Страсбурзькі комікси про щастя…

Ще шукаючи своє місце в літаку, я наткнулася на неї. Попросила пропустити. Вона всміхнулася якось судомно й сказала: "А можна краще я туди сяду? Коло вікна. Я дуже хочу коло вікна, а мені не попало таке місце".

Я зазвичай завжди беру собі квиток на місце біля вікна й ненавиджу сидіти посередині між пасажирами. А тут я раптом сказала: "Та звісно, сідайте! Мені й тут буде добре". І всунулася між нею і похмурим огрядним дядьком…

Дві з половиною години лету затиснутою між цим товстуном (ще й лапище своє поклав біля себе на пів мого простору!) і цією худенькою пані в білому дуже простому платті, з потертою сумочкою на колінах… Оце мене обмарило.

Вона була німкеня.

Коли вже всі напилися соків і зжували сандвічі, вона раптом спитала:

– А Ви звідки?

– З Києва.

– От же чудове місто! Я тут була вперше.

– І що Ви робили в нас?

І тут вона це сказала:

– Я приїжджала розмовляти з космосом.

Якомога рівнішим голосом я продовжила розмову, ніби нічого дивного не почула.

– І як? Ви часто з ним розмовляєте? Що чути звідти? Які новини? Чи все по-старому?

Констанц (так її звали) говорила, тримаючи себе за пальці ноги – вона скинула дешеві, трохи стоптані черевики, й сиділа, зігнувшись, щоби діставати ногу.

– Я дуже забила пальця – задерла голову, коли виходила з готелю, й перечепилася об щось, – пояснила вона, щоби я не вигадувала собі нічого. Мені полегшало. Та наступної миті Констанц задоволено повідомила:

– Сила космосу працює! Я скерувала її на палець. Коли прилетимо, маю сподівання, що все буде, як новеньке…

Ну, що ж. Я зрозуміла, що нічого тут не вдію – і треба з людиною просто поговорити, зрештою.

Констанц літала на сеанс до якоїсь "Натальї", що проводила його в моєму місті.

Очі Констанц при цій згадці засвітилися радістю – я аж позаздрила, що так можна радіти…

Наталья та, як я зрозуміла, входила в контакт із кимось важливим у космосі й розставляла на місця все, що в житті людини в минулому склалося наперекосяк.

Вона дуже заможна людина, та Наталья, бо людей у відчаї в земному житті достатньо, щоби з бізнесом у неї складалося якнайкраще. Але ця здогадка несуттєва в оцій розповіді. Це лише нотатка на полях.

– А Ви куди? У Страсбург? Там такий прекрасний Собор… Колись, як я була юна, їздила туди, уявляєте, лише на одну ніч із моїм хлопцем! Це була неповторна ніч у цьому мереживному Соборі – і на світанку хутко додому, в Штутгарт, щоби встигнути на роботу… Він був моїм першим. І ми одружилися. Був єдиним. Ми прожили 25 років. І рівно стільки ж минає, як ми розлучилися. Уявляєте – однаково…

Констанц все життя боялася.

У дитинстві вони з мамою бідували й голодували – і вона все життя боялася злиднів і голоду. Це було причиною того, що Констанц завжди дуже берегла гроші. Просто вчіплялася в них намертво – і тримала, як ніби з кожною дрібною витратою скорочувалося життя.

– Ми з чоловіком були залежними од них. Я – бо боялася, що не буде їжі, а він – бо йому треба було на випивку.

Так ці двоє прожили чверть століття.

Констанц за все відповідала сама – за дім, за малого їхнього Майкла, за пса, за сад… І – страх. Це все, що вона відчувала..

– І от, майн лібе… Якось я так стомилася, що знахабніла – й оголосила собі один день вихідним. Потім взяла собі два. Напевне, це якось підвело мене до того, що я таки потім розлучилася зі своїм першим і єдиним… Ще чверть століття я потім жила сама… у страху, що не подужаю, і горе подолає мене…

А зараз – подивіться на мене. Я така щаслива! Щойно через космічну силу поговорила з мамою і батьком, якого й не пам’ятаю, бо помер ще як я була маленькою… Але гляньте на мене – їхні руки зараз лежать на моїх плечах! Вони обіймають мене – о, як це тепло! Я в їхніх обіймах у повній безпеці…

Я трохи боязко зазирнула їй за спину й кивнула. Мама й батько Констанц летіли зараз із нею – і вона промінилася щастям.

– Ви знаєте, що я зробила? Я нещодавно всього позбулася. Продала свій дім, свій сад; на щастя, мій пес помер – і тепер мені не треба це все доглядати, мити-чистити. Я розірвала ланцюг, яким була до всього цього прикута… Я вчуся гуляти без пса. От ходжу на прогулянку – не для того, щоби вивести його розім’яти лапи, а щоби прогулятися собі, для себе, без обов’язку. Це важко. Але в мене вже виходить.

Мені час покінчити з усім тим, що зробило з мене оту істоту.

Син засуджує мене – він не розуміє, що я роблю… Але я не думаю зараз про нього – в нього є хороша дівчина, і я переконана, що з ним усе буде гут. Що буде зі мною?..

Вона помовчала, а потім видихнула:

– Мені в листопаді 70! Коли ж іще, як не зараз? Я повинна спробувати все поміняти негайно, сьогодні! Я не хочу йти отак – ніби я не жила.

Констанц задихнулася від хвилювання й махнула в повітрі рукою навхрест – як ніби закреслила все, що було. Безоглядно.

– Ах! – вона безстрашно виструнчила спину. – У мене є гроші за продане – буду на них жити. А потім… коли скінчаться… вони потім звідкись візьмуться! Сила космосу дасть мені їх! Як думаєте? Дасть? О, не відповідайте, не збивайте мене Я купила невеличку квартиру – і мені досить. Зрештою, в моїй країні, щоби зі мною не сталося – з голоду не дадуть вмерти. Людям, що втратять усе, дають щось щодня – і вони точно не можуть вмерти з голоду. Це мене заспокоює… Я від цього не вмру. Але яке щастя – не боятися! Я, розумієте, не боюся! Я заговорила до Вас щойно! Ви не знаєте, як це страшно було – я ніколи ні до кого не заговорюю, а тут – бац! – "Можна я сяду на Ваше місце біля вікна?" Ха-ха-ха! А ви така – бац! – "Можна!" Це все сила космосу!!!! Він відповідає мені!

Констанц вхопила мене за руку й щасливо засміялася. Її обіймали мама й батько, з виду їй було десять років, вона тримала мене своєю теплою пергаментною рукою й сонячно сміялася…

– Перед від’їздом я пішла Києвом пошукати подарунок малюку своєї племінниці. Я подумала, що 15 євро витратити зі свого скарбу я цілком в змозі. Космос все одно поверне мені… Гляньте, що я знайшла!

Вона витягла з сумочки, яку тримала на колінах, крихітні повзунки з написом: "Героям теж потрібні обійми"…

– Слухайте, спробуйте й Ви! Тільки не завтра – сьогодні! Завтра може не настати. От спробуйте! У Вас щось із серцем – бо інакше Ви не дали би мені своє місце.

Ваше серце болить.

І Констанц взялася єднати мене з космосом.

– Ось послухайте: "Добрий ранок!".

Констанц сказала це чисто, ніби й не була німкеня. Вона навчилася це казати в Києві – і чомусь це їй здавалося паролем до зв’язку з космічною силою, яка може забрати біль.

І саме тут чомусь я стратила, не витримала – й сльози потекли теплими ріками. Їх були точно ріки. Вони текли з усіх глибин моєї душі. Якусь дамбу там рвонуло – і літак поволі заповнювався цією водою, почав знижуватися, бортпровідниця оголосила турбулентність, наказала всім повернутися й пристебнутися, хмари почали розбігатися під черевом нашого човна, і ми пішли на дно. Воно коливалося внизу кошлатою лісовою порослю, між нею п’явками розходилася ріка й увсебіч, як водяні жуки, розбігалися мурашки авто, збільшувалися на очах, надувалися, й у них усередині були вже помітні істоти, подібні на нас із Констанц. Як ніби ті мурашки ними наїлися й забили свої кишківники…

Коли земля здригнулася від нашого доторку, я відняла руки від мокрих очей. Констанц обіймала мене й гладила по щоках. Вона світилася й гріла мене цим сяйвом, і шепотіла: "Зроби, як я – сьогодні, чуєш? Не відкладай на завтра! Подивися на мене – я така щаслива! Я напишу тобі, що було далі! Ти ж віриш, що я не вмру з голоду й від страху?"

Я вірила. Перед сном учора я саме прочитала дослідження про щастя, де автор стверджував, що навіть коли ми вилікуємо всіх на світі, нагодуємо й встановимо вічний мир – це нічого не дасть. Щастя – це важче, ніж подолати страждання… І воно – це лише приємне відчуття відсутності болю. І більше нічого… І поза приємністю й болем немає ні добра, ні зла…

Я думаю, вона була не німкеня, а янгол. Мені саме треба було відповіді – і вона прийшла й попросила мене поступитися місцем біля вікна.

В аеропорту ми розсталися – я пішла на автобус до Страсбурга, йшла й озиралася. Констанц шкутильгала в інший бік – але біль у забитій нозі їй, здається, таки справді не дошкуляв… Вона всміхалася батькові й мамі, що летіли за нею назирці. За годину вони всі приїдуть в її нову манюсіньку квартиру, поллють квіти, прочинять вікна й впустять свіжого вітерцю в кімнату, виженуть сонну осу й підуть пройтися в парк без пса. Констанц дорогою купить одну, але найкращу здобну булочку на всіх, шматочок щойно збитого жовтого масла у фрау сусідки й маленьку баночку апельсинового джему з шампанським, а вдома ще є трохи пахучого чаю на дні…

Ольга Герасим’юк