Віталій Портников: Війна інституцій тільки починається

Власне, ця війна тривала весь час президентства Петра Порошенка, але в апаратно-кулуарному варіанті. Це була класична битва бульдогів під килимом, хоча бульдоги час від часу все ж вибиралися з укриття або використовували групи підтримки - депутатів, активістів, журналістів. Однак останніми тижнями ніякого килима більше немає і ніхто не скаже, що взаємна антипатія президента Петра Порошенка і міністра внутрішніх справ Арсена Авакова є прихованою. Просто уявімо собі, що почнеться після президентських виборів, коли перед переобраним головою держави на повний зріст постане завдання перемоги на виборах до Верховної Ради - інакше важка перемога на виборах президента не буде мати ніякого сенсу. А ось перед опонентами Порошенко головним завданням стане не допустити його успіху на парламентських виборах, тому що в цьому випадку вони будуть позбавлені всього. Взагалі всього. І при цьому ясно, що конкуренти будуть боротися не просто так і навіть не за ідеологію якусь - кожна зі сторін буде боротися проти злодіїв, корупціонерів і зрадників. І, зрозуміло, буде знаходити живу підтримку у потенційного виборця - що полегшить активне залучення силовиків у цій боротьбі.

Але те, що може статися в разі перемоги Петра Порошенка - це квіточки порівняно з тим, що почнеться після перемоги Володимира Зеленського. Зрештою, після перемоги Порошенка війна буде відбуватися у добре знайомому нам таборі заклятих друзів, які добре один одного знають і воюють - один з одним, але і разом - приблизно років 15, з моменту поділу української еліти на "помаранчеву" і "біло -блакитну".

Проблема в тому, що табір прихильників Зеленського є об'ємним і різношерстим не тільки з точки зору виборців, а й з точки зору груп підтримки. Політики й олігархи, які хочуть прибрати Порошенка, об'єдналися у цьому таборі з цілком «помаранчевими» аутсайдерами-реформаторами і з частиною "біло-блакитної" еліти, яка хотіла б взяти реванш за Майдан і повернути собі втрачені важелі впливу. При цьому - що відрізняє групи підтримки від рядового виборця - немає практично нікого, хто хотів би бачити Володимира Зеленського президентом країни, для своїх впливових прихильників він - просто інструмент різноманітного реваншу і торжества справедливості, як кожен її собі уявляє.

Але в тому-то і справа, що різноманітного! Те, що Зеленський не виправдає надій рядового виборця, особливого значення не має - тому що надій українського виборця не виправдає ніхто і ніколи. А ось те, що він фізично не може виправдати надій всіх, хто на нього ставить - велика і серйозна проблема. Пам'ятаєте, яка війна серед прихильників Ющенка почалася 2004 року, коли прем'єром стала Тимошенко, а не Порошенко і до чого вона в кінцевому рахунку призвела? Так ось, то все ж була війна в середовищі єдиної «помаранчевої» еліти. А зараз це буде війна серед людей, які перебували по різні боки барикад, іноді домовлялися, але зазвичай намагалися знищити один одного - а зараз опинилися в одному човні із завищеними очікуваннями та ілюзіями! Ну зовсім як звичайні люди, які за них голосують і дивляться їхні телеканали! Тільки це не зовсім звичайні люди. Це люди, які очолюють і контролюють інституції, які можуть спиратися на владу, гроші і силу і яким критично важливо домогтися перемоги своєї ілюзії над ілюзією конкурента.

Ця війна завищених очікувань, на мій превеликий жаль, не призведе до торжества української демократії. Вона призведе або до повного краху інституцій і перетворення країни на олігархічне Гуляй-поле, а силових структур - на приватні армії провідних конкурентів, або до торжества авторитарного режиму вже за рік-півтора після другого туру виборів президента країни.

Питання тільки в тому, хто очолить такий режим, чи вдасться йому встановити контроль над всією територією країни і проіснувати довше однієї президентської і парламентської каденції.