої, то мені стає шкода інших людей, які живуть за рахунок суто публічних фінансів.

Ось є неповнокомплектна школа, ось є інститут, що неактуальний, просто лишився з радянських часів, ось ще якась установа, яка робить невідомо що. Та працюють люди, яким непросто адаптуватися, якщо їх установа припинить існування. І лише здається, що за все платить хтось інший.

Тебе не спитали, беручи 1000 гривень. Але це твої гроші, які перетворилися в публічні фінанси. Ти навіть сам не поцікавився, скільки тобі це коштувало. Тож можеш клясти чергового президента і чергових олігархів, чекаючи свого месію, що перетворить дві хлібини на безліч, знайшовши в бюджеті не твої, а якісь інші гроші, аби полагодити навколишній світ. Тільки чи дочекаєшся?