Містичний Сатанів, пекельні комуністи та Геловін

Нагадаємо, що свято моторошних гарбузових пикоморд має давнє кельтське язичницьке коріння. З огляду на це, у змаганні за право називатися “Столицею Геловіна” у сатанівчан величезна перевага над конкурентами, бо є тут і язичники, і кельтська спадщина, а вже  містики тієї —  страшно уявити!

Почнемо з язичників. Сатанів лежить на колишніх землях так званого Збручанського культового центру (ЗКЦ) — останнього острівця язичницької віри на теренах нашої країни. Волхви тут приносили свої офіри Прадавнім богам (досить часто і людські) ледь не до середини ХІІІ ст., а таємні язичницькі треби тут проводилися навіть в XVI ст.

Дольмен на Богиті. Колись неподалік стояв ще й знаменитий “Збручанський ідол”

Розквіт ЗКЦ випадає на кінець Х, початок ХІІІ ст., коли після Хрещення на береги Збруча перенісся духовний центр давньоруського язичництва. Накивавши п'ятами зі стольного Києва, служителі Давніх Богів переселилися не на пусте місце. Надзбручанські гори вважалися священними ще з сивої давнини. Це яскраво засвідчують дольмени, що й досі бовваніють на місцях стародавніх святилищ. Варто зазначити, що мегалітичні споруди  притаманні виключно більш давнім, ще дослов'янським культурам. Свій слід в надзбручанських святилищах залишили й згадані вище кельти. Зокрема волхви у своїх обрядах широко використовували сухі жертовні колодязі, властиві саме кельтським племенам. 

Своєю “Пекельною” назвою Сатанів, швидше за все, завдячує саме давнім волхвам, бо християнські священики, все, що пов'язане з язичниками, вважали “сатанинським”.

За іншою, досить популярною серед місцевих жителів версією, “містом Сатанти” їхнє поселення обізвали татари, які так і не змогли подолати його могутні укріплення. Мовляв, сам Сатана ці стіни проти них звів. Хоча руїни міських фортифікаційних споруд й досі викликають повагу, ця гіпотеза безпідставна — загони кримців, насправді, неодноразово захоплювали та плюндрували містечко. Та й для яничар вони не стали нездоланною перешкодою.

Сатанівський замок та Збруч

Тут в топонімічній розвідці поставимо крапку — якщо згадувати всі версії походження назви “Сатанів”, вийде чималенька брошура. До того ж який сенс? Історики досі не дійшли згоди, яка з гіпотез є правильною. Відверто зізнаємося: звідки насправді взялася назва Сатанів, біс його знає.

Геловінську екскурсію Сатановом почнемо з найстрашнішого та найжахливішого.

Сатанівський млин

Всі знають, що млини здавна були улюбленим місцем для усякого роду нечисті. Хто не знає, - радимо переглянути  мультик “Як козаки на весіллі гуляли” - дуже пізнавально (і страшно).  А тепер уявіть собі, які фестивалі відбуваються ночами на Сатанівському млині!

Місцеві запевняють, що колись тут було достобіса чортів, русалок, мавок, потерчат та різного роду водяників, але як до влади прийшли совіти, то уся нєчисть десь ділася. Нагадаємо, що по Збручу, на якому й стоїть млин, колись проходив кордон між СРСР та Польщею, а майже упритул до млина стирчала прикордонна комендатура.

От повилазять русалки на загату, аби погрітися у світлі місяця, а “карацупи” собі думають, що то шпіони чи дєвєрсанти Пілсудсько через кордон пхаються, та нумо стріляти “бєз прєдупрєждєнія”. Водяникам-русалкам, звісно, ті кулі ніц зробити не могли, але все одно — неприємно. От з того часу вони чи то утекли кудись, чи то стали обережнішими і вже на очі людям не трапляються.

Фрагмент загати та бетонна основа прикордонного знаку. Саме по центру цієї піраміди до 1939 р. проходив кордон між СРСР та Польщею

Сатанівський млин цікавий і сам по собі, без усякої там чортівні. Це один з останніх робочих  водяних млинів в Україні. Таких об'єктів у нас залишилося заледве з десяток. Споруду зведено десь в середині ХІХ ст., на місці більш давнього попередника. Взагалі ж перший млин на цьому місці поставили чи не в XV ст. Млинарська загата теж немолода і  датується принаймні XVIII ст. Вона цікава ще й тим, що не насипна, як більшість подібних дамб, а складена з каміння, що додає їй мальовничості.

Ще один фрагмент загати

Млинарська обладнання не менш  антикварне. Як сповіщає бронзова табличка, пригвинчена до однієї з машин, його виготовили 1928 року у Нижньому Новгороді на заводі ім. Воровського акціонерного товариства “Мельстрой”.

Місцеві перекази свідчать, що радянське обладнання встановили десь у 1960-х роках. Перед тим, мовляв, тут працювали австрійські агрегати. Ті “цісарські” машинерії давали такий дрібний помол, що того борошна в Сатанові ніхто й не бачив. Усю продукцію вивозили у Москву, де з неї пекли хліб та здобу для кремлівських небожителів. Потім цінне австрійське обладнання нібито вивезли до Росії, а навзамін дали “совіцьке”. Останнє теж нівроку. Принаймні всі місцеві господині надають перевагу млинарському борошну перед “магазинним”.

На сьогодні млин — справжній технічний музей. Як все то працює, можна дивитися годинами. Величезні колеса крутяться, щось гуркоче, мереживо ремінних передач шелестить, вали скриплять... Справжня “шайтан-машина”! А вкрите борошном специфічне “млинарське” павутиння по кутках — готова декорація для голлівудського фільму жахів.

Жахливий Діббук

Неподалік від млина височить стара оборонна синагога. Вважається, що її звели у 1514 році.  Все ж, швидше за все, вона трохи молодша і з'явилася на зламі XVI-XVII ст.ст.

Як і будь-яка старезна споруда, сатанівська синагога оповита безліччю легенд та переказів. За понад чотири століття її непростої історії таких зібралося чимало. Нагадаємо лише три - це важливо в ключі теми “сатанівської чортівні”.

Оборонна синагога Сатанова (після реставрації та реконструкції)

Легенда про будівництво

За народними переказами, ця синагога і не будувалася зовсім, а існувала від самого початку світу. Розповідають, що раніше тут був високий пагорб. Якось там щось копали і надибали на каміння. Почали розкопувати і відкопали синагогу.

Ця легенда, як викапана, відповідає легенді про найстарішу в Східній Європі синагогу в Празі.

Казку про розкопаного горба історики пояснюють давньою будівельною технологією, коли замість риштування довкола вже зведених стін постійно насипали ґрунт, а після завершення робіт цю землю прибирали.

Синагога до останньої перебудови

Сатанівську синагогу з Празькою  поєднує й схожість підлоги у молитовних залах, що знаходяться набагато нижче рівня землі. Цьому є два пояснення. За однією версією, тогочасні закони забороняли євреям будувати синагоги вище від християнських храмів. Тому, мовляв, хитрі євреї, аби збільшити внутрішній об’єм приміщення, опустили долівку. За іншою версією, це зроблено, аби обстановка відповідала словам із Псалмів (129/130) -  “...з глибини взиваю, до тебе, Господи....”

Духи та примари

Будь-яка давня споруда повинна мати хоча би одну примару. На початку ХХ ст. дитячу легенду-страшилку записав відомій дослідник єврейського фольклору Семен Ан-ський (Шломо Раппопорт), який побував тоді у містечку:

 “Уночі не можна було ходити повз Велику Синагогу, бо в цей час там збиралися духи померлих. Але один відчайдух вирішив-таки пройтися поруч, та ще й опівночі! Дійшов він до воріт синагоги і почув, як хтось гукає його на ім'я. Злякався до смерті, але все ж зайшов до середини. В синагозі було пусто, але відкілясь лунала молитва. Сміливець піднявся на біму (спеціальну кафедру, звідки читають Тору — авт.) і теж промовив молитву. Коли він закінчив, одразу ж почув із нізвідки: “Амен!”. Після чого душі почали розходитися, а хлопець незрозумілим чином знов опинився на вулиці”.

Сатанівська синагога. По центру - біма

Інша сатанівська легенда – про могилу, яка ще на початку ХХ ст. була поряд із синагогою. За переказами, там поховали наречених, убитих козаками Хмельницького одразу ж після вінчання.

Всі згадані легенди Ан-ський використав у своїй знаменитій містичній драмі “Діббук”, що у єврейській літературі посідає те ж місце, що гоголівській “Вій” в українській та російській.

Діббук в ашкеназійському єврейському фольклорі – душа великого грішника-мерця. Через колишні злочини ця душа-діббук ніяк не може розлучитися із земним буттям і шукає людину чи тварину у яких може вселитися. Діббуком може стати й душа добропорядного громадянина, який помер не завершивши призначені йому Богом земні справи.

Якщо сюжет “Вія” знають усі, то сюжет “Діббука” варто переповісти.

“Діббук”, короткий зміст: Молодий бідняк Ханон і дочка багатія Лія кохають один одного. Дізнавшись, що Лію хочуть силою віддати за багатого, Ханон намагається завадити цьому за допомогою таємних знань Кабали. Але займатися Кабалою небезпечно і дозволено виключно одруженим чоловікам віком за 40 років, та й то не кожному.  Ханона про це неодноразово попереджають:

"... А кабала? Ти пам'ятаєш, що сказано в Талмуді про тих, які наважилися підняти Велику Завісу? Четверо увійшли в Пардес: Бен Азай, Бен Зоймо, Ахойр та рабі Аківа ... Бен Азай заглянув і був убитий; Бен Зоймо заглянув і втратив глузд; Ахойр почав виривати Саджанці, відрікся від Бога, і тільки рабі Аківа увійшов з миром і вийшов з миром"

Ханон всі попередження ігнорує і цілком прогнозовано гине.

Лія йде на цвинтар, де молить коханого забрати її зі світу живих і врятувати від осоружного шлюбу, але натомість душа Ханона (діббук) вселяється в дівчину просто під час весільної церемонії. Цадик згодом виганяє діббука з тіла Лії, але бідолаха не бажає розлучатися з душею коханого і помирає.

Сатанів, єврейський цвинтар надгробки XVIII-початку ХІХ ст.

Значна частина драми відбувається біля та усередині якоїсь синагоги. В тексті драми прямо вказано, що мова про “божницю” в містечку Тартаків (нині село на Львівщині) - “низенька, дуже стара дерев'яна синагога з почорнілими стінами з підпорами ...”.

Але по ходу дійства стає зрозумілим, що в своїй драмі Ан-ський описує не дерев'яну тартаківську, а саме муровану сатанівську синагогу і ніяку іншу! Зокрема по ходу п'єси згадуються всі сатанівські легенди: і про відкопану синагогу (як ви собі уявляєте у цій ролі дерев'яну споруду?), і про душі померлих, що моляться вночі, і про могилу наречених:

Лія. А горбик біля синагоги ти бачила? Це свята могилка.

Лія (зітхнувши). Могилка нареченого і нареченої ...

Фрада (жалісливо). Коли їх вінчали, Хамелюк (Хмельницький - авт.) напав і вбив їх під вінцем. На тому місці їх і поховали. І тепер, коли рабин вінчає нареченого і наречену біля синагоги, він чує з могилки стогони ... А після весільного бенкету всі йдуть туди і танцюють навколо могилки, звеселяють нареченого і наречену, які там поховані...

Синагога, початок ХХ ст. Праворуч згадана могилка

Якщо про церкву, де проходила знаменита вечірка Хоми Брута, панночки та Вія можна лише здогадуватися, то місце, де Ханон відкрив Завісу в потойбічне, відоме і його можна відвідати.

До речі, між Ханоном та Хомою дуже багато спільного. Обидва — учні релігійних шкіл, обидва захоплюються езотеретикою, обидва гинуть в Божому домі. Звісно, що Ан-ський був добре знайомий з творчістю Гоголя і ім'я Ханон (Хонон) не випадково перекликається з іменем Хома.

Той, хто продав душу чорту

З Сатановом пов'язане життя ще одного досить цікавого та містичного персонажа. Такого собі  Станіслава Паца (1703-1826 рр.) – видатного лікаря, дослідника-природознавця, містика та мандрівника. Свого часу Пац був лейб-медиком (тобто особистим придворним лікарем) Станіслава II Авґуста Понятовського.

1795 року останій король Речі Посполитої добровільно-примусово зрікся корони. Втративши працедавця, 92-річний Станіслав Пац залишив Краків й осів у Сатанові. Весь сатанівський період свого життя Пац присвятив науці та лікуванню людей. Як багатих, так і незаможних. Останніх він лікував безплатно. Незважаючи на те, що в черзі до нього стояли найбагатші люди Поділля (і не тільки), сам учений жив дуже скромно, а всі зароблені гроші витрачав на науку. “Пац варт палаца, та палац не вартий Паца”, - казали в народі.

Крім поваги місцеві мешканці відчували перед лікарем містичний жах. Його вважали чорнокнижником та чаклуном. Свого часу лікар довгий час жив у Єгипті, де вивчав не лише давню медицину, але й таємні вчення. Пацу приписували дружбу з самим чортом. Мовляв він, як і знаменитий Фауст, в обмін на знання та рецепт довголіття продав  душу чорту.

Досі не зрозуміло, чому зі столичного Кракова знаменитого лікаря закинуло до такої на той час глушини, як Сатанів. Відверто скажемо - діри. Тим паче, що медика такої кваліфікації залюбки прийняли би при будь-якому з чисельних монарших дворів Європи. Але Станіслав Пац обрав для проживання невеличке подільське містечко зі страшнуватою назвою.

Не виключено, що тут свою роль зіграла містична аура Сатанова. Щось він тут таки знайшов, бо прожив по тому ще понад три десятиліття і помер у поважному віці 123 (сто двадцять три!!!) роки. Подейкують, що до свого останнього дня він був жвавий, здоровий, при здоровому глузді і навіть по молодицях бігав.

Десь на цьому цвинтарі поховано Станіслава Паца

Існує легенда, що десь у підвалах  будинку лікаря є тайник, у якому Станіслав Пац заховав рецепт свого довголіття. На жаль, той будинок знесли ще в ХІХ ст., а місце, де він стояв, відоме лише приблизно. Загубилася у віках і могила Станіслава Паца — на старому католицькому цвинтарі на сьогодні вціліло від сили лише чверть надгробків.

Примара Вітошинського та пекельні комуністи

На околиці Сатанова на надзбручанській горі височить Свято-Троїцький монастир. Як і личить будь-якій поважній обителі, монастир від початку був печерним. Ці природні печери (трішки підправлені людиною) збереглися до наших днів – коридор, дві невеличкі келії та підземна церква Пресвятої Трійці.

Монастирське подвір'я

За переказами, колись у цих печерах оселився якийсь чернець з Афону, і сталося це чи не у ІХ ст. За іншою версією це були печерські монахи, які утекли зі сплюндрованого Батиєм Києва. Обидві версії мають повне право на життя, але жодні письмові підтвердження цьому - відсутні.

До того ж монастирські печери, з яких все і почалося, знаходилися чи не у самому серці вже згаданої  “Республіки волхвів”. Язичники-вигнанці жодних теплих почуттів до християн не мали і сприймали їх як лютих ворогів та одразу ж тягли до жертовників. Навіть простим християнам з’являтися у цих місцях було досить небезпечно, не кажучи вже про церковнослужителів. До того ж не виключено, що у цих печерах на той час взагалі було язичницьке капище.

З великою долею вірогідності можна припустити, що монастир існував принаймні від початку XIV ст.

Про монастир можна розказати дуже багато чого цікавого, але ми зупинимося лише на “головінській” тематиці — страшилки, пекло, примари тощо.

Більшу частину історії монастир був православним, але й встиг побути й уніатським.

Наприкінці XVIII століття з'їзд представників Чину Святого Василія Великого вибрав Сатанівський монастир місцем для довічного ув’язнення ченців, засуджених церковним судом до поховання живцем. Першим і останнім з похованих живцем був такий собі Филимон Вітошинський. В чому його провина, - невідомо, в літописі згадується лише про його “самоволку” з монастиря та характеристика: “super incorribilitate vitae” (невиправний).

Засудженого спочатку відспівали, як небіжчика, а потім замурували у спеціальній келії. Їжу та воду йому подавали через віконце… Подейкують, що примара Вітошинського й досі блукає напівзруйнованими коридорами. Однак отець Володимир Наглій, настоятель монастирського Свято-Троїцького храму, наявність у монастирі примар заперечує: “Я тут служу з 1992 року, - каже він, - але нічого такого не бачив”.

Варто згадати ще одну “геловінську родзинку” монастиря.

Всі старовині розписи монастирської церкви знищили за часів СРСР. Тож у 1992 р. церкву розписали наново. Художник був нівроку. У всякому разі, якщо судити по фресці Страшного Суду, - ну ду-у-уже креативний.

Пекельні комуністи та Сатана-більшовик

У православних храмах Страшний Суд традиційно зображується на протилежній від вівтарної частини стіні. Сюжет - стандартний. Господь судить людей. По праву Його руку - праведники, яким дароване життя вічне. По ліву - грішники, яких кидають в геєну вогняну. Художник використав традиції українського іконопису XVII-XVIII ст., коли серед персонажів Суду зображали абсолютно реальних людей. Найбільш шедевральною тут є “пекельна частина”. Крім традиційних грішників на кшталт сріблолюбців, перелюбників, п’яниць, убивць та самогубців, стіни Свято-Троїцького храму прикрашають ще й Великі Грішники — Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін, Троцький, Гітлер, Берія, Каганович тощо. Є тут і Хрущов (звісно, з капцем у руці), за чиїм наказом свого часу закрили монастир.

Цікавий і Змій, який символізує Ворога Людського. Його чорне похмуре тіло прикрашають зловісні червоні комуністичні пентаграми.

Такого страшного “Страшного Суду” немає більш ніде у світі!

З такою специфічною назвою, кельтською спадщиною  та містичним бекграундом Сатанів цілком може претендувати на звання “столиці” Геловіну не лише України, а принаймні усієї Східної Європи. Тож якщо вам кортить нетревіально відсвяткувати Геловін — мерщій до Сатанова, а гарбузи усіх розмірів та кольорів там є чи не на кожному обійсті. Варто також нагадати, що “предком” Гелувіна було свято “Самайн”, що дещо співзвучне  з “Сатанів”.

Текст та фото — Дмитро Полюхович