Гра поза правилами

 

 

Як би вже не було – гірше не буде. Бо немає, як на мене, нічого гіршого, ніж тривала невизначеність, за якої країна і пересічні її громадяни фактично паралізовані очікуванням. Можливо, саме такий параліч і є найгрізнішою зброєю агресора, позаяк безпросвіття перспективи деморалізує не менше, ніж, скажімо, тактична втрата зайвого кілометра за розподільчою лінією АТО.

Міркую, що зараз куди важливіше зосередитися на тому, чим займаються наші політики. Не в сенсі того, що вони не переставали дерибанити країну, скориставшись додатковою нагодою війни. Якщо вже ми проголосували, постановивши собі «жити по-новому», то варто таки контролювати, як обрані нами формують владні структури для цього життя.

Далебі, все не так просто. Наступні вибори для справжнього політика розпочинаються ще до оприлюднення результатів попередніх. І у мене таке враження, що в Україні зараз чи не всі прагнуть виглядати «справжніми політиками», тобто вже стартували у далеких, здавалося б, президентських перегонах.
Інакше як пояснити дивну непоступливість Арсенія Яценюка і «Народного фронту» у торгах за кандидатуру міністра внутрішніх справ. Адже, здавалося б, ми повернули у правове поле поняття «парламентсько-президентської республіки», і, якщо вірити Конституції 2004 року, прерогатива у призначенні очільника МВС належить президентові (зрештою, як і інших силовиків). То навіщо Яценюк зазіхає на вотчину Порошенка, навіщо псує собі імідж «європейського політика»? Я розумію, - з паном Аваковим вони витягували країну з пост майданного безвладдя і початку війни з Росією. Той же Аваков презентував недавно концепцію реформи свого відомства. Але «Dura lex, sed lex» - закон жорстокий, але він – закон, і саме його дотримання стало квінтесенцією вимог того ж таки Майдану. Утім, нинішній міністр спокійненько може очолити відповідний Комітет парламенту, а, отже, належно контролювати перебіг запропонованої ним же реформи.

Або доволі цікавий фінт «Самопомочі», яка відмовилася від міністерських посад. Це при тому, що її речники не втомлюються переконувати, що основу реформ, передбачених коаліційною угодою, складають напрацювання саме її аналітиків. Це виглядає, принаймні, нелогічно з точки зору обивателя, але цілком укладається у схему, якою доволі успішно послуговується очільник «Самопомочі» Андрій Садовий: брати на себе мінімум відповідальності за максимуму піар-складової. Звісно, реформи – річ ілюзорна і непевна, приклад Грузії – зайве тому підтвердження; а ще достоту непопулярна серед зневірених і збіднілих громадян. Навіщо зайві плями на лацкані білосніжного мерського піджака? Та ще й перед ймовірним стрибком останнього у президентський фотель.

Узагалі коаліціада продемонструвала дуже показову рису українських політиків – у них сім п’ятниць на тиждень. Ми бачимо яскраву обгортку, названу «реформами», однак у неї загортають відверте небажання позбутися депутатського імунітету, меркантильний інтерес декого із знедолених «нових», а також все той же квотний принцип під час розподілу «хлібних посад», від якого завзято відхрещувалися буквально днями.

Гра без правил – улюблена забавка вітчизняних еліт. Тим паче, що правила вони пишуть для себе самотужки.