Загуркотів вночі оркестр війни всіма своїми інструментами: які свистять і гудуть, гатять і вибухають. Заходились "гради", розійшлись не на жарт гаубиці і міномети. Затремтіла земля, затряслись вікна, поховались перелякані собаки по рятівних куточках осиротілого, покинутого міста. Так і доводиться писати ці рядки майже всліпу під гуркіт гармат в надії, що колись дадуть світло і запрацює комп’ютер, проб’ється інтернет.
Хтось у цей час в Мінську мав домовлятися про нашу долю. Ми не знаємо про те. Нас - луганчан - відрізали від інформації, від світла і світу. Луганську варто використовувати такі сутінкові вечори для думок, для спогадів, для висновків. Для розуміння, хто їм ворог і де трапився той, злам за яким почались невідворотні біди і поневіряння.
Думати і чекати. Чекати і робити висновки, як у школі ретельно перевіряючи скоєне, й записувати в зошит роботу над помилками. Час уже виходити з "еленерівської" ШРМ і вступати до інших навчальних закладів, бо з цього ПТУ нам віщується незавидна доля. "ЛНР" доволі коротко і доступно донесло ази науки до тих, хто ще здатен сприймати інформацію - як треба любити Україну, щоб не втратити мир, спокій і безпеку. Не спиться в луганську ніч. Все думається - і чого вам не жилось при синьому небі і жовтому полі? Може, й годі спати. Вже виспались, не помітивши, як втратили власну оселю та й себе майже загубили у себе ж вдома. Стали в своїй хаті чужими, спантеличеними гостями.
Луганськ гине повільно, ледве вдихаючи розпалене повітря ослаблими легенями. На закритих дверях пошти висить оголошення «Грошей на пенсії немає». Такий собі «привіт» найактивнішому електорату, що голосував за комуністів, які в свою чергу пішли на співробітництво з тими, хто зараз душить місто. Сама ж пошта давно паралізована. На деякі відправлення я особисто чекаю вже місяць. Продовольчі магазини зачинені. Луганськ повністю без світла. Маршрутні таксі в перший день серпня не ходять і дарма на зупинках на них чекають невеличкі купки луганчан. Хліба немає ніде – навіть в невеличких ятках, які інколи рятують тих, хто не встиг скупитись у час нетривалої роботи інших крамниць.
Але ще залишились у нас великомудрі сердобольні страждальці, які меланхолійно, в трагічній позі, в театралізованому смутку зітхають щодо наслідків АТО, забуваючи, що на сході України ми маємо не його наслідки, а результат божевілля проросійського електорату. Саме вони цілком свідомо обрали на своїх псевдореферендумах таку долю для Донбасу, а отже, для себе і всіх тих, хто опинився заручником того, що народився і виріс на цій землі.
Ще з часів, коли українці мільйонами мерли від голоду і воєн, і після кожної хвилі такого мору цей край заселявся "братнім" народом, повелось накидувати на схід України ярмо під виглядом дружби народів. Вичавили "брати" натяки на все українське в Воронежі, перетворили українців на "хохлів", що вже й пісні свої почали забувати, на Кубані. Витравити українців з Донбасу, а згодом і із Слобожанщини - ось мета чортів з білокам’яної. Зудить їм це і не йметься. Вони так просто не відступлять від цієї потреби. Саме потреби, а не просто цілі, адже імперія живее, поки хоче жерти все навкруги, перетворюючи все цілісне і самостійне на власний гній. І треба визнати, гною таки вже чимало. Ось росіянка з сусіднього під’їзду кляне так званих російських "визволителів", розказуючи, як жилось їй мирно в Україні, поки їх тут не було. А ось українець, шахтар, що вже забув і мову свою, і рід свій і про українське коріння якого нагадує лише його прізвище з закінченням на "ко". Ось він, що голосував колись за Януковича, стоїть і мнеться скраю, наче чужий на своїй землі, і не проти, в принципі, називатись "хохлом". А син його "мєнт" так само мнувся ще в березні, коли бандити розпинали його прапор і били українських патріотів. Він же - охоронець правопорядку - стояв осторонь. "Що ж він зі своїми буде воювати?" - жалівся його батько. Зі своїми! Отже, для міліціонера той бандит з триколором був своїм! І те, що чинив той нахаба, було для цього міліціянта наче нормальним! Тепер цей міліціонер їздить на машині по місту, в той час як пересування власним транспортом у Луганську заборонено, але вже без мундира – мундир він вдягне, коли прийдуть наші. А через кілька сотень метрів міна відірвала півголови у безвинної жінки тиждень назад. Міна, випущена тими, з ким ще в березні цей "мєнт" не хотів боротись, адже... свої!
Не знаю я, який відсоток у подіях весни в Луганську зради і яка доля малодушності. Державна система з її утрамбованими за десятиліття деморалізованими кадрами, як трухлява кістка туберкульозника, кульгала до своєї домовини, тягнучи за собою всю країну, весь народ. Багато хто каже, що Україна померла. Ні. Померла не Україна, адже вона ще й не народилась. Зараз розкладається уламок іншого трупу під назвою Радянський Союз. Так, він ще існував. Його тіло гнило і смерділо принципами, що були закладені ще за часів Брежнєва з його корупційною складовою, з його абсолютно неефективною системою влади. Змінювались лише назви і декларації, суть наша ж не мінялась. Лише зараз ми маємо можливість народитись. В цей час відбувається зачаття нової країни. Від того, який генний матеріал ми вкладемо в майбутній плід, буде залежати, яким він буде. Чи це буде країна з потужною, героїчною армією, кмітливим прошарком середнього класу, розвинутим бізнесовим сектором, чи то буде країна хабарів, ментів і чиновників.
Такі думки приходять темними луганськими ночами. Навіть якщо комунальники полагодять мережу, вугілля на паливній електростанції все одно залишилось на кілька тижнів. Підвезти новий запас неможливо, бо завзяті терористи розбомбили залізничну колію. Шахтарське місто опинилось без вугілля волею деяких шахтарів з автоматами. І ще хтось хоче достукатись до їх глузду словами розуму?
Десь на півдні міста спалахують блискавки розривів снарядів. Вибухи починають лунати з секундною точністю метронома, наче хтось відбиває такт. Ці вибухи схожі на кроки велетня, який невпинно наближаються до Луганська. Ми занадто маленькі, занадто крихітні перед фігурою війни. Коли вона далеко, то не здається такою загрозливою. Вона ілюзорно мала в книжках, фільмах, на шпальтах газет та стрічках новин. Там можна намалювати її всю, зменшити в масштабі. Але повну її велич можна усвідомити тільки впритул, коли видний лише один її чобіт. Тоді стає зрозуміло, що раз пробудившись, вона заспокоїться не скоро. Таке тіло не прогодувати сотнею випадкових жертв.
ДЕНЬ
