Отже, воля - це передусім генетична потреба. Воля - це умова виживання, і коли істота з покоління в покоління притискається сильнішою та ще й підгодовується, тим самим "одомашнюючись", стаючи ручною, вона зрештою втрачає самостійність і здатність до самозбереження. Так само трапляється і з людиною, і з народом. Приручити український народ намагались віками. І батогом, і пряником нас прагнули зробити покірними, "своїми". З нас вибивали гарматами дух свободи, нашу волю гнули дзвінкою монетою. Зрештою з багатьма українцями це зробити вдалось, адже саме українські прізвища фігурують під рішенням березневої інтервенції РФ в Україну. І саме тому ми маємо усвідомлювати, що патріотизм в нашому випадку - це не примха, це доказ нескореності, а значить, сили. Любов до власної землі - це не високопарне словосполучення, а базова потреба, жага до волі.
Чи буде мир на Донбасі? Мінськ має стати містом, де начебто вирішиться доля шахтарського регіону. Принаймні такі настрої серед знесилених людей, які перебувають у зоні АТО та тих, хто чекає на повернення до рідних міст. Але, на жаль, прикрий досвід "перемир’їв" говорить про інакше. Весь день 5 вересня в Луганську вівся обстріл. Бойовики спрямовували свої гармати на Щастя і відповідно отримували відповідь. При цьому застосувалась вже багато разів опрацьована тактика паралельних мінометних пострілів з міста по місту. В такі моменти переляканим мешканцям уже не до розборів, хто в кого стріляв. Психічна реакція одна - вижити, сховатись, перечекати. А вже потім "осведомлённые" пояснять, що у всьому винна невістка. При цьому в проросійських ЗМІ та соцмережах вже почалось поширення чуток про те, що українські війська згідно з «підписаним перемир’ям» мають полишити «територію ЛНР і ДНР». Де пролягає міфічний кордон з цими «республіками», не уточнюється. А для особливо вразливих вже вкинута інформація про переможний хід російських танків під містом, яке на півночі Луганщини стало втіленням українського патріотизму, Сватове, і начебто втечу українських військових. Наші танки дійсно перегруповуються на цих теренах, але про залишення позицій говорити не доводиться. Навпаки йдеться про їх суттєве укріплення.
У цей же час Президент видав наказ про припинення вогню з 18-тої години 5 вересня. Вимушений захід, який натякає зовсім не на готовність до примирення, а на втому і потребу перевести дух. Впевнений, що поки ми будемо набирати повітря в легені, Росія зробить все для накопичення потенціалу для подальшого прориву. Ми ж маємо використовувати такі паузи не тільки для перепочинку та перегрупування сил, а ще й для вирішення кадрових питань. Адже у війні з Росією нам не обійтись без допомоги Заходу. І звичайно, Захід теж має мати якісь гарантії того, що на керівних посадах його партнера не перебувають завербовані агенти Кремля з посвідченнями українських чиновників.
Путіну не потрібен Донбас з біснуватими аборигенами, що озброїлись дармовими автоматами. Путіну потрібен шлях до Криму. Йому потрібно, щоб Україна втратила свої стратегічні переваги на мапі світу і конала в лихоманці. Як в тому анекдоті - мені не потрібна твоя праця, я просто хочу, щоб ти мучився. А те, як довго буде наша країна мучитись, залежить не від перемир’їв, і навіть не зовсім від Путіна, а передусім від того, якою наша країна буде. Не є, а буде. І зараз це найважливіше питання, яке стоїть перед нами. Велика небезпека в тому, що стомлена країна не зробить правильний вибір, вимучена держава схильна до омани.
Поки поля Донбасу всмоктують у себе зітлілі тіла українських хлопців, в Києві вже повним ходом триває політична передвиборча боротьба. Набираються штаби, оживають партійні мурашники. АТО ж виявилась для риторів пекучою темою, яку можна використати на хвилі патріотичного піднесення. Країна потребує гуртування навколо спільних рятівних ідей, яскравих особистостей і тут на сцені, безумовно, з’являться і ті, хто в цей буремний час особливо добре працював язиком та фізіономією на телеекранах. Вони промовляли запальні заяви, бравурно фотографувались з приниженими, полоненими бойовиками та навіть бігали в бронежилетах начебто під кулями. На жаль, патріотизм у політиці є товаром, а не чеснотою. І наразі його ціна на піку.
Донбас не потрібен Путіну. Але чи потрібен зросійщений з неадекватною «совковою» поведінкою Донбас Україні? На парламентських виборах у жовтні наша держава має можливість проголосувати без багатьох частин Донбасу вже за новий склад Верховної Ради. Отже у нас окрім обраного без "ватників" Президента буде ще й новий, чистий від домішків сепаратистських елементів парламент. Особисто я переконаний, що цей новий склад, яким би патріотичним, синьо-жовтим і навіть червоно-чорним не був, все одно буде містити в собі ген ворога. Саме тому, що ворог всі ці 20 років не спав і безліч псевдопатріотичних політиків під вишиванкою давно носить кишеню Іуди з срібняками. Саме тому в мене немає надії ні на парламент, ні на керманичів. У мене, як у громадянина, є надія лише на українця. На вже досить пильного українця, який почав вищирюватись і вимагати. Він уже пролив власну кров за свободу, вдихнув запах згорілого тіла товариша і знає ціну своєму голосу. Він зробив все, щоб вирватись з лещат, і якщо він почує, як скриплять нові лещата з лукавих гасел, то в час неймовірної трагедії, яку зараз переживає наша країна, можна очікувати на щось грандіозніше навіть за Майдан. Тому політикам треба зараз грати на публіку більш правдоподібно. І це не спроба пророчити, це просто рефлекс свободи.
ДЕНЬ
