Стоїмо. Коли закінчиться Майдан

Від початку Євромайдану минуло три роки. Три найважчих роки в історії незалежної України.

Зрозуміло, що на миттєве покращення країни просто за фактом зміни верхівки могли розраховувати тільки закінчені ідеалісти і закінчені ідіоти. Просто тому, що так не буває. Буває, що після повалення тирана, країна швидко налагоджує зруйновані тираном інститути і все у неї стає добре. Але це за умови, що до тирана ці інститути були.

У нас з цим була проблема. 2013-го багато наших співгромадян прокинулись від сплячки під покривалом заповітної фрази "я поза політикою". 2014-го наша країна, нарешті, знайшла справжню суб'єктність.

І виявилося, що ми в глибокій... ямі.

Тобто ми в ній сиділи і до цього, поступово занурюючись все глибше. Просто про це не прийнято було говорити. Спалахнуло світло, ми усвідомили ситуацію і почали виходити. Дуже повільно. Майдан був не про те, щоб відразу вискочити. Майдан був про те, щоб припинити занурюватися, запалити світло і усвідомити ситуацію.

На жаль, не всі це зрозуміли.

Що характерно, це завжди знали ті, хто насправді віддав цій революції частину себе. Які б політичні погляди вони не сповідували, кого б не любили, кого б не ненавиділи, але вони знали, що це тільки старт.

Розчарованими виявилися ті, хто проходив повз і стояв збоку. От вони вже встигли переконати себе, що настав той момент, коли на них впаде довгоочікуване щастя. Само. Зараз у цих людей фрустрація, біль і протестні настрої.

Але ці люди самі поставили себе в позицію "від нас нічого не залежить", тож не будемо поки про них. Найгірше, що вони можуть зробити - це проголосувати за чергову солодкоголосу обіцялу. Поговоримо про тих, для кого все ще тільки триває.

Для тих, хто так і не пішов з Майдану - в сенсі, пішов звідти на фронт, у громадські організації, у патрульну поліцію, в нові медіа або навіть, у окремих випадках, у чиновницькі крісла (не плутати з тими, хто пішов у чиновницькі крісла під його шум) це були три роки "Лупання сеї скали" і боротьби з багатоголовою гідрою неефективної держави.

Три роки розвіювання останніх ілюзій. Загальний настрій - "ми знали, що все погано, але щоб настільки"... Виявилося, що головна проблема української державної машини - не стільки високі чини (на них хоча б можна тиснути), скільки орди троглодитів нижньої та середньої ланки.

Виявилося, що система роками заточувалася на те, щоб НЕ працювати, але при цьому блискуче звітувати про виконану роботу. Виявилося, що замість суспільної підтримки на цьому шляху в хлопців полетіли плювки й каміння - "ти мент", "ти чинуша", "ти грантожер", "ти псих" і загальне "всі ви хороші".

Виявилося, що всупереч міфу, що у нас по вулицях бродять тисячі фахівців, які раді б піти рятувати країну, та чиновники не пущають, у нас дикий кадровий голод системи "з ряду спеціальностей у країні потрібних людей немає".

При всьому при цьому скала не те щоб не піддавалася. Подекуди вона просідала, подекуди від неї навіть відвалювалися шматки. Але минуло три роки, а перед нами значний моноліт свавілля, відсталості, дурості і некомпетентності - від начальника ЖЕКу до міністра.

Тут у багатьох руки б опустилися. Я можу сказати, коли закінчиться - і програє - Майдан. 

Коли руки опустяться у останнього. Коли останній, хто "досі не пішов з бруківки" махне рукою і знову полізе під ковдру "я поза політикою" з підодіяльником "та пішли ви", давши "пасивній більшості" відновити таку ненависну, але таку звичну стару систему.

Але, можливо, Майдан і виграє. Адже він завжди був змаганням на міцність. Раптом недавно по скелі побігла тріщина - Не перестану повторювати, що ми ще не повною мірою оцінили всю важливість електронних декларацій. Можливо, з черговим ударом у тріщині намітиться просвіт.

Роботи ще - непочатий край. Але завдання здійсненне.