Огризки демократії

Тут днями перший президент України Леонід Кравчук висловив думку, що в умовах війни не варто заікатися про повноту демократії. Попри моє стійке переконання, що говорити про демократію у нас – це видавати бажане за дійсне, ЛМК взагалі-то проартикулював загальний тренд настроїв постмайданної спільноти. Можливо, навіть більше спільноти, аніж влади: вона в Україні мовчки робить те, що забажає.

 

Ми всі полюбляємо розумувати про європейський вибір і тамтешні цінності.Так, назагал, загально і розмито. Тобто переконуємо себе й інших у тому, що європейськість для України – то природний стан, а головні сутнісні наповнення цього стану закладено ледь не у генах пересічного земляка. Коли ж справа дістається конкретики, то з’ясовується, що всі наші лексичні вправи є лише стрясанням повітря, не більше. Між сказаним і зробленим пролягає безмежна прірва напівпонять, напівуявлень, двозначностей і симулякрів.

 

У нас вже майже рік триває війна, а ми все не зважимося витиснути з себе це осоружне слово, безсоромно підмінюючи його ледь не орвелівським новоутвором АТО. У нас мали б діяти закони воєнного стану, але – далебі, - ми не здатні впоратися із виконанням мирних законів. Ми волаємо до світу про допомогу, а відтак світ дивується: кому допомагати, - казнокрадам і колаборантам, які не тільки грабують і без того злиденну державну калитку, але й заробляють, торгуючи з агресором? Причому не варто скаржитися на минулу владу, все відбувається вже за законами, ухваленими «революційною владою» під тиском, так би мовити, революційної потреби.

 

Стоп’ятсот разів на день в ефірі телебачення, на сторінках газет, та, зрештою, на кухнях і в громадському транспорті дивуються головоломним зигзагам курсу гривні. У відповідь – не вельми обнадійлива мовчанка влади, аргументована красномовною поведінкою голови національного регулятора, яка, виявляється, підконтрольна лише Господу Богу, і аж ніяк не парламенту.

Стоп’ятсот разів лунають мантри про боротьбу з корупцією, а генеральний прокурор Ярема оперує лише метафорами, пояснюючи відсутність покараних волею Провидіння, і, звісно, браком доказової бази.

 

Стільки ж разів владу тикають носом у не надто чисті оборудки вже нинішніх клерків, а вона, знай своє, гне кадрову лінію: скандальні призначення не менш скандальних осіб стали звичною практикою, як і вибіркова люстрація невгодних (здебільшого – стрілочників).

 

Утім, - що влада? Варто лише поблукати нетрями інтернету, щоб переконатися – за розподіл постреволюційного пирога дуже рвучко взялися найрозмаїтіші громадські середовища. Звідки їх стільки – з царини непояснених феноменів, однак таке враження, що направду усе шумовиння, що громадилося упродовж двадцяти п’яти років незалежності серед низів, врешті вийшло на поверхню. Розбірки між ними, свари і компромати – ще брудніші, аніж у владних коридорах, бо для «еліти» вони звичні, вони -  неодмінний атрибут, а от серед «діячів»-активістів раз-у-раз зустрічаєш якщо не колишнього колегу, то принаймні знайомого. Причому демократія у таких сутичках, зазвичай, завершується патетичним: «Я на Майдані стояв, а ти...».

 

Певна річ, колись вся ота мишача вовтузня зійде на пси, завершиться закономірним фіналом. Як завше, після зміни режимів чи просто ротації  вищих посадовців, суспільство вгамується, пропустивши на хлібні посади найнахабніших і найпроворніших. І знову – не найрозумніших і не найобдарованіших. Перші, схоже, чудово розуміють релятивізм непевного чиновницького «щастя», другі – цілком самодостатні, аби заробляти на хліб, не бруднячись політикою.

 

Розумію і тих, й інших. Тільки не можу втямити, де ж прогрес? І, зрештою, де демократія?