Біль моя Білорусь-сія

Ну, з москалями, начеб усе давно ясно – імперський синдром та таке інше, наслєдіє Золотої Орди плюс рабська психологія вдома та агресія назовні, а от що із білорусами не так? Начеб звикли їх вважати за сябрів, тобто друзів-приятелів? Чи тих сябрів у Білорусі вже не залишилося, натомість одні русифіковані совки? Чи й не було їх там ніколи, й ми просто видавали бажане за дійсне? Після 24 лютого, коли російські війська вдерлися до нас  ще і через Білорусь, то тих питань стало ще більше, і болюче:  “Чого вони такі?” – гризе зараз, либонь, не мене одного.

Чи тих сябрів у Білорусі вже не залишилося, натомість одні русифіковані совки? Чи й не було їх там ніколи, й ми просто видавали бажане за дійсне? Після 24 лютого, коли російські війська вдерлися до нас  ще і через Білорусь, то тих питань стало ще більше, і болюче:  “Чого вони такі?” – гризе зараз, либонь, не мене одного

А що ми взагалі знаємо, що я знаю про цю країну і цей народ? Якщо із самого початку, то, пригадую, був у нас великий фотоальбом із Біловезької пущі, що його моя мама, вчителька хімії й біології, з тієї пущі, з екскурсії, і привезла. Я тоді ще заледве умів читати, але зачудовано розбирав підписи під фотографіями з пречудовими лісовими краєвидами, зубрами та оленями, білоруською, і, як не дивно, майже все розумів. Десь тоді я вперше і дізнався, що є на світі білоруси й Білорусь, чи, як тоді казали, Білорусія. Та коли вперше і востаннє ще студентом сам потрапив у Брестську область, до речі, неподалік тієї ж пущі, то білоруської там так і не почув. Мій студентський товариш Володя Тур кинув ідею їхати з ним на весілля до його двоюрідної сестри, і вмовляти мене довго не довелося. Так-от, сільські там говорили українською, а міські – російською. А ще ми тоді дістали штурханів від місцевих хлопців, бо, виявилося, там у них такий звичай – давати на горіхи усім не тамтешнім. 

Читайте також: Путін остаточно розв'язує російське питання

Як не парадоксально, але вперше я почув білоруську в Москві навесні 1989-го на останньому з’їзді молодих пісатєлєй есесер від молодого білоруського поета Анатоля Сиса, де ми з ним і познайомилися. Десь незадовго перед тим він заснував у Мінську товариство молодих літераторів "Тутейші". А ще, пригадую, ми тинялися московським парком ім. Горького в компанії ще кількох на той час молодих українських поетів: двох моїх друзів-бубабістів і майбутнього президента асоціації “Нова література”, шукаючи місце, де б можна було розпити пляшку коньяку. Місця ми, здається, так і не знайшли, в парку ментами аж кишіло, час же був горбачовсько-антиалкогольний, але той коньяк таки якось розпили...

А вже у пізніх дев’яностих перетнувся з білорусами у Варшаві на стипендіальних програмах. Їх тоді поляки щедро запроваджували для становлення незалежної журналістики в країнах "пострадянського простору", і білорусів там було найбільше, звісно, після українців, що й не дивно. З їхніх уст чулася й білоруська, може, не так часто, як хотілося, але все ж... От тільки проблема була в тому, що ті білоруси, як правило, не хотіли повертатися назад, а шукали шляхів, аби й після закінчення програми залишитися у Польщі, і багатьом це вдавалося.

Читайте також: Путін міг анексувати Білорусь під час протестів у 2020 році, - білоруський дисидент Позняк

Білорусів воює на боці України чимало, варто згадати лише полк імені Кастуся Калиновського. І все ж питання залишається: чому, наприклад, у нас вони стають героями, а в себе вдома  їхні беззубі протести літа 2020-го проти сфальшованих виборів завершилися повним розгромом?

Зовсім інших білорусів я зустрів взимку 2016-2017-го під Авдіївкою серед бійців нашого добровольчого підрозділу, серед них і друга Ганса, Дмитра Рубашевського. До деякої міри він і став прототипом Бреста у повісті "У степу під Авдіївкою", яку я написав за своїми воєнними враженнями. Мій Брест загинув, але я не думав, коли писав повість, що така ж доля спіткає й Дмитра... У квітні 2022-го він віддав своє життя за нашу свободу в бою з російськими окупантами. Сумно та й годі... Насправді, як відомо, білорусів воює на боці України чимало, варто згадати лише полк імені Кастуся Калиновського. І все ж питання залишається: чому, наприклад, у нас вони стають героями, а в себе вдома  їхні беззубі протести літа 2020-го проти сфальшованих виборів завершилися повним розгромом? Невже тому, що у них нема своєї Західної України, а у їхніх зрусифікованих містах недостатньо патріотичної молоді та модерної еліти? І Лукашенко за ті майже тридцять років при владі витоптав політичне поле уже як хотів?

Спеціально для Еспресо.

Про автора: Олександр Вільчинський, письменник, журналіст. У 2016-2017 рр. був добровольцем і воював рядовим бійцем у складі 1 окремої штурмової роти ДУК ПС.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.

Стежте за найважливішими новинами України! Підписуйтесь на нашу facebook-сторінку та телеграм-канал.