Від "дякую за службу" до подальшої байдужості: чому між військовими та цивільними в Україні зростає прірва

Дослідження "Портрет ветерана 2025" (Український ветеранський фонд + Рейтинг) фіксує цікавий парадокс. 96% українців довіряють військовим, які зараз воюють, 92% – ветеранам нинішньої війни. Але водночас самі ветерани оцінюють ставлення суспільства значно стриманіше – лише 60% вважають, що їх розуміють і поважають. Фактично 3 з 4 (75%) ветеранів називають серед головних ризиків після повернення "нерозуміння суспільства". 

Чому це відбувається, чи справді суспільство втрачає чутливість до військових і що потрібно зробити, аби після війни Україна не отримала конфлікт між фронтом і тилом – про це розповів ветеран, ментор та амбасадор реабілітаційного центру Unbroken Володимир Рудковський журналістці Еспресо Христини Парубій у програмі "По живому".

фото: скрін з відео програми "По живому"

Побратимство – досвід, який цивільним важко зрозуміти

Для багатьох військових повернення додому виявляється не менш складним випробуванням, ніж сама війна. Колишній командир роти Володимир Рудковський, який після поранення повернувся до цивільного життя і нині допомагає пораненим військовим і звільненим з полону адаптуватися та повернутися до повсякденного життя за межами лікарні, наголошує:

Людина, яка роками перебувала на фронті або пережила полон, повертається до світу, який за цей час став для неї чужим.

Особливо складно адаптуватися тим, хто пройшов російські катівні. За словами ветерана, цивільним часто важко усвідомити масштаби пережитого досвіду. До того ж, суспільство звикло співчувати видимим пораненням. Протез, ампутація чи інвалідний візок одразу привертають увагу. Натомість люди, які пережили полон або мають важкі психологічні травми, часто залишаються непомітними.

При цьому між самими військовими існує особливий рівень взаєморозуміння, який майже неможливо відтворити в цивільному житті.

"Одне з найбільш унікальніших явищ, яке я зустрів на війні – це побратимство. Це коли тебе людина розуміє з півслова і їй навіть нічого не треба говорити".

Саме тому багато ветеранів після повернення продовжують шукати спілкування насамперед серед побратимів, а не серед цивільного оточення.

Чому суспільство поступово звикає до війни

На початку повномасштабного вторгнення військових зустрічали як героїв. Сьогодні багато ветеранів говорять про втому суспільства та зменшення уваги до війни.

На думку Рудковського, це не завжди свідома байдужість. Частково йдеться про психологічну адаптацію. Він наводить простий приклад: якщо у 2022 році повітряна тривога змушувала людей негайно бігти в укриття, то тепер чимало українців навіть не переривають свої справи.

Подібний механізм працює і щодо ветеранів. Люди поступово звикають до присутності військових з пораненнями, ампутаціями чи після полону, і гострота сприйняття притуплюється.

Втім, така адаптація має і зворотний бік – зниження емпатії.

Психологиня Руслана Башук зі 100-ї бригади ТрО у коментарі Еспресо констатує, що повага, яка була на початку, зникає.

Бійців без рук і ніг у лікарнях перестали помічати; багато хто з тих, у кого немає підтримки, виявляється просто нікому не потрібним.

"Бульбашка" UNBROKEN і реальний світ: три ями на шляху додому

Володимир Рудковський, фото: ЛМР+UNBROKEN

У центрі UNBROKEN у Львові поранений – справжній герой. Йому повага, підтримка, 5-зірковий рівень сервісу, командна робота, активності (футбол, театр, гідроцикли, гори). Але після 10–18 місяців реабілітації людина виходить за межі цієї бульбашки.

"Коли людина виходить за межі реабілітаційного центру – після десяти місяців, інколи півтора року лікування – вона потрапляє в реалії, до яких, як правило, не готова", - відзначає ветеран.

Рудковський описує три ключові проблем, або "ями" з якими стикається майже кожен:

• Фінансова. У лікарні – 100+ тисяч гривень (зарплата + премії), триразове харчування, готель. Вдома – 25-35 тисяч від роботодавця і фраза "ми тебе поважаємо, ти герой". Дружина звикла до однієї суми, а чоловік тепер має ходити на роботу 5 днів на тиждень за третину. "Це трішки розкладає психологічно і ментально", – каже ментор.
• Фізична. У центрі – безбар’єрний простір, кондиціонери, продумана інфраструктура. У селі чи навіть у багатьох містах – відсутність нормальних тротуарів, пандусів, адаптованого транспорту. Особливо важко тим, хто на кріслі колісному чи з парними ампутаціями.
• Ментальна (найстрашніша). Близькі люди часто не готові до повернення "нового" чоловіка, батька чи сина (або дружини, дочки, матері) – людини, яка пройшла фронт, поранення або полон. Україна досі майже не має системної підготовки родин до цього процесу. Звідси всі ці погляди, які відводять очі, жалість замість поваги, фрази, які "жалять". Адже у слові "жаліти" є корінь "жало", тому ми робимо гірше, коли когось жаліємо, наголошує ветеран.

Деякі військові деформують образ справжнього ветерана, а байдужість вбиває 

Рудковський жорстко розділяє поняття. Є воїни – ті, хто свідомо тримає зброю. А є ті, кого, наприклад насильно бусифікували, хто ніколи не приносив користі, а тепер ходить у пікселі та в’єтнамках, "кричить і чудить" та користується статусом. Середньостатистичний образ "військового" в очах частини суспільства саме такий. І це сильно б’є по реальних ветеранах.

"Хтось надивився на таких і думає: та вони всі такі. І це також є норма. Це сприйняття деформує ставлення до нас як до еліти країни".

Найбільше, що лякає Рудковського у цивільному житті, – це байдужість. Не агресія, не конфлікт, а саме "мені все одно". Вона вбиває тих, хто на фронті, тих, хто в полоні, і тих, хто повернувся.

Він наводить простий, але потужний приклад правильної комунікації: маленька дівчинка підходить до хлопця на кріслі колісному, кладе руку на серце, киває головою і каже "дякую вам". Без слів про "героя", без жалю. Просто повага. Потім хлопець ввечері розповість про це дружині – і це стає одним з найсильніших моментів у його новому житті.

Сам Рудковський їздить школами і садочками, знімає протез і дає дітям пйого отримати. Пояснює: це не супертехнологія, але також відвертати очі не треба. Це звичайний інструмент, щоб ходити. 

"Ми маємо кожен день вчитися здобувати купу нової інформації, щоб розуміти досвід інших людей".

Що робити державі і суспільству: "Держава – це я, ви і дитина в школі"

фото: скрін з відео програми "По живому"

Рудковський категорично проти очікування, що "влада все сама зробить". Бо поки "ми знизу власним прикладом не покажемо, як треба, нічого не зміниться". На його думку, суспільство повинне вчитися взаємодіяти з ветеранами так само, як ветерани вчаться повертатися до цивільного життя.

Львів у цьому сенсі – позитивний приклад: муніципальна екосистема UNBROKEN, університет, який передає досвід іншим містам, програма компенсації занять спортом для ветеранів та багато іншого. 

Можна виокремити конкретні важливі кроки, які випливають з досвіду ветерана, UNBROKEN та ситуації в країні:

• Освіта з дитинства і для дорослих. Не разові "уроки мужності", а системна робота: як правильно спілкуватися, чого не говорити, як проявляти повагу невербально (рука до серця + кивок). Це вже рекомендують Український ветеранський фонд та інші організації.
• Підготовка родин. Курси для дружин і матерів – поки що переважно на волонтерських засадах. Потрібно зробити це системним.
• Боротьба з тими, хто паплюжить форму для формування правильного образу. Медіа і суспільство мають чітко розрізняти: повага – воїнам, а не просто людині в уніформі і особливо тим, хто ганьбить її ім’я своїми вчинками. 
• Фінансова та професійна адаптація. Плавний перехід від військових виплат до цивільної зарплати, підтримка працевлаштування, адаптація робочих місць. Зараз це одна з найболючіших проблем.
• Особиста відповідальність кожного. "Повага починається і закінчується в дзеркалі. От так, як ви хочете дивитися на себе в дзеркало, так ви ставитесь до іншої людини", - наголошує ветеран. 
• Відмова від жалю на користь поваги. Жалість принижує. Повага – піднімає в очах. Питати "чим можу допомогти?" замість "ой, бідний наш воїн".

Дзеркало замість прірви

Володимир Рудковський завершує розмову простою, але фундаментальною думкою: усе у світі працює за принципом дзеркала. Ти даєш усмішку – отримуєш усмішку. Ти ставишся з повагою – отримуєш повагу. Ти робиш добро – воно повертається.

На п’ятому році повномасштабної війни і в умовах, коли попереду – ще більше повернень військових, які в полоні, Україна не може дозволити собі втратити цих людей вдруге. Не на полі бою, а в тилу – через байдужість, нерозуміння чи неправильні слова.

Прірва існує. Але вона не фатальна. Її можна і потрібно долати щодня – поглядом, жестом руки до серця, готовністю вчитися і чесною розмовою. Бо, як каже Рудковський: 

"Ми маємо більше один одного любити, цінувати і поважати. Бо якщо не будемо цього робити, майбутнього, яке ми хотіли б бачити для України, може не бути".

І це не пафос. Це умова виживання і перемоги.

Читайте також: Право на працю після фронту: чому законів недостатньо, щоб подолати прірву в професійній адаптації ветеранів