Листопадові тези

Ще через тиждень, 9 листопада, сформовано тимчасовий виконавчий орган, який через кілька днів став Державним Секретаріатом Західноукраїнської Народної Республіки.

"Історія змушена повторюватися, оскільки ніхто не слухає її уроків", – твердить Пітер Лоренс, і мусимо визнати, що він має рацію. Зрозуміло, з висоти літ нам нині легко оцінювати те, що трапилося у тодішньому Львові, ретельно, іноді з насолодою, аналізувати помилки своїх попередників, ритуально складаючи шану відчайдухам, що зважилися на такий направду героїчний учинок. І перше, що спадає на думку, – це типова для українства риса гуртуватися лише тоді, коли небезпека гучно стукає у двері. 30 жовтня 1918 року оприлюднено знамениті "14 пунктів" американського президента Вудро Вільсона, і 13-й з них нічого доброго для Галичини не передбачав. Січовий сотник Дмитро Вітовський з товаришами вирішив застосувати воєнну потугу лише напередодні приїзду до Львова польської ліквідаційної комісії, завданням якої було перебрати владу від австрійського намісника Ґуйна і перекроїти її на польський штиб.

Спливло вже чимало літ, але недобра звичка зволікати, зважувати всі "за" і "проти", легковірно покладаючись на милість Провидіння, безпідставно сподіваючись на порядність сусідів, не тільки не минула, а й, навпаки, набула рис хронічної. Ми почасти плентаємося у хвості подій, реагуючи на довкілля "заднім числом"; суєта суєт, буденщина, пусті проблеми плутають нам ноги, обмежуючи не тільки поле для маневру, але й національні виднокола. Українці досі не витворюють вітчизняну історію, – ньюзмейкерами найважливіших мобілізаційних подій – від Тузлинського інциденту, суперечок довкола Зміїного, Придністровського непорозуміння, і врешті війни на Сході – є, зазвичай, сусіди. Навіть Майдан був почасти інспірований активністю російського чинника в українських реаліях, а опозиційні порухи його провідників базувалися, і ніде правди діти, на підтримці демократичних потуг Заходу.

Звідси, – ще одна теза Листопадового зриву. Як це не гірко, але ентузіазм і прагнення українців Галичини, зміцнений відтак постанням УНР і Злукою, не спричинився до вироблення національної стратегії. Можна, звичайно, говорити про розшарпаність зовсім юної держави війнами на кілька фронтів, однак логічніше було б пошуковувати причини невдач у розшарпаності і різновекторності вітчизняної політичної еліти. Винниченко і Грушевський vs Коновалець і Петлюра, – вогонь і вода, Схід і Захід, діаметральність орієнтирів і цінностей.
Тому, врешті, долю Галичини вирішували не у Львові чи Станіславові, а в Ризі, Генуї, і остаточно – на Паризькій конференції амбасадорів Антанти. Остання увійшла в історію як ганебна сторінка світової дипломатії, яку не зумів застерегти силою своїх аргументів навіть митрополит Андрей на перемовинах з Раймондом Пуанкаре.

Після нетривалого періоду визначеності, коли владні декларації про європейський вибір Києва уклалися у прагнення бодай незначної та все ж більшості мешканців України, сьогодні знову спостерігаємо певні корекції курсу. Мабуть, тут слід говорити не стільки про крах романтичних ілюзій, хоча і він не позбавлений підстав, як про несумісність інтересів та устремлінь українських владоможців, їх ментальні відмінності, життєві пріоритети, які традиційно для українців беруть гору над загальнонаціональними категоріями.

Україна вкотре стала забавкою у чужих руках. Центри ухвалення державницьких рішень знову мігрують чужими столицями, – чи то у Москву, чи у Вашингтон, чи в недалеку Варшаву. Роль регіонального лідера, на яку Київ цілком міг би претендувати, виявилася непосильним амплуа. Не тому, що бракує політичної волі, а тому, що, як вже зауважено, Україна повернулася до часів, коли їй нав'язують контекст буття, а пошук виходів з по суті банальних ситуацій відбирає час, сили та інтелект нації.
Якщо ми бажаємо зламати цю зловісну тенденцію, маємо вивчити уроки історії, серед них – і листопадові тези.