Антикорупційні війни: як діють міни відкладеної дії від влади

Вся країна вже понад тиждень споглядає з великими від подиву очима як два антикорупційні органи – НАБУ та НАЗК, звинувачують одне одного в корупції, викликають на допити до себе їх очільників. А то й просто наносять візити до родичів керівників.

Потім на прес-конференцію виходить представниця НАЗК і заявляє, що весь цей орган – не більше ніж продовження адміністрації президента, яка маніпулює ним як хоче. Вінцем всього цього антикорупційного перфомансу стало взаємне відкриття справ проти одне одного Генеральною прокуратурою та НАБУ.

Все це – результат того як створювалися антикорупційні органи 2015-го року і тих персоналій, яких владі вдалося пробити на пости їх очільників. Фактично, влада йшла на створення НАБУ та НАЗК в руслі старого правила: якщо не можеш щось перемогти – очоль його.

Що стало причиною загострення. А причин є декілька – формально-юридичні та політичні. Розпочнемо, як водиться, з формальностей.

15 травня 2017 року журналісти видання "Наші гроші" зафіксували, як глава НАЗК Наталія Корчак сідає до автівки Skoda Octavia A7, яку вона згідно, декларації, не мала у власності. Тоді, щоправда, ця інформація нікого особливо не зацікавила.

7 липня НАЗК отримала інформацію про те, що у глави НАБУ Артема Ситника може бути конфлікт інтересів в справі, де на нього подали до суду. І його інтереси представляв не якийсь сторонній адвокат, а начальник юридичного управління НАБУ Ігор Ярчак. Знову ж таки, до певного моменту ніхто нічого не робив.

Нарешті 18 вересня НАЗК відправляє до НАБУ перший запит щодо цього конфлікту інтересів, а 5 жовтня НАБУ відмовляє у наданні паперів. На підставі того, що, мовляв, позов до Ситника був як до голови антикорупційного бюро, тому він мав повне право використовувати посадову особу цього органу для роботи в суді.

Й одразу відомство Ситника відкриває у відповідь кримінальне провадження про незаконне збагачення Наталії Корчак – нарешті пішли у справу журналістські матеріали від травня.

НАЗК, тим часом, продовжує бомбардувати НАБУ запитами на папери по конфлікту інтересів. НАБУ – відмовляти у їх наданні.

Зрештою, 30 жовтня НАБУ викликає Корчак одразу на 3 допита на 7 листопада. Тут в конфлікт встрягає й Спеціалізована антикорупційна прокуратура. 

І от, 1 листопада керівник САП Назар Холодницький надсилає в НАБУ лист, в якому вимагає передати всі матеріали по справі Корчак їм – мовляв, далі цим всім буде займатися виключно прокуратура. А НАЗК не втомлюється вимагати паперів у Ситника, який таки хоч щось відправляє у відповідь. Щоправда, НАЗК вважає, що замало.

Ну, а НАБУ продовжує атакувати Корчак і проводять 9 листопада її допит. 10 листопада детективи приходять до її свекрухи, яка їх зачиняє в квартирі на загальновідомому тепер відео. 13 листопада НАЗК виписує у відповідь Ситнику протокол про адміністративне правопорушення.

Аж тут, квола бюрократична тяганина раптом перетворюється на політичний трилер. 13 дистопада сайт «Обозреватель» публікує аудіозапис розмови Артема Ситника з журналістами, на якому він розповідає деталі слідчих дій. Розголошувати яких він не мав права, адже існували приписи САП на заборону цього. НАБУ й досі ніяк не прокоментувало цей дошкульний удар. 

Але пан Ситник та його політична група підтримка не здається. Буквально наступного дня, 14 листопада, на прес-конференцію раптом виходить керівник департаменту НАЗК по перевірці декларацій Ганна Соломатіна. Яка заявляє, що все агентство повністю контролюється адміністрацією президента. Що буд-яке рішення узгоджується з куратором з Банкової, в якому журналісти впізнають такого собі Олексія Горащенкова, першого заступника керівника Головного департаменту стратегічного планування та оперативного забезпечення АП. 

Цікаво, що цією заявою Ситник наніс дошкульного удару не тільки НАЗК, але й, фактично, «збив». Горащенкова з вже майже, за чутками, вирішеного головування у Державному Бюро Розслідувань. Новому правоохоронному органі, який зараз з величезним скрипом твориться. На голову якого президент хотів призначити, за інформацію ЗМІ, саме Горащенкова. Але – не склалося.

На додаток Соломатіна стверджує, що справу проти Корчак навмисно гальмують, і що вона раніше безрезультатно просила ГПУ відкрити відповідне провадження. Як потім виявиться, офіційно документи туди справді не подавалися.

САП наступного дня ще раз вимагає передати справу Корчак їй, але НАБУ у відповідь жорстко заявляє, що раді запросити пана Холодницького до себе, де він і зможе у «робочий час» ознайомитися з усіма матеріалами. А на засідання антикорупційного комітету Вреховної Ради приходить нардеп від НФ й радник Авакова Антон Геращенко.

Й звинувачує, на підставі опублікованого «Обозом» запису, Ситника у порушенні одразу трьох статей Кримінального кодексу: розголошенні державної таємниці, розголошенні таємниці слідства та перевищенні службових повноважень.

ГПУ вже наступного дня швидко відкриває справу проти Ситника по найважчій статті - розголошенні державної таємниці. А НАБУ, по заяві колишнього заступника генерального прокурора в часи Януковича, руками якого творилися всі найбільш беззаконні справи, а нині – політбіженця Рената Кузьміна – відкриває провадження проти Генерального прокурора Юрія Луценка.

В результаті, всі відкрили справи проти всіх. Ситуація зайшла поки що в тупик. Ну тобто як тупик. Скоріше, вся країна чітко побачила, що міф про незалежні, нові та неупереджені антикорупційні органи, що мають врятувати нас від корупції та повести у світле євромайбутнє – міф. 

Проблеми антикорупціонерів

На прикладі викладеної вище історії ми бачимо як очільники всіх державних органів використовують своє службове становище для зведення рахунків та міжвідомчої й політичної боротьби. Формально-юридичні приводи використовуються, щоб по класиці «кинути атвєтку» та «дати обратку».

Але є ж ще й політичні причини всього цього бедламу. Які полягають в тому, що пан Ситник став незручним всім. Він занадто явно почав намагатися бути незалежним, при цьому, в реальності зберігаючи стосунки з усіма учасниками політичної гри.

Він, що називається, «спіймав зірочку», чим одразу скористалися конкуренти. Ну, а справою проти сина Авакова він остаточно посварився з НФ та показав АП свою непевність. Тобто, Ситника зараз будуть атакувати з усіх боків, і це якраз той випадок, коли є за що.

Адже НАБУ замість копіткої роботи сконцентрувалася на досягнення миттєвих піар-успіхів, у намаганнях сподобатися суспільству та західним спонсорам. В результаті, в графі реально посаджених корупціонерів у них поки дуже не густо. Особливо – серед реальних високопосадовців.

Ну, й давайте не забувати, що пан Ситник – такий само виходець з української системи, як і його підслідні. Тому, на жаль, дивуватися немає чому.

Що ж стосується НАЗК, то ця агенція з моменту скандалів під час призначення її членів стала об’єктом маніпуляції влади. Розуміючи, що до НАБУ прикута надто велика увага, люди з владної конфігурації спочатку зробили все, щоб не дати створити єдиний антикорупційний орган і розділили його на дві частини. А потім протиснули в його члени людей, які готові були грати за заданими правилами.

В свою чергу, Спеціалізована антикорупційна прокуратура теж абсолютно не є якимось незалежним від загальної логіки подій в прокуратурі органом. А логіка проста – ГПУ продовжує бути органом, що чітко вбудований у президентську вертикаль влади з усіма витікаючими звідси наслідками. Яку створили так, щоб САП не могла бути реально незалежним органом. До всього цього додамо юридичні казуси, яких просто величезна кількість. Що призводить до плутанини та дублювання повноважень.

Отже, в результаті, можна сказати, що тактика влади на закладення мін відкладеної дії поки що спрацьовує на всі сто. З одного боку, вічне «на два українці – три гетьмани», з другого – юридичний бардак, а з третього – прямі провокації влади призвели до того, щоб під загрозою опинився весь результат антикорупційного блоку реформ.

Адже, з одного боку, той самий пан Ситник зробив вже достатньо кількість помилок, щоб ставити питання про його зняття з посту очільника НАБУ. Але ж можна не сумніватися, що влада тепер тим більше не допустить появи в цьому кріслі когось реального незалежного.

Якщо Порошенку і Ко вдалося навіть у пост-майданні часи не допустити для себе найгіршого варіанту розвитку подій, то можна собі уявити, як події розвиватимуться зараз, якщо Ситника вдалося би завалити. Ще більшою мірою це стосується, фактично, слабким НАЗК та залежної САП. А, ну й ДБР, що мав би вже рік як працювати.

Тож, здається, всім новоствореним органам вже потрібно було б очищення. Ось тільки можна бути впевненим, що влада зробить все, щоб це очищення перетворилося на остаточне заболочування.

Точка зору редакції Еспресо.TV може не збігатися з точкою зору авторської колонки. Еспресо не впливає на зміст авторських колонок і не несе відповідальність за думку, яку автори висловлюють в них.