Керована анархія

Ті, хто найбільше переконує нас у тому, що влада в Україні системна та ефективна, мабуть, не хочуть бачити реального стану речей. Вони просто змушені так говорити, оскільки уособлюють цю владу, кволу, безпринципну, розшарпану поміж кланами, – для того, аби закамуфлювати власне безсилля і невігластво.

З іншого боку, маємо також наразі безсистемні, але доволі симтоматичні сигнали про абсолютне безвладдя, якому слід негайно покласти край, – не важливо, чи то шляхом нової „революції” (точніше – контрреволюції), чи позірно демократичними процедурами виборів „сильної руки”.

Посеред цими двома крайнощами лежить цілий пласт настроєвих, ідеологічних і просто побутових вражень про здатність українців до самоорганізації, про те, що влада для посполитого – лише перепона на шляху до реалізації нормального життя. Аргументи, до речі, лежать на поверхні; цілком випадково довелося вичитати в одного канадського автора переспів думок наших же політиків, які свого часу переконували, що часи Помаранчевої революції, окрім іншого, характеризувалися небувалим розвоєм господарки, особливо дрібного підприємництва. Кажуть: коли влада не має часу на підприємців, ті лише користають з доброї нагоди...
Але кілька прецедентів на тлі змальованої тут картини все ж змушують ретельно замислитися над тим, як інтерпретується ідея „анархії” різними політичними середовищами, і чи насправді кілька епізодів останніх днів є виявом ініціативності знизу.

«Дивний заколот» Нацгвардії (перепрошую – вевешників), ще дивніші Покровські вправи, акція з перекриттям львівського перехрестя у центрі міста батьками бійців третього тербатальйону... Усі ці порухи так званого «громадянського суспільства» відгонять, радше, недобрим духом кволого реваншу. Для підтвердження не слід шукати особливих аргументів. Варто лише глянути на послужні списки «путчистів», погортати фотодосьє з Інститутської 1 грудня минулого року і порівняти його з кадрами позавчорашніх заворушень або просто поштовхатися поміж вдаваних пацифістів на площі Митній.

Кілька питань: ці акції – чи могли вони бути реалізованими без сприяння зацікавлених осіб, які, по-перше, забезпечили протестантів ресурсом і „реманентом”, по-друге, лобіювали дозвіл на тривале перебування у центрі столиці? Чи не користуються вони патронатом у середовищі певних політичних сил, не здатних після Майдану взяти потрібну кількість парламентських мандатів? Чи мають ці сили комунікацію із північним сусідом-агресором?

 

Відповіді, як на мене, очевидні. Як і подивування тим, що досі міліція не може знайти цих майже очевидних „патронів”.
Отже, доводиться визнати, що кандидати починають не з найліпшого – з нагнітання пристрастей і створення ілюзії анархії в країні. Але ще класик анархізму Пйотр Кропоткін висловився доволі прозоро: „Якщо ми не бажаємо, щоб нами керували, то чи означає це, що ми самі не бажаємо керувати?”. Наразі невеличкими групами невдоволених громадян. А потім?..