Протокол про розлучення

Я традиційно не про війну, а про мир. Про мир, здобутий буцім-то зусиллями Петра Порошенка і його мінського переговірника Леоніда Кучми. Про протокол, який за минулу ніч вже встигли обсмоктати уздовж і впоперек прискіпливі аналітики.

Поза логічними тезами («Україні потрібна пауза»), - перемир’я найбільше потрібне Росії. Чому, - спробую пояснити нижче. Але про саму Росію та її контингент у «зоні перемир’я» мінський протокол скромно мовчить. Філологічні викрутаси офіційного Києва виглядають геть недолугими навіть на тлі заяви «прем’єра» так званої ЛНР Ігоря Плотніцкаго. Він безапеляційно сказав, що його «республіка» не бачить себе у складі України. У відповідь мовчанка, яку навряд чи можна потрактувати інакше як згоду.

А тепер – про тих, хто настриже найбільше купонів на вчорашньому протоколі. Так, звісно, Україна матиме час для того, аби перегрупувати війська, зміцнити діряву лінію оборони, провести ротацію стомлених бійців, - найголовніше, - спробувати повернути полонених. Але хто сказав, що Росія мовчки спостерігатиме за цими благотворними процесами у стані неприятеля? Ні, можливо, її кадрові частини не накриватимуть «Градами» місця дислокації «укропів». Натомість, я не сумніваюся, що за місяць-два (чи скільки там триватиме перемир’я, радше до весни), вже нині розквартировані у центрі Донецька російські офіцери стануть повноправними власниками вкраденої нерухомості. А домівки наївних біженців до Росії, особисті дані яких Федеральна міграційна служба РФ завбачно передала «урядникам» ДНР і ЛНР, стануть власністю приїжджих росіян, і це суттєво скорегує демографічну ситуацію в регіоні. Гуманітарні конвої з боку Московії розпочнуть надходити вже нині, якщо вірити Кучмі. А разом з ними – перші партії «посадників»-колоністів. І матимемо там не якесь сіре «русскоязичноє насєлєніє», а громадян Росії, яких Кремль, знано, береться захищати у будь-якій точці земної кулі. Додайте до цих «вєжлівих граждан» новонавернених підданих з паспортами ЛНР та ДНР, видача яких інтенсифікувалася останнім часом, і зрозумієте, що організувати серед них черговий референдум про приєднання до Росії може завиграшки не те, що Путін, але й політтехнолог-невдаха Бородай. І це вже буде не сфальсифікований горе-референдум у Криму чи у тому ж таки Донбасі, це буде цілком вартий довіри (з точки зору результатів) плебісцит.

Мені заперечать: навіщо Росії розбомблений терен? А для форпосту, плацдарму перед подальшою інвазією в Україну. Адже ще раз наголошу – у мінському протоколі й словом не згадали про окупаційні сили, чисельність яких, за найскромнішими оцінками, вже нині сягла 10 тисяч осіб. А їх не існує, бо Київ заради своїх «14 пунктів» воліє заплющити на них очі. Навіть якщо б завтра Порошенко й наважився заікнутися про якусь демілітаризацію Лугандонії, то його тицьнуть носом у славний документ за підписом Кучми.

Смію нагадати нашим вітчизняним стратегам, а разом з ними - європейським діячам на кшталт Соботки і Земана, що в історії континенту вже були «14 пунктів» Вудро Вільсона. Власне на них базувався Версальський мир, - фінальна крапка Першої світової. Утім, як з’ясувалося, то була зовсім не крапка, а радше – кома (у синтансичному і медичному розумінні слова). Бо двадцятиліття між Версалем і вереснем 1939-го насправді стали агонією тодішнього світопорядку.

...Арсенію Яценюку з його Кабміном слід вже сьогодні вносити корективи у презентований вчора проект «Стіна». Не тішити себе ілюзіями і демаркувати кордон акурат по лінії фронту між Україною і «Новоросією». Бо у Мінську насправді відбувся процес розлучення цього макабричного подружжя.