Віталій Портников: Україна виявилася демократичним винятком

Вірменський парламент знову оточують прихильники лідера недавньої революції, глави уряду Нікола Пашиняна. Прем'єр вимагає від своїх опонентів у парламенті проведення дострокових парламентських виборів.

Його політичну логіку не дуже складно зрозуміти. У парламенті у Пашиняна не те що більшості - очевидних прихильників практично немає. А на недавніх виборах до міських зборів Єревану прихильники Пашиняна отримали 90 відсотків голосів. Немає сумнівів, що і на парламентських виборах партія прем'єра святкуватиме перемогу.

Його опоненти все ще чинять опір, але їм нікуди подітися. І вже за кілька місяців в Вірменії буде оформлений режим одноосібної влади, для якого парламент стане лише декорацією.

Подальші події теж неважко передбачити. Пашинян може або очолити корупційно-олігархічну вертикаль вірменської еліти і правити в тісному союзі з головним покровителем цієї вертикалі - путінською Росією. Або кинути виклик і цій еліті, і її господарям з Кремля.

І в тому, і в іншому випадку він буде повалений голодним незадоволеним народом. Тільки в разі конфлікту з Росією народ організують за допомогою російських грошей і спецслужб, а у іншому - народ організовується сам навколо нового кумира. І так - без кінця. У своєму запізнілому політичному розвитку Вірменія просто повторює парадигму розвитку інших колишніх радянських республік.

У складі з'їзду народних депутатів РРФСР, розстріляного Борисом Єльциним 25 років тому, більшість становили комуністи. Кремль намагався експериментувати з двопартійної системою, але йому знадобилося менше 10 років для усвідомлення непотрібності цього експерименту і створення партії-монстру "Єдиної Росії", яка просто забезпечує голосування за рішення президента в декоративному парламенті.

Олександр Лукашенко - цей білоруський Пашинян зразка 1994 року - недовго терпів неслухняну Верховну Раду, а потім розігнав її і замість парламенту створив декоративну конструкцію.

Михайло Саакашвілі - цей грузинський Пашинян зразка 2003 року - домігся об'єднання всіх опозиційних сил в одну супер-партію зразка "Єдиної Росії", яка і стала контролювати грузинський парламент - аж до бунту олігарха Бідзіна Іванішвілі. Колишній спонсор режиму не просто відправив Саакашвілі у вигнання, а його соратників - в тюрми, він ще й встановив контроль над парламентом і маргіналізовав опонентів.

Ще в 90-ті роки саме парламент і домовленості в ньому відігравали провідну роль у визначенні політичних процесів в Азербайджані, але Гейдару Алієву, який прийшов до влади на тлі бунтів і заколотів, вдалося покласти цьому край. І сьогодні майбутнє країни визначається елегантною дискусією сім'ї президента Ільхама Алієва і сім'ї його дружини, першого віце-президента Мехрібан Алієвої. Як гарно!

На цьому сумному тлі дивним винятком на пострадянському просторі виділяються дві країни. Весь період свого існування - Україна і в певні періоди - Республіка Молдова. Знаю, що багатьом моїм співвітчизникам це не подобається. Одні хотіли б, щоб було, як у Росії, інші - як в Білорусі, треті - як в Грузії, А буде - як в Україні!

Нікому і ніколи не вдасться встановити тотальний контроль над нашою державою та її парламентом!

Можна довго міркувати, в чому причина - в анархізмі характеру українців, різноманітності регіонів, тотальній недовірі до влади і один до одного, але факт залишається фактом. Всі ці та інші чинники стали фундаментом для української демократії, нашим шансом одужати - шансом, якого практично позбавлені всі наші сусіди по колишньому Радянському Союзу. Шансом, яким скористалися балтійські країни, у яких ніколи не було вождя - а парламент був і є, дискусії були і є.

В цьому і полягає діалектика нашого розвитку. Українці вічно хочуть знайти "месію", а коли знаходять - починають з ним дискутувати, не дають правити особисто. Коли багатотисячний Майдан у 2004 році кричав "Ющенко! Юшенко!", здавалося, що українська демократія поступилася місцем вождю - але як же я помилявся в українцях! Коли до влади прийшов Янукович, можна було думати, що з парламентаризмом покінчено - але навіть нахабному узурпатору не вдалося ані вигнати з парламенту опозицію, ані зберегти крісло. Коли Порошенко переміг в першому турі, можна було вважати, що парламент у нього в кишені, але ж дзуськи! І це чудово.

Чудово тому, що ми приречені жити в демократичній країні. А демократична країна не може не одужати.