Про долю революції

Мовляв, якщо чинний президент й надалі „танцюватиме на старих граблях”, він доведе, що глава держави в Україні, обраний на потребу моменту, здатен відсидіти не більше однієї каденції. Аргументів предостатньо, як, зрештою, не бракує їх у кожного, хто бодай трохи цікавиться політикою. А от щодо висновків, то з такою публікою можна і треба полемізувати.

 

 

Навіть найзатятіші опоненти Порошенка і його команди після Майдану втямили, що в країні сформовано носія головних демократичних цінностей, і відмовитися від цих реалій, значить, – готувати крах власним перспективам. Я не кажу тут про середній клас, його в Україні ще явно бракує, хоча ентузіазму і впливів – хоч греблю гати. Як на мене, маємо цілковито український феномен: більш-менш успішні вітчизняні підприємці ще не встигли повністю розірвати зв’язок з середовищем, з якого вийшли: хто видряпався самотужки, кого підштовхнули. І це середовище акурат є гарантом незворотності змін. Хоча пересічний мешканець українського села чи невеликого містечка самотужки не „підніме” Україну, однак він досі впливає на підприємливого родака, однокласника, сусіда, який зумів у місті зіп’ятися на ноги.

 

Долю революції, у даному випадку, слід розглядати як те, що вже відбулося, і не має особливого значення, залишиться Порошенко на своїй посаді чи піде, поступившись іншим.  Множинність згаданих вище середовищ, з одного боку видається дуже проблематичною у сенсі так званої „єдності нації”, бо переслідують вони розмаїті інтереси; з іншого ж – ніколи не дозволить узурпувати владу, консолідувати в одних руках чи в руках певного клану такі важелі, які уможливили б фатальний крен держави.  

 

Навіть якщо застосувати до постмайданної ситуації знану формулу про те, що плодами революції користають покидьки, то найцікавішим вітчизняним феноменом є те, що цих „героїв” кожен знає в обличчя і відповідно ставиться до них. Ми пережили „час недороблених героїв” (за Томасом Вордом), і тепер „героїв зовсім нема”. З точки зору ідеаліста – ситуація вкрай катастрофічна. З точки зору послідовності змін – абсолютно логічна й проста: „Теоретично має існувати якась опозиція, але наш президент не має опозиції, бо насправді політичні опоненти - то одна партія: вони лише вдають, що воюють одні з одними, але і тих і інших фінансують наші мільярдери, а звичайні люди середнього і робітничого класу ніким у владі не представлені” (Курт Воннегут).

Додамо також, що „наші мільярдери”, не зважаючи на так зване ідеологічне розмаїття їхніх уподобань, встигли інтегруватися у світову господарку, і, врешті-решт, саме Майдан спрацював як доволі потужних іміджевий чинник у цьому процесі. Тому „доля революції” рівно перейматиме і Порошенка-олігарха, і Коломойського, і Фірташа. Інша річ, що країна ще довго спостерігатиме за їхніми міжусобними чварами. Але нема на те ради, – так є повсюди.