Війна за графіком?

Не хотілося б плодити істерики на кшталт «пропало всьо», та логіка нашіптує, що кремлівський карлик затіяв вселенську авантюру. «Новоросія» у планах ВВХ – лише епізод, який, вочевидь, вичерпає себе найближчим часом, акурат у мить, коли депутати Госдуми, усі, як один, дружно проголосують за визнання волевиявлення донецької «вати» і ухвалять постанову про допомогу братньому новоросійському народові. Що буде саме так, - не підлягає сумнівам, позаяк уже вчора на Охотному ряду зазвучали вимоги на адресу офіційного Києва долучитися до процесу легітимізації терористів.

Той же Київ уже не зможе вплинути на події. Та й чи хотів Порошенко цього одразу? Про що насправді домовлявся він у Мінську, що залишилося поза публічними документами, «мінським протоколом» зокрема?

Не підлягає сумніву, що новий президент прагнув миру. Але якою ціною він заплатив за кілька аркушів паперу, на яких, далебі, не видно підписів офіційних осіб справжніх паліїв війни? Там лише закарлючки терористів, - Захарченка і Плотніцкаго, а також сумнівних фігур – Кучми і Хайді Тельявіні (про останню – окрема розмова). Боюся, що час виставить Порошенкові на карб не тільки десятки (може, й сотні) загиблих українських вояків, позбавлених права відкривати вогонь у бік знахабнілих і п’яних від крові бандитів. Цей рахунок, цілком ймовірно, може містити набагато серйозніше звинувачення: потурання агресорові.

Я розумію: президентові важило на тому, аби якомога хутчіш легітимізувати владу, провести вибори до парламенту, який мав би врешті-решт поставити жирну крапку в нудотній історії «багатовекторної» України. Він сяко-тако реалізував задумане, однак дорогоцінний час було втрачено. Натомість Путін устиг використати «перемир’я», а ще – передвиборчий український роздрай дуже ефективно. Тут можна сперечатися довкола стану російської економіки, падіння рубля, інтервенцій Центробанку з кишень тамтешніх пенсіонерів, але чому б не згадати про відоме прислів’я: «Поки грубий схудне, худий...». «Худою», аж надто, можна вважати нашу вітчизняну господарку. До того ж, навіщо РЦБ тримати в резервах долари, які буквально незабаром стануть для російських громадян непотрібними папірцями. Країна ж, майже напевно, перейде у стан облоги, точніше, на військовий стан.

Кілька ядерних шоу, продемонстрованих Москвою буквально за тиждень, мали на меті наочно пояснити Заходу, що з Путіним жартувати небезпечно. З будь-яким Путіним – хворим: не важливо, на голову, рак чи геморой, або цинічним і неперебірливим диктатором з калькулятором замість мізків. Тепер, коли демонстративні польоти російської стратегічної авіації над Балтикою, Британією та Португалією вже позаду, питання, яке часто лунало із європейських столиць у період анексії Криму, знову висить на кінчику язика. «Чому не стріляли, панове?..».

Це питання ще довго мулятиме «вічно стурбованим» кабінетним стратегам. Рівно ж як і тим українським політикам, що вирішили, прикрившись війною, спробувати зберегти систему, у якій їм було комфортно правити досі. Цього ж запитання мають очікувати і «нові обличчя», які повелися на перспективу опанування владою у зовсім зневіреній і змученій війною країні. Їм запраглося і собі урвати частину солодкого пирога, зробити це «креативно» (тепер часто згадую єпископа Жицінського, з його дуже влучним: «Іноді креатив буває синонімом шахрайства»), натомість можливі реалії сильно згірчать післясмак такої - направду піррової - перемоги.

Гадаю, нам усім слід готуватися до важких часів. Одне тішить: вони врешті-решт розкриють нам очі на постмайданний гламур і легковажне невігластво, на спекуляції святими іменами полеглих і на гешефти людською кров’ю. Може, тоді ми врешті навчимося цінувати справжнє, не фейкове, життя. Таким, як воно є.