Келих і корона

Ще кілька століть тому джерелом влади вважали аж ніяк  не народ, і отримували її не “знизу догори”, а навпаки – “згори донизу”: рицарі – від баронів, барони – від герцогів та графів, а ті – від королів і імператорів. Монархів, в свою чергу, вважали “помазаниками Господніми” - це, зокрема, дозволяло церкві претендувати на роль “духовного сеньйора”. 

Видавати “мандат неба” щоразу, звісно, потреби не було. Корони, так само, як землі і маєтки, зазвичай успадковували – за середньовіччя це був звичний спосіб  передання влади. 

Щоправда, інститут виборів, успадкований Європою від Давнього Риму, теж зберігся. Навіть за “темних сторіч”. А зі зміцненням станового представництва перетворився на цілком звичний елемент політичної системи. Інша справа, що шлях від обрання представників станів до парламентів, генеральних штатів і сеймів до визнання їх джерелом влади був дуже довгим. І монархи, як могли, чинили цьому опір.

Одним з найпоказовіших прикладів такого опору є історія короля Сигізмунда з династії Люксембургів, що ніяк не міг знайти порозуміння із своїми чеськими підданими. Хоча насправді його володіння не обмежувалися самою лише Чехією. Цей володар був справжнім “збирачем корон”. За своє життя він встиг стати курфюрстом Бранденбургу, герцогом Люксембургу, королем Угорщини, Хорватії, Галичини і Володимерії, Німеччини, Богемії, Італії, і зрештою імператором Священної Римської імперії. 

Чимало з цих тронів Сигізмунд здобув у запеклій боротьбі з іншими претендентами, зокрема й власними родичами. Але навіть на цьому тлі його боротьба за чеський – він же богемський - престол виявилася чи не найтривалішою. До того ж, на відміну від усіх інших країн, в Чехії йому протистояли не інші кандидати на корону чи магнати (як це було в Хорватії), а згуртоване суспільство – хай і середньовічне.

Цікаво, однак, що спочатку ніхто не оскаржував права Сигізмунда на богемську корону. Адже він був сином Карла IV та молодшим братом Вацлава IV. І офіційно був проголошений спадкоємцем останнього. Відтак, після несподіваної смерті Вацлава IV (в нього не витримало серце, коли він почув, що пражани самовільно захопили міську ратушу) Сигізмунда почали іменувати не інакше як “майбутнім королем”.

Інша справа, що ставлення чехів до цього володаря було настороженим. Хоча б тому, що вони добре пам’ятали про роль Сигізмунда в загибелі проповідника і церковного реформатора Яна Гуса, популярність якого на батьківщині була надзвичайною. Адже він не просто вмовив Гуса прибути на скликаний ним церковний собор до Констанца, але й, як німецький король, видав йому особливу “охоронну грамоту”. Попри це проповідника кинули до в’язниці, засудили й спалили на вогнищі – тож в очах чехів захисник таким чином перетворився на ката (щось подібне траплялося і в українській історії, чи не так?).  

До того ж це була не єдина зрада в сигізмундовій біографії. Ще до історії з Гусом віт так само підступними обіцянками зібрав у 1397 на собор у Крижавці хорватську знать. І просто перебив усіх, хто повірив його облудливим запевненням і з’явився на збори без зброї.

Не дивно, що чеські стани – не очікувано для самого Сигізмунда – висунули в 1419 році до претендента вимоги, виконання яких стало умовою визнання його королем (хоча прямо заявити про те, що корону він може й не отримати, вони спочатку не наважувалися). 

Цей документ, відомий під назвою “23 пункти” вимагав не лише дозволу на вільне сповідування гуситського вчення та причастя для мирян хлібом і вином (це була чи не головна вимога гуситів, звідки походить їхнє прізвисько “чашників” або ж “келишників”), а й покарання тих, хто виступав проти чи називав Гуса єретиком. Принагідно до вимог включили ще декілька, зокрема й підтвердження привілеїв шляхти і міст, заборону стягнень на користь лихварів-євреїв та повернення німців, яких вигнали з чеських міст за правління Вацлава IV.

Сигізмунд був вочевидь заскочений таким “нахабством” своїх потенційних підданих. І відмовився навіть обговорювати якісь умови. Навпаки – проголосив, що викорінить “гуситську єресь” вогнем і мечем.  Вже наступного року папа римський – за згодою або ж навіть за ініціативою короля – оголосив проти “єретиків” хрестовий похід. На чолі війська, зібраного переважно з німецької шляхти, став сам Сигізмунд.

Але чехам це лише додало рішучості. Дізнавшись про папську буллу, пражани зібралися у ратуші Старого Міста, присягнули до останнього захищати своє право на “причастя келихом” і обрали для керівництва громадою чотирьох гетьманів. Це був вже відкритий бунт. 

Сигізмунда повстанці звинуватили в  брехні та образах (бо що може бути для християн образою більшою, аніж звинувачення в єресі), і в підступних намірах “позбавити королівства його прав і свобод”. Та відмовилися визнати його своїм володарем – відтепер його іменували лише “угорським королем” (цю корону він і справді носив найдовше). Більше того – закликали й сусідських монархів не визнавати права Сигізмунда на чеський трон і не включати Богемію в перелік його титулів. Цікаво, що при цьому автори звернення підкреслювали, що виступають не від власного імені, а як представники цілого народу, “мови” і королівства.

Власне, на той момент Сигізмунд не зійшов на богемський престол навіть формально – для цього йому треба було прибути до Праги і коронуватися. Саме тому він і вирушив на чолі “хрестоносців” походом на власну (на його переконання, принаймні) столицю. Наприкінці червня 1420 року король підійшов до міста, взяв його в облогу, а сам урочисто в’їхав до празького Граду, розташованого по інший бік Влтави. 

Саме тут до Сигізмунда прибула делегація католицьких панів, які запропонували укласти з повстанцями мир. Втім, навіть у цей, критичний момент, стани наполягали на своїх умовах. Зрештою, вони були зведені до “чотирьох статей”, які були представлені як королю, так і його німецьким союзникам, для яких текст переклали зрозумілою їм мовою. 

Цікаво, що представник папи римського, з якими повстанці також вели перемовини, зрештою визнав слушність трьох вимог (якщо ті будуть застосовані як до католиків, так і до гуситів) і навіть погодився, що причастя келихом збереглося в деяких католицьких країнах, але наполягав на припиненні переслідування тих, хто заперечує проти цього. Це, щоправда, не заважало Сигізмунду готуватися до штурму Праги.

Втім, все змінилося з підходом до міста війська радикальних гуситів – таборитів – на чолі з Яном Жижкою. В битві за Віткову гору Жижка здобув блискучу перемогу над “хрестоносцями”, після якою вже не стільки королівські війська блокували, скільки сам Сигізмунд відчував себе в облозі. Зрештою, остерігаючись, що просто не встигне дотриматися усіх формальностей, він провів у Граді так звану “таємну коронацію” (таємну насамперед для більшості підданих, бо представники лояльної шляхти і церковні ієрархи були на ній присутні).

Але поспіх, з яким була проведена церемонія, що мала стати тріумфом Сигізмунда, насправді лише підтвердив непевність становища володаря у ворожій до нього країні. Після цього шальки терезів остаточно зсунулися в бік гуситів. І вже за кільки дні Сигізмунд змушений був похапцем залишити Град. Прихопивши з собою королівський вінець та інші монарші регалії, а також цінності й скарбницю королівства.

За рік на сеймі у Чаславі Сигізмунда – в присутності його представників - офіційно позбавили престолу. А “чотири празькі статті” були проголошені законом. Замість скинутого володаря чехи обрали для керівництва державою Раду з 24 осіб. Але про повалення монархії не йшлося. Просто для богемської корони почали шукати іншого “господаря”. Спочатку її запропонували польському королю Ягайлу, але той відмовився. Потім – кузену Ягайла, великому князю литовському Вітовту.  Однак той сказав, що не може приїхати до Чехії (насправді він мріяв про королівський титул, але так, щоб отримати його з рук папи римського, який оголосив густитів “єретиками” і точно б не коронував проголошеного ними короля). 

Зрештою, Вітовт таки надіслав на допомогу чехам військо на чолі з новгород-сіверським князем, теж Сигізмундом. І за кілька років, коли той продемонстрував свій військовий і дипломатичний хист, густити проголосили королем вже цього Сигізмунда. Але цього разу навіть до коронації не дійшло. Бо таборити з’ясували, що володар веде перемовини з Вітовтом і папою римським. Сигізмунда заарештували, потім звільнили, вислали до Силезії, а звідти він вирушив на батьківщину, де ув’язався до громадянської війни, потрапив в полон до польського короля і був страчений.

Весь цей час “перший” Сигізмунд намагався повернути корону Богемії собі. Влаштовував все нові і нові хрестові походи – кожний з яких завершувався провалом. Інтригував і сварив гуситських ватажків між собою – досягши в цьому куди більших успіхів. Але кожна спроба “Реставрація” впиралася у ті самі “чотири празькі статті”, без визнання яких чехи відмовлялися визнавати свої володарем будь-кого.

І лише коли в 1433 році розпочався церковний собор у Базелі, на який офіційно запросили гуситських представників, справа почала потихеньку зсуватися з “мертвої точки”. Зрештою, перемовини були перенесені до Праги, де сторони дійшли компромісу і уклали так звані “компактати”, за якими католики визнали існування гуситської церкви і її право причащати своїх вірних келихом. “Компактати” були затверджені від імені чехів сеймом в Їглаві – тепер саме сейм був вищою владою в Богемії.

 Сигізмунд зрозумів, що це його останній шанс здобути омріяний престол. Врешті решт він теж визнав вимоги чеських станів. І погодився стати королем за їхньої згоди, а не лише “божою милістю”. Це сталося у 1436 році. А за рік Сигізмунда не стало. Наступних володарів сейм обирав самостійно – “іменем народу”. У 1458 році королем Богемії взагалі став гусит, Юрій (Їржі) Подебрад. В якого, із зрозумілих причин, ідеї “народного суверенітету” вже не викликали жодних заперечень.