Підписаний Кучмою і Росією меморандум про перемир’я на Донбасі містить одну майже непомітну фразу про те, що дотримання миру на сході України буде здійснюватись «при мониторинге ОБСЕ». В принципі, ці три слова гарантують, що в зоні «перемир’я», яка до того називалась зоною АТО, дозволяється повна бандитська анархія та тотальний розгул проросійського впливу. Ми просто поклали карти на стіл і дозволили за нас грати супротивнику. В той же час, коли Президент виступав 21 вересня ввечері перед народом, відповідаючи на питання журналістів, у спокійному режимі через Краснодон на Луганськ рушали російські танки. І це була лише крапля в тому каналізаційному морі озброєння і найманців, яке припливло з Росії. Те, що Меморандум з реалізації положень Протоколу за висновками консультацій «тристоронньої контактної групи» підписаний Кучмою і Росією – це не обмовка. Фактично всі ці перемовини пройшли за формулою «Путін і його друзі». Ця формула прикрита визначенням «мирний план Петра Порошенка» і подається в Україні в обгортці – давайте дамо можливість Путіну з його «ініціативами» зберегти обличчя, а в нас мир. Мир на території, на яку повним ходом продовжує завозитись російське озброєння. На чому він тоді має триматись? На спостерігачах ОБСЄ? Даруйте.
Щоправда, меморандуми, угоди, перемовини – усе це категорії з іншого світу, який кардинально відрізняється від реалій на місці. Українські війська як стояли на своїх позиціях, так і стоять, бандити як укріплювались на зайнятих територіях, так і укріплюються. А обстріли наших військових та відповідна реакція на них, як велись, так і ведуться. Перемир’я – це міф. І простий громадянин має це усвідомлювати, враховувати похибку при прослухуванні новин. Про те, що не тільки політики, а навіть і міністри далекі від реалій, говорить заява міністра оборони Гелетея про використання Росією тактичної ядерної зброї при атаці на Луганський аеропорт. Луганський аеропорт – це наша фортеця, яка була здана вже після повного її знищення ворогом. Дійсно, українські військові там протримались найдовше, перебуваючи під нищівним вогнем. В принципі, виправдовуватись їм ні в чому. Та Гелетей таки вирішив пояснити причини відступу і наразився на різку критику зокрема радника міністра внутрішніх справ Антона Геращенка, який зазначив: «Міністр оборони не знає різниці між потужністю тактичної ядерної зброї і потужністю звичайних не ядерних озброєнь».
Окрім того, що на сході тривають бої, незважаючи на перемовини і угоди, бойовики в Луганську практикують експропріацію приватних помешкань. Одна жіночка, яка повернулась до своєї оселі, щоб, як і багато інших людей, забрати свої теплі речі, зустріла у себе на подвір’ї гостей з Північного Кавказу. Наштовхнувшись на автомати і почувши погрози, вона вимушена була поїхати без нічого. Свідки повідомляють про подібні випадки на вулицях Луначарського, Челюскінців, в районі кварталу Гаєвого та кінотеатру «Буревісник» тощо. Селяться бойовики в цих помешканнях, посилаючись на розпорядження лідера «ЛНР» Плотницького (в «контактній групі» такі як Плотницький називаються представниками деяких регіонів східних областей). Та що оселі! В ті дні, коли підписувались «перемирні» угоди, в Луганську повним ходом відбувались ув’язнення журналістів і громадських активістів. Зокрема були ув’язнені журналісти Олександр Білокобильский та Сергій Скадинський. Про ці випадки на темних вулицях майже загиблого міста я згадую не для картинки, а в контексті Мінських угод, підписаних у величезній світлій залі Президентського палацу. Мабуть, розкіш антуражу та м’якість крісел не дають декому усвідомити, на що прирекла підписами колишнього президента власна держава своїх громадян, які стали заручниками цієї війни. Як наслідок – війна не закінчилась, капітуляція підписана, люди зраджені. Хто тепер відшкодує цій жінці втрачене житло і майно, якщо держава підписує меморандуми за одним столом з тими, хто цією ж рукою підписує накази грабувати та вбивати людей? Що робити з регулярними викраденнями мирних громадян, якщо обмін заручниками супроводжується новими затриманнями?
Спілкуючись останнього тижня з представниками зокрема луганського бізнесу та чиновництва, я помітив їхнє внутрішнє бажання якнайшвидше згорнути конфлікт на Донбасі. Зрозуміло, що всі ми хочемо миру, але в їхніх словах відчувається особлива втома. Можна собі уявити, як армії таких дільців тиснуть на владу в цьому напрямку. Взагалі, психологія бізнесмена орієнтована на домовленості, угоди, договори. Не забуваємо, що і Президент наш є перш за все бізнесменом. І ця дипломатичність, яка інколи буває рятівною для держави, в певний момент може поглибити проблему. Якщо так хотіли миру, то навіщо затягували війну? Навіщо дозволили біді з локальних диверсій перетворитись на масштабний конфлікт усередині держави? Чому хлопці з добровольчих батальйонів гинули в боях на передовій, а досвідчених військових берегли в тилу? Таких прикладів і питань безліч. І вони зовсім не вписуються в картину «миротворчості». Зрештою ми приходимо до жахливих висновків, в які просто не хочеться вірити – може, ця війна потрібна не тільки Путіну? Хто буде займатись розподілом коштів з відновлення Донбасу через спеціальний фонд? Цей поки що не існуючий фонд вже став приводом для спекуляцій, коли прем’єр-міністр наголошує на тому, що не забере від Західної України гроші на відродження Донбасу, а в Раді ухвалюється Закон, де такі кошти мають бути виділені. Що таке «кошти на відновлення» в нашій країні, ясно всім. Що таке війна, ясно багатьом. Війна – це державні видатки. А державні видатки – це чиїсь приватні доходи.
Комбати з анонімних осіб десь в окопах перетворились на публічних персон, які значаться в передвиборчих списках. Міністр оборони і міністр внутрішніх справ відверто гризуться в ЗМІ, зачіпаючи один одного і виправдовуючись, тим самим накручуючи собі електоральні бали. Всім не до війни. Настав час політичної боротьби і зняття дивідендів від набутої за період АТО популярності. А як бути тим, хто зараз сидить у сирому підвалі або у виритій ямі на території з «особливим статусом»? Як бути зі своїми громадянами, яких нарекли західняками і східняками, і які ще ллють кров, втрачають майно, бізнес, рідну землю? Для більшості українців і всього світу тепер існують Мінські домовленості. Ми тепер знову хороші і нас є за що жаліти та навіть виділяти гроші. І хтось навіть сподівається, що ми зараз виграємо час для перегрупування, для накопичення потенціалу. Не виграємо ми час. У цій грі час не на нашому боці. Ми його можемо лише втратити. І на жаль, політичні перегони зараз стали тим туманом, який поховає ще багато питань, зокрема кадрових, вирішення яких нагальне.
ДЕНЬ
