Чому я не пишу про війну-2

Я розумію, що це зараз не в тренді – жити серед суспільства, інфікованого страхом, мілітаристською чумкою і безсиллям перед обставинами, - і не згадувати про це у своїх коментарях. Але мода модою, - вона минуща, - та все ж маю вагомі причини такого ігнору, і вони, мабуть-таки, не є безпідставними.

В ефірі однієї з львівських радіостанцій я сказав, що найголовнішою проблемою майбутніх парламентських виборів є аж ніяк не модель виборчого законодавства. Найстрашніше і найнезворотніше, що може трапитися, - це присутність у політиці «нових облич», які вже сьогодні вибудовують свої кампанії на крові та війні. Не залежно від того, як вони це роблять: волаючи у соцмережах чи на телеекранах «всьо пропало!» і «зрада», чи бравурно надимаючи щоки, розповідаючи про свої рейнджерські вилазки в АТО. Бо такі не зупиняться і в час, коли, з волі Господа, жах на Сході завершиться. І лише тоді, розслаблені і заспокоєні, ми станемо жертвами їхніх сумнівних піарконструкцій. Наразі мені видається, що така перспектива є набагато гіршою за будь-яку АТО чи конфлікт з Росією. Бо боронитися нам буде надзвичайно складно, адже тоді мова йтиме про новий Майдан.

Я не пишу про війну, оскільки не є безпосереднім свідком цих подій. А вірити будь-кому на слово не маю звички. Хай це будуть офіційні речники АТО, РНБО, МО чи навіть Пан Гі Муна, хай мені кажуть, що так каже вчорашній вояка з-під Іловайська. Не вірю не тільки через професійну звичку перевіряти інформацію, але й через деяких міфотворців-колобків на кшталт Володі Парасюка, якому поталанило обманути навіть ГРУ, вдаючи з себе невинне ягнятко.

Я не пишу про війну, бо нікому з посполитих не дано (і це перше досягнення за кілька місяців воєнних дій) знати, що відбувається у головах Головнокомандувача, міністра чи будь-якого генерала, тим паче, що через мить спаде на думку будь-кому із численних добровольчих комбатів. Я прекрасно усвідомлюю, що війна стала ремеслом, на якому зараз розбираються всі – від перекупки на Галицькому перехресті до міського голови, - і у кожного з усіх тих «всіх» є свій стратегічний план перемоги. Але ніхто з них, на щастя, ні хвилини не побував у шкірі президента чи міністра, а тим паче, не їв землю під час нальоту «Градів» під Дебальцевим. Я переконаний, що адекватно оцінити, а тим паче – описати – ситуацію може лише той, хто, за висловом Ришарда Капусциньського, «взувся у черевики свого героя».

Я не пишу про війну, бо парадигма людських (наголошую – людських) стосунків між дійовими особами по обидва боки барикад є набагато складнішою, ніж лінгвістичні покручі прес-служб чи суржик формату ОБС (одна баба сказала). Я, наприклад, досі з’ясовую для себе сенси Руслани після її відвідин Донецька, і намагаюся збагнути, чого у них більше – людської, жіночої емоції чи вмілої маніпуляції зовнішніх чинників. Бо легко винайти загальник на кшталт «колоради», «сєпари», чи рівно ж – «хунта», «бандєровци», а значно важче спробувати з’ясувати мотивації і тих, і інших чисто на людському рівні. Ці мотивації такі мінливо-релятивні, що за ними годі поспіти: ніхто не здатен прогнозувати поведінки бійця-новобранця до і після першого у житті мінометного обстрілу.

Я не пишу про війну, бо, врешті-решт, попри неї є інше життя, і воно значно триваліше, аніж найзатяжніша АТО чи пряме воєнне зіткнення з агресором. Так, конфлікт на Сході – трагічна сторінка вітчизняної історії. Але лише сторінка, лише мить на тлі вічності.
Тож хай про війну пишуть інші. Я ж застановлюся на житті, в яке повернуться ті, кому поталанить вижити в м'ясорубці.