Визнання без миру

Бажаючи спокою і демократії, не можна будувати дім, у якому всі поводитимуться, як у казармі, сповідуючи одні цінності, возносячи молитву одному Богові, толеруючи моногамію і цілком певно шануючи одні свята. Якщо так трапиться, то це вже буде не демократія, а устрій на кшталт того, що його середнє покоління скуштувало достоту. Іван Франко, власне, й писав про такий устрій, застерігаючи, що "власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною".

Демократія, зазвичай, прагне державного урегулювання рівності можливостей усіх, гарантій свобод для всіх і відповідальності усіх перед законом. З цього погляду, найвищі урядові чинники мали б не декларувати примирення усіх і вся, спотворюючи сенс відомого "нема ні елліна, і юдея", а моделювати такий режим співіснування носіїв різних ідеологій, за якого ніхто не почувався б ображеним чи окраденим. Мабуть, не варто говорити про те, що й тут очевидною є потреба певних обмежень, коли йдеться про безпекові речі. Ті, хто змагає до повалення ладу, сепарації чи шкодить національним інтересам, мусять розуміти непевність свого майбутнього перед загрозою закону.

Вимагати примирення між вояками Української повстанської армії і ветеранами червоного війська, – все одно, що мирити, до прикладу, християнина та юдея. Ідея, на перший погляд, шляхетна і життєстверджуюча, навпаки, відкидала фігурантів процесу у час, коли конфлікт між ними переходив крайню межу загострення, ятрила старі рани, повертала у сни спогади про бойові втрати побратимів, жорстоке поводження супротивників. Так релігійні фанатики нині загострюють міжконфесійне протистояння, видобуваючи з сумнівних анналів підтвердження "вини" своїх опонентів.

Спроби проектувати власні життєві переконання, власні принципи (якщо, звичайно, тут не ходить о бажання завоювати симпатії частини електорату) на спільноту загалом, таке собі менторське повчання "малих, отих рабів німих" (згадаймо бодай сентенції про "маленького українця"), наштовхуються на ще одне Франкове застереження: "Хто держав би в руках кермо тої держави?... Ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти... А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсігди!".

Мені можуть зауважити, що ці вислови Каменяра вирвані з контексту його відомої праці "Що таке поступ", присвяченою критиці соціалістичних ідей. Але, даруйте, чи не приховано у нашій ситуації той понятійний "ієрогліф", про який я вже писав недавно, коли "класичний ліберал" офірує ідеали свободи задля "всезагального добра". Чи ж сантименти та маневри з ідеологічно чужими не є таким "ієрогліфом"?

Я переконаний, і, мабуть, не помилюся, коли скажу, що на тому стоять сотні галичан і східняків, – коли йдеться про порозуміння між воюючими сторонами у війні проти фашизму німецького, ми, перш за все, мусимо не забувати про рашизм путінський. Багаття конфлікту живиться не ідеологічним піддувалом з обох берегів, а спробою ерефії вивищитися, повернути колесо історії на імперську колію. А щодо України, то тут патерналізм ще не вивітрився з ментальної налаштованості більшості, і дитячі образи ("мене тато любить більше") переростають у задавнений і, погодьмося, підтверджений життям синдром меншовартості, у крики «почуйте Донбас!». Тим паче, що спільнота й досі блукає поміж трьох сосен у розумінні, ба навіть поверховому знанні об'єктивної історії.

Вони ніколи не примиряться, – ті, хто стояв на Майдані і Антимайдані, ті, хто нині воює в зоні АТО з протилежного боку барикад. Вони ніколи привселюдно не обійматимуться, хіба для постановочних кадрів у пропагандистських телевізійних сюжетах майбутнього, – і чи це так важливо? Важливо, щоб кожен з них знав: його шлях оцінять. Чийсь – Українська держава, чийсь – держава сусідська або суд в Україні.