У Росії (та чому лише в Росії — невже у нас інакше?) діячі культури завжди летіли, мов метелики на світло лампи, на блиск Короля-Сонця — ближче до золотого сяяння трону. Летіли, неминуче обпалювали крильця, вже не могли літати, зате могли забезпечити собі безбідне життя до кінця своїх днів. Не така вже й велика ціна за це — втратити крильця таланту. Для актрис завжди був свій особливий шлях до матеріального благополуччя, й особняк балерини Матільди Кшесинської — коханки Романових — уже понад століття служить їм у цьому дороговказною зіркою. Утім, і тут подеколи доходить до смішного. Ніколи не забуду, як 65-річна Тетяна Васильєва (безсмертна Дуенья) «на знак вдячності» за підписання «мовного закону» в серпні 2012 року оголилася топлес перед Віктором Януковичем. Говорять, той досі не може до кінця оговтатися від отриманого шоку.
• А от у чоловіків-акторів за радянських часів був один-єдиний шанс відбутися в житті. — Достатньо було хоча б раз зіграти Леніна, й ти отримував усе — ролі, звання, квартири, машини, дачі. — Ви уявляєте, яка була конкуренція, як важко було отримати цю роль?! — А зараз простіше простого — достатньо просто підіграти або підспівати Путіну. — Це може зробити будь-який дурень. Як там співалося в дитячій пісеньці того ж радянського часу: «На хвастуна не нужен нож, ему немножко подпоешь и делай с ним, что хошь». Та все ж тут не варто нехтувати однією небезпекою — у вірнопідданському хорі легко загубитися. От і стараються — кожен по-своєму — виділитися з натовпу.
Утім, завжди є небезпека переграти. Як, наприклад, це сталося з актором Пореченковим. Погано для нього не те, що він у касці з написом «Преса» постріляв на камери з кулемета терористів у бік українських позицій, а те, що він зробив те, чого сам Путін дозволити собі не може, — став в очах глядачів трішки більше альфа, ніж сам президент. Ні, Пореченкова не видадуть Україні й не судитимуть у Росії. Його просто виставлять, уже виставили, блазнем, альфа-блазнем Росії. А це для будь-якого чоловіка страшніше, ніж, як то кажуть, повернутися з війни на щиті. Утім, нехай навіть і блазень, зате допущений до трону, а отже, працевлаштований, ситий і п’яний. — Життя вдалося!
• Усе-таки ми з вами ідеалісти. Нам чомусь хочеться, щоб актор і в житті відповідав зіграним ним героям. А коли неминуче розчаровуємося, наша всепоглинаюча любов негайно переходить у її повну протилежність — ненависть. Не судіть про політику з інтерв’ю, а про актора з його ролі. Актор, через властивий його професії стереотип поведінки, прагне сподобатися публіці, чуйно уловлюючи суспільні запити, суспільні тренди. Придворному ж акторові ще простіше підібрати амплуа, яке забезпечить йому бажаний успіх. Я частенько згадую анекдот про Великого Актора (спочатку йшлося про Едмунда Кіна) з колекції історичних анекдотів Юрія Борева:
• Королева мріяла провести ніч з цілим списком історичних осіб — від Юлія Цезаря до адмірала Нельсона. Придворні здогадалися запросити Великого Актора. Той щоночі перевтілювався в нового історичного персонажа, й жодного разу не розчарував фантазії найяснішої особи. Нарешті Королева заявила, що хоче провести ніч з Великим Актором. — Це неможливо, — відповів посланцям Королеви Великий Актор. — Я вже давно імпотент.
• Мені особисто набагато важче пояснити собі еволюцію людей від початку мислячих — режисерів, письменників. Ось, скажімо, Нікіта Міхалков — для мене безсмертний режисер «Обломова» й «Механічного піаніно». У «Нескінченій п’єсі для механічного піаніно» Нікіта Міхалков виступив як режисер, автор сценарію і актор, зігравши Миколу Івановича Трилецького — власне, як і скрізь, він зіграв самого себе. Але в тому фільмі відчутно присутній ще один Міхалков — Міхалков сьогоднішній, — Павло Петрович Щербук у чудовому виконанні Олега Табакова. Пам’ятаєте «Чумазого»? — Монолог Рашевича з чеховської «Садиби» майстерно перероблений і вкладений сценаристом Міхалковим у вуста Щербука з чеховського ж «Безбатченка», що перекликається з сьогоднішніми одкровеннями самого Міхалкова про чудову еру соціальної гармонії в епоху кріпацтва в Росії. Чи знав Нікіта тоді, що писав він не сценарій фільму, але сценарій свого життя? Чи розуміє Олег Табаков, що зіграв тоді пародію на Нікіту Міхалкова?
Утім, сьогодні Олег Табаков — не просто актор, а шанований керівник кількох театрів, зокрема великого МХТ, у квітні активно підтримав анексію Криму, а через кілька місяців обурювався, що Україна замість вдячності його батьку за те, що той під час війни евакуював з цього, за словами актора, споконвічно російського Криму поранених, на його антиукраїнські висловлювання відповідає йому відмовою на в’їзд, а київський театр ім. Франка відмовив МХТ в оренді сцени для гастролей. Чи можна назвати його жертвою телепропаганди? Олег Павлович людина зайнята, й навряд чи в нього є час дивитися телевізор. Більшу частину його часу забирає робота, й нова будівля одного з очолюваних ним театрів — Московського театру-студії під керівництвом Олега Табакова, що відкриє двері наступного року. У країні, де гроші є лише у держави й корпорацій, пов’язаних з цією державою, культура перебуває в заручниках правлячого режиму, й варто лише дивуватися мужності тих небагатьох, хто наважується навіть не заперечувати, а просто мовчати. Але Табаков або обожнюваний мною Калягін вимушені грати у гру, запропоновану владою, якщо хочуть, щоб їхня справа, їхні театри продовжували існувати. І з роками, зізнатися, повністю вжилися в цю свою роль.
• Не так давно в самій Росії спалахнув невеликий скандал довкола доктора Лізи — Єлизавети Глінки, яку Україна цілком обгрунтовано звинувачує у викраданні дітей на українському Донбасі. Утім, суть скандалу не в цьому. У певному розумінні ця жінка й очолюваний нею фонд дійсно рятують хворих дітей, які неминуче б загинули в умовах штучної гуманітарної катастрофи, що створюється на Донбасі російськими терористами й російським же їхнім керівництвом. Суть скандалу у фінансових джерелах її «добродійності», в тому, чи можна вважати «добродійністю» перерозподіл через цей фонд грошей, що надаються переважно її кремлівськими заступниками, а не приватними інвесторами (серед цих останніх і Андрій Макаревич). Чи продала доктор Глінка душу дияволові — ось про що запитували її вчорашні шанувальники. — Люди влади, допомагаючи мені, купили собі місце в Раю, — заявила у відповідь критикам Єлизавета Глінка. Я не воскрешатиму тут середньовічну суперечку про індульгенції, що свого часу разом з іншими стала причиною розколу католицької церкви й появи протестантизму. Доктор Ліза, цілком очевидно, не усвідомлює того, що, продавши місце в Раю й зберігши життя кільком дітям-інвалідам, вона продала індульгенцію тим, хто, прикриваючись цим, зробить сиротами й інвалідами тисячі інших дітей, на яких уже не вистачить ніяких докторів Ліз. Ось так легко, торгуючи місцями в Раю, купити самому собі місце в Аду.
• У своїх інтерв’ю старі актори, режисери й письменники полюбляють поміркувати про загибель великої країни — СРСР, про те, що грядущі труднощі в результаті санкцій і неминучої економічної кризи незрівнянні з пережитими труднощами їхнього власного дитинства. — І дійсно, хіба можна порівнювати відсутність імпортного сиру або риби з голодом і холодом воєнних років?! У їхньому пересиченому сьогоденні голодне дитинство набуває нальоту романтики й благородства. Мимоволі згадується культовий радянський фільм «Офіцери», де герой Георгія Юматова, нагороджений напередодні червоними революційними шароварами, в засніженій революційній Москві розплачується дровами за вхід на концерт своєї майбутньої дружини, в яку усе життя буде безнадійно закоханий герой Василя Ланового. — Думка матеріальна, й сьогодні старий актор Василь Лановой благословляє російських терористів. А ті, захопивши два обласні центри України, на самому початку довгої холодної зими заявляють, що мають намір платити зарплати й пенсії скупими продуктовими подачками. — І дровами? — Донбас, а за ним і Росія, схоже, впадають у дитинство, те саме, що сниться постарілим акторам радянської епохи.
ДЕНЬ
