live
Супутник ASTRA-4A 12073 МГц. Поляризація-Н. Символьна швидкість 27500 Ксимв/с. FEC 3/4

Чи були українці для Польщі бур'яном

Метою операції "Вісла" була тотальна полонізація українців, знищення їхніх територіальних та суспільних зв’язків, ознак національних та релігійних відмінностей

Автор - Іза Хруслінська, видання Przegląd polityczny. Переклад з польської Наталії Петранюк

Бур`яном вважається рослина визнана небажаною у даному середовищі. Паралель між небажаними рослинами та небажаними людьми відразу спала мені на думку. Цих людей вирвали з корінням з рідної землі, бо визнали, що їх присутність шкідлива для життя оточення. Припускаю, що саме через них не вдалось культивувати патріотизм з користю. Тож, вирішено очистити від них землю-вивести бур’яни.-Кароліна Ґживанович

У 2015 році у варшавській галереї “Захента” я відвідала виставку Кароліни Ґживанович, яка називалася “Бур’яни”. Її авторка представила у виставковій залі поляну з Бещад, щоб розповісти історію села та містечок у центральному та південному сході Польщі, де було виселено українців, включаючи примусове переселення до СРСР у 1944-46 рр. та переселення у рамах операції “Вісла” у 1947 році.

Назва виставки стала для мене осяянням, бо я й сама раніше довго шукала окреслення, яке б найвлучніше передало наш підхід до історії українського суспільства у Польщі, наше ставлення до громадян Речі Посполитої української національності та їхню трагічну історію.

Так, я знаю, що чимало людей  відповість на мій коментар словом- “перебільшення”. Однак я твердо переконана, що у моїх словах немає перебільшення. Я не намагаюся нікому нав’язувати власної думки щодо українців у Польщі,  думок про те чим для них і для нас, для поляків, є акція “Вісла”, і чим стала сьогодні, бо її наслідки відчутні досі. Це мій особистий погляд, погляд польки, яка понад 20 років не тільки співіснувала з українською спільнотою у Польщі, а саме жила з нею.

Чи українці у Польщі для багатьох з нас є так званими Бур’янами

Операція “Вісла” була депортаційною операцією, етнічною чисткою здійсненою комуністичною владою ПНР щодо 140 тисяч українців, зокрема лемків-польських громадян, корінних мешканців польсько-українського прикордоння (Бещади, Лемківщина, Надсяння, Розточчя, Південне Підляшшя). Влада ПНР застосувала щодо них принцип збірної відповідальності. Офіційно через підтримку українського повстанського руху (УПА). 

Однак справжньою метою було так зване “остаточне вирішення української проблеми у Польщі”, тобто тотальна полонізація українців, знищення їхніх територіальних та суспільних зв’язків, культурного надбання, ознак національних та релігійних відмінностей. Переселені на західні та північні землі (так звані Знайдені землі) люди часто не переживали депортації,  чимало з них загинули по дорозі або у концтаборі у Явожно (у номенклатурі післявоєнної влади – Центральний робочий табір).

На розлогих теренах польсько-українського прикордоння зникло чимало сіл. Багато святинь знищено та спалено. Залишились здичавілі гаї та фундамент будівель, як нагадування, що колись тут вирувало життя.

Напівзруйновані, заростаючі бадиллям та мохом цвинтарі. Багато церков сплюндровано, декотрі підірвано, інші зруйновано, а потім розграбовано цінні ікони. Ще кілька церков перейшли до римсько-католицького костелу, тільки декілька з них зберегли свій первісний вигляд, однак впродовж багатьох років ніхто не згадував історичну приналежність до греко-католицької чи православної церкви.

Українці багато років не мали змоги повернутися на рідні землі. Щоб призупинити хвилю повернень на землю предків влада використовувала принцип “батога та пряника”-  заманювала новоприбулих кредитами на землю, але водночас ускладнювала їм життя усіма можливими засобами.

У сімдесятих роках влада намагалася змінювати історичні назви сіл, щоб вони не нагадували звучанням про своє походження. До нині у багатьох місцевостях приховується спільна польсько-українська культурна спадщина, яка нараховує кількасот років. У одному з сіл у Безкидах, яке виникло приблизно у ХVI столітті цього року справляли сімдесяті роковини “заселення”. Тамтешні мешканці та місцева влада часто нехтують згадками про нашу спільну спадщину, неначе її не існує.

Сімдесяті роковини операції “Вісла” зіткнулися з відмовою на урядовому рівні: вперше після 1989 року українським організаціям у Польщі не виділили коштів на проведення урочистостей. Також вперше роковини депортації населення Речі Посполитої зігноровані польською владою.

Представники уряду не брали участі ні у заходах присвячених роковинам у квітні в Перемишлі, ні у вересні в Центральному трудовому таборі в Явожному, де ув'язнено (без судових рішень) більше 4000  тисяч польських громадян української національності. Дещо раніше міністр Маріуш Блащак відповів у сеймі на питання представника опозиції щодо відмови уряду виділити кошти на проведення роковин і заявив, що: “Уряд Польщі не визнає методів характерних для тоталітарної системи, включно з переселеннями. Також ми не вважаємо себе нащадками тоталітарної влади. Я хотів би теж зазначити, що обговорюючи цю справу варто брати до уваги її актуальний контекст, а саме порівняння подій по суті непорівняльних -- переселення у 1947 році та Волинської різні. Такі зіставлення, на жаль, з’являються, особливо за нашим східним кордоном”.

Тож уряд не надав фінансування, адже операції “Вісла” передувала антипольська етнічна чистка та Волинський злочин, що на його думку не зовсім розуміє влада у Києві. Який зв’язок має український уряд у Києві з роковинами депортації польських громадян української національності у рамах операції “Вісла” політик не пояснив. Коротше кажучи, ставлення уряду вчинило з польських громадян української національності заручників історії, які не отримали коштів на вшанування роковин депортаційної акції за яку відповідала польська держава, щоправда комуністична, але жертвами були громадяни Польщі.

Водночас відгукнулися ліберально-націоналістичні середовища, заявивши, що операція “Вісла” була актом справедливості, що необхідно скасувати рішення сенату Польщі 1990-го року, яке засуджує депортацію. Одним словом, у суспільстві помітне повернення до риторики часів Польської Народної Республіки.

Добре, що всупереч цій масовій акції, яку б я назвала антиукраїнською, солідарно виступили різні середовища. Вони засудили вчинки уряду та активно підтримали проведення заходів присвячених роковинам. Створено Почесний комітет у лави якого увійшли: Данута Куронь, Христина Захватович-Вайда, отець Томаш Достатні ОП, проф. Володимир Мокрий, Адам Боднар, Анджей Северин і Анджей Стасюк. За підтримки Почесного комітету було оголошено збірку грошей для вшанування цих трагічних роковин. Десятки людей та організацій, включно з декотрими мас медіа (а саме „Газета Виборча”) відповіли прихильно та виявили підтримку.

Проте у дискурсі роковин зосередились передовсім на безплідній дискусії навколо причин депортації, часом на обґрунтуванні її необхідності, попри те, що польські історики, які займаються цим питанням дійшли висновку, що щодо цивільного українського населення було застосовано принцип збірної відповідальності для знешкодження відділів УПА, які воювали ще у 1947 році на території Південно-Східної Польщі і не варто було здійснювати операцію щодо всього цивільного населення.

Невеликою мірою розмова супроводжувалася рефлексією та роздумами про те чим насправді була операція “Вісла” для українського суспільства  і як виглядало життя українців з клеймом ворогів у ПНР. Особливо мені бракувало рефлексій про те, які наслідки помітні до нині і як вони відобразилися на житті української спільноти у Польщі, а також, які збитки вона принесла нам, полякам і яку роль відіграла у формування нашої ментальності.

Досі небагато з нас зрозуміли трагедію українців і  зуміли співпереживати їм. Однак ще менше людей усвідомлює, що це наші спільні трагічні роковини і у їхній тіні нам треба згуртуватися, адже це болісна сторінка й польської історії.

Чим була операція “Вісла” для українського суспільства?

Ми не пам’ятаємо, що операція “Вісла” відбулася після періоду терору та репресій Другої світової війни, яких великою мірою зазнало й українське суспільство. На зразок актів терору та репресій, яких зазнали українці з боку польського війська, міліції, відділів КВБ (Корпус Внутрішньої Безпеки) та народного підпілля НЗС (Національні Збройні Сили), НВО (Національна Воєнна Організація) після 1944 року. А ще менше ми хочемо пам’ятати, що цей процес розпочався після пацифікації українських сіл і руйнуванні церков у тридцятих роках II РП.

Тож досі багато з нас не хоче усвідомити, що українська спільнота депортована у 1947 році не була українською діаспорою - це були  корінні мешканці тамтешніх земель, які жили там завжди, незалежно від того, як змінювалися державні кордони.

Від 1918-20 рр. були польськими громадянами української національності, спочатку у ІІ РП, потім у ПНР. Це означає, що операція “Вісла” була направлена проти громадян Польщі.

Що ми знаємо сьогодні про тодішнє суспільство, яке жило у нашій країні? Дуже мало! Але ж без цих знань неможливо зрозуміти всіх наслідків депортації. Серед української спільноти, яка заселяла ті території переважаючою більшістю було сільське населення з розвинутим почуттям національної ідентичності.

Це відчуття відмінності зміцнила політика очільників ІІ РП, яку можна окреслити, як політику добровільної, а подекуди й примусової асиміляції за допомогою економічних чинників, тиску адміністрації і репресій. Влада ІІ РП сприймала українців як громадян другого сорту. Культурне, наукове та релігійне життя вони мали змогу розвивати не завдяки сприянню влади, а виключно завдяки самоорганізації українців.

До 1947-го року це була спільнота об’єднана передовсім навколо релігійного життя, тож  православної чи греко-католицької церкви, а також навколо суспільних інституцій: кооперативи, читальні, освітні установи, аматорські театральні гуртки чи хори. Операція “Вісла” спопелила весь цей світ прирікши тамтешню українську спадщину на вічне знищення.

Українців розпорошено по території Вармії і Мазур, Померанії, Нижньої Сілезії, Любельської землі. Часто спеціально розділяли родини, депортованих не інформували куди переселили рідних. Кожна спроба змінити місце проживання, знайти сусідів чи родичів завершувалася арештом, подекуди багатолітнім ув’язненням. Не можна було заселяти українців великими групами -- це було одним з законів депортації і хоча цієї заборони не завжди дотримувалися все ж таки переважна більшість була буквально “вирвана” зі своїх тодішніх спільнот.

Чисельну групу серед депортованих становили люди, які ніколи раніше не покидали своїх “маленьких батьківщин” і навіть не їздили до найближчих великих міст. Раптове переселення цих людей  у зовсім чуже і незнайоме оточення з гірських теренів до моря чи до озер поглибила ще більше їхній особистісний розпад. У більшості з них, особливо у дітей та літніх людей це викликало страх (розповідає про це між іншим кінострічка “Бескидські ікони” Анджея Чарнецького).

Цю проблему можна розглянути й з іншого боку. Отож, українська спільнота на польських землях до 1947 року була неоднорідною, складалася з бойків, лемків, погорян, населення теренів любельщизни, змішаних сімей. Депортовані прибули з різних регіонів, використовували місцеві діалекти, звичаї та культуру. Розпорошення вирвало цих людей з їх локального контексту, позбавило їх влади вирощувати те, що становить їхню ідентичність як нації і як особистості.

Тим більше, що більшість українців, часто навмисно, були поселені у місцевості, де вони повинні були стати сусідами  польського населення, переселеного зі східних районів колишньої ІІ РП. Тож до населення, яке було вороже налаштованим до всього, що українське.

У Другій Речі  Посполитій та й і у Польській Народній Республіці  українці вважалися людьми другого сорту. Своєю чергою на це вплинули численні публікації та фільми,  такі як „Луни у Бещадах”, “Сліди рисячих кігтів”, “Сержант Калень” або “Вовча луна”,  які певним чином навіть сприяли  приниженню прав і гідності українського суспільства у тих роках. Я не перебільшую! Давайте прислухаємося до думки- не українця, а  поляка Тадеуша Сухарського, професора Поморської академії в Слупську:” В шістдесятих і сімдесятих роках минулого століття, коли я жив в маленькому селі в Ольштинському воєводстві (де також опинилися родини депортованих українців - ред. І.Ч.], слово "українець" було образою, воно використовувалося у моменти, коли вже бракувало більш образливих висловів.(...) Отож з самого раннього дитинства я став частиною польсько-українського конфлікту, хоча ніхто не знав, що про нього розказати крім повторюваних кліше про „упівців”. 

З раннього дитинства у школі я вчився презирству та відразі до  українців. Скрізь. На подвір'ї, на дорозі, біля крамниці, на вокзалі.(..) Але також і в сім'ї . Кожне підозріле прізвище однокласника наштовхувало на думку, що це “українець”(...) У загрозу українського „зла” мене посвячували навіть на уроках релігії(...). Тому що «злом» була «відмінність», і хто не відвідував з нами уроки релігії автоматично ставав  "поганим"”.

Настав час підняти ще одну болісну тему. Я маю на увазі долі понад 4000  тисяч українців ув'язнених під час операції  "Вісла" у польському концентраційному таборі у Явожно  (без судових вироків) у 1947-49 роках. Табір забрав 161-е життя. Ми не знаємо скільки ув'язнених загинуло після звільнення з табору від фізичного та психічного виснаження або про тих, хто не зумів розпочати нове повноцінне  життя.

Ми ніколи цього не дізнаємося. Доля жінок, включаючи вагітних та неповнолітніх жінок ув'язнених в Явожно була винятково важкою. Що ми знаємо про це? Після 1989 року зроблено, ймовірно, лише один репортаж- запис, який транслювали дуже рідко (табір "Явожно", Анджей Варчіл, ТВП-Краків), відкривши спогади колишніх в'язнів Явожно, які жили ще в дев'яностих  роках двадцятого століття.Однак повністю цей матеріал  ніколи не транслювався на ТВП (Польське Телебачення), а виключно у скороченій 20-хвилинній версії.

Яцек Куронь понад 10 років разом зі зграйкою, як він казав, поляків доброї волі та Об’єднання українців у Польщі боровся за відшкодування для колишніх в'язнів табору в Явожно. Він не міг бути байдужим до факту, що майже через 60 років після  згаданих подій Сейм у вільній Польщі досі не ухвалив такий закон. Перед смертю він написав: “Ми чули офіційно чи неофіційно, що, можливо, вони все ж таки були “упівцями” і їм не варто допомогати” (рішення про надання спеціальних пенсій було прийнято польським урядом лише в 2004 році).

До покинутих господарств внаслідок операції "Вісла," тих, які уціліли, прийшли поляки, ймовірно, з відчуттям , чого я не стверджую напевне, що вони увійшли до чужих домівок, можливо, що навіть домівок колишніх сусідів.

Українські церкви, кладовища, придорожні каплички  були зруйновані та спустошені (у декотрих місцевостях до нині). Траплялося, що Католицька Церква переймаючи покинуті церкви нищила іконостас, який в них залишився. І коли після 1956 року греко-католикам було дозволено (за більш ніж десятиліття суворої заборони) виконувати служби, польські співгромадяни не дозволяли чи перешкоджали їм й  навіть доносили владі. Кристина Черні у біографії живописця українського походження Єжи Новосельського “Кажан  у храмі”  зворушливо описує такі випадки.

Ми пам'ятаємо, що купол греко-католицького собору у Перемишлі, який має унікальну історичну цінність був зруйнований практично перед нашими очима в середині 90-х років ХХ століття (і в ті ж роки польські жителі Перемишля відмовилися, незважаючи на рішення Івана Павла II віддати цей собор українцям)!

Це основні елементи картини з якої складається "краєвид після операції  «Вісла»”. Існує ще один, мабуть, найважливіший, оскільки це стосується пам'яті.

"Переробка" травми

У бесідах з Оксаною Забужко в “Українському палімпсесті” ми говорили про травму, якою був для українців в Україні Великий голод  впродовж багатьох десятиліть. Я думаю, що той самий аналіз Оксани Забужко можна великою мірою віднести й до травми українців у контексті операції "Вісла". Оксана Забужко зазначила:” Леонід Плющ писав, що для збереження кантівської системи цінностей для трагедії такого кшталту була потреба суспільства  не тільки у нагальній реакції на події , але й  потреба у  надання цій травмі символічного сенсу.(...). В Україні процес відновлення не тільки не відбувся, було навіть заборонено шукати такий сенс аж трьом поколінням. Без цього неможливо говорити про зведення рахунків на Україні...

Забужко має на думці дві форми подолання або "переробки" травми. Одна з них стосується українців, які отримали травму внаслідок операції "Вісла" - українців, які живуть у нашій країні. Друга форма до якої термін "переробка" пасує найкраще стосується передовсім поляків.

Ні в період ПНР, ні, на жаль, у вільній Польщі, ми не створили сприятливих умов українській спільноті для справжньої публічної дискусії  разом з нами, що дозволило б здійснити "перезавантаження” травми отриманої внаслідок операції  "Вісла" для всіма членів цієї спільноти. А це все ж таки було передумовою sine qua non нормального і здорового існування цієї спільноти! Ми та поляки не доклали зусиль, щоб “знайти спільно з українцями символічний сенс для цієї травми”. Обертаючись на те, що сталося впродовж останніх двох років, я не вірю, що ми зможемо це зробити в найближчі роки.

Звичайно, найбільш знедоленими стали люди, які особисто пережили депортацію. Вони були  розчавленими та постійно зазнавали різного роду тиск, також й від співгромадян польської національності. Я усвідомлюю, що в цей період поляки також зазнали різних форм насильства та пригноблення з боку тоталітарної машини комуністичної держави.

Проте поляки відчували, що це їхня країна, що вони вдома,  вони мали відчуття національної єдності, навіть якщо й не завжди окреслену. Але українці, які жили у Польщі-ні! Їм не дозволяли відчути, що вони вдома, що вони є невід'ємною частиною суспільства ПНР, їм не дали змоги бути самими собою, пишатися своєю національністю, відкрито переживати свій біль та страждання! Для них цей період не завершився переломним 1956 роком, хоча їхня життєва ситуація покращилась. Є багато публікацій на цю тему, зацікавленим я раджу звернутися до цих джерел.

Узагальнюючи, пригноблення українців тривало впродовж усього панування ПНР! На жаль, триває й до нині у різних проявах.

Так, 1989 рік у багатьох питаннях став проривом для українців у Польщі. Скасувалися  заборони, які обіймали розвиток соціального, культурного та релігійного життя українців. У деяких місцевих громадах представники української меншини стали співзасновниками. Одним словом, вони активно брали участь у процесі розбудови громадянського суспільства у Польщі та налагодженні  польсько-українського  діалогу.

Сенат Республіки Польща у 1990 році прийняв резолюцію, яка засуджує операцію "Вісла" та відшкодує спричинені нею збитки. Проте неодноразові спроби прийняти аналогічну резолюцію Сеймом Республіки Польща впродовж майже 30 років незалежної Польщі не мали успіху. Було також багато символічних жестів від президентів Республіки Польща: Александра Кваснєвського, Леха Качиньського та Броніслава Коморовського. Однак вони невеликою мірою вплинули на погляди польського суспільства.

Думка Ольдони Хойновської, яка нараховує приблизно 30 років досі здається мені актуальною. Завершуючи свій текст опублікований у часописі  “Зешити історичні”  („Історичні нотатки”) присвячений операції “Вісла,” вона писала: "Однак ми мусимо пам'ятати, не применшуючи символічного значення  акту прийнятого Сенатом Республіки Польща у 1990 році, що ця резолюція не змінила і не могла змінити відносин між польською та українською громадами.

Звичайно, це був важливий крок на шляху до взаєморозуміння, ближчого знайомства, але події, які відбулися згодом -  згадаймо хоча б суперечку щодо костелу у Перемишлі у 1991 доводять, що наші побоювання не були даремними, що попереду ще довга дорога”. На практиці ця дорога виявилася ще більш нелегкою та довгою чим ми уявляли.

Сьогодні голос історії позиціонує українську громаду заручницею трагічних польсько-українських відносин. Антиукраїнські стереотипи та упередження щодо українців мають різноманітні прояви - від написів на стінах до руйнування пам'ятників матеріальної культури (символічним прикладом є знищення згаданого купола на колишньому греко-католицькому соборі в Перемишлі).

Відмінні  інтерпретації історії також стають дедалі помітнішими. Вони безпосередньо використовуються частиною націоналістичних середовищ, іншими колами використовуються у завуальований спосіб. Переважають звинувачення українців у  "українському націоналізмі" або у "антипольських діях".

У червні 2016 року  під час перемишльської релігійної ходи, яка традиційно організовується  Об’єднанням українців у Польщі, у якій брало участь духовенство греко-католицької та православної церкви, митрополит єпископ Євгеніуш Попович, діти, молодь, жінки, люди похилого віку всі зіткнулися з нападом збройних угруповувань націоналістів, які називали себе "справжніми поляками".

Ці "справжні поляки" знавісніло обсипали учасників процесії образливими словами, погрожували смертю, побиттям та вигнанням з Польщі !!!На додаток, процесія прямувала до Українського військового цвинтаря у Пікулічах, щоб разом з громадянами польської національності віддати шану понад 2 000 000 тисячам полеглих солдатів та офіцерів армії Української Народної Республіки похованих у Пікулічах., які були союзниками Польщі та Юзефа Пілсудського.

Тож, ким для нас, поляків, є всі ті, хто формує українську громаду в Польщі? "Бур'янами" через які "неможливо культивувати польський патріотизм з користю"? Чи нашими співгромадянами?

новини партнерів

23 січня, 2018 вівторок

22 січня, 2018 понеділок

22 січня, 2018 понеділок

Відео

Введіть слово, щоб почати