Апологія невизнаного

Сьогодні мова не про війну чи переділ сфер впливу серед нашої «еліти», а про скромніші речі, вагою у кілька грамів і обсягом, далебі, набагато меншим, аніж скажімо, пересічний закон. Скромніші і, я б сказав, буденніші, затерті, – оскільки про них чуємо чи не кожного дня, апеляції до них стають елементами арсеналу тієї чи іншої політичної сили, а мало б бути акурат навпаки, – шукати захисту на цих кількох десятках сторінок мали б пересічні мешканці України. Мова – про Конституцію країни, точніше, про те, у що перетворився цей дуже поважний на час його ухвалення документ, і перспективи подальшого розвитку конституційного процесу. 

Генеза вітчизняного конституціоналізму новітніх часів, – промовистий образок суперечностей і непримиренних антагонізмів, які переслідують державу упродовж її посткомуністичної історії. Втім, сподіватися на те, що Основний закон, ухвалений, як це часто буває в українських реаліях, посеред ночі, заангажованим парламентом та ще й після сповненого погроз телефонного дзвінка Леоніда Кучми, – що такий Основний закон буде життєздатним і довговічним, не доводилося. Мені здається, що власне з дня свого народження, українська Конституція стала ще одним аргументом на користь П’єра Буаста, який свого часу припустив, що „слово конституція може бути талісманом деспотизму, що підміняє насильство хитрощами”.

Ура-патріотизм днів ухвалення Конституції, історичні алюзії Основного закону 1996-го із першим у світі таким документом –  „Конституцією прав і свобод Запорозького війська” (1710) Пилипа Орлика; компліментарні характеристики з уст європейських діячів никли перед елементарними потребами спільноти, яка, як з’ясувалося, не мала жодного стосунку до того, що записано у цьому кодексі її прав і свобод. Найелементарніше порівняння із Орликівською Конституцією зводило усі одичні філіппіки „на пси” – ледь не триста років тому гетьман чітко розмежував свій „скарб” (себто бюджет на утримання „еліти”) і „скарб” державний, причому з усіма необхідними застереженнями для тих, хто наважувався зазирнути до громадської калитки.

А далі, – далі Конституція стала забавкою в руках тих, хто плекає неймовірні амбіції, не позбувшись і досі бажання помсти за поразку у далекому 1996 році. Причому механізм цієї іграшки заводився доволі просто, за допомогою калькування практики, застосованої уночі проти 28 червня. Політична доцільність стала для „ревізорів” Конституції найвагомішим аргументом, найпростішим шляхом латання дірок. Я не кажу вже про одіозні зміни до Основного закону, внесені шляхом „парнокопитного голосування” 8 грудня 2004 року. Це – очевидний волюнтаризм, який, однак, зміцнив у свідомості „конституціоналістів” переконання, що таке поводження з головним кодексом держави є природнім і безкарним. Це стало визначальним мотивом тих, хто в часи Януковича по-своєму творив «нову редакцію Конституції», хто ухвалював диктаторські «закони 16 січня».

Чи не тому й зараз Верховна Рада поспіхом схвалює нові поправки, аби вже восени, перед місцевими виборами парламенту ухвалити їх, невідь звідки взявши для цього 300 голосів. Якщо за таку, з дозволу сказати, конституцію голосуватимуть маргінали Ляшка і Опоблоку, яких куплять, залякають, вмовлять, то, звиняйте, може, хай вони і живуть за цим кодексом? 

Мабуть, висловлю думку, яка вже давно муляє багатьох: якщо вже й міняти щось у Конституції, то власне її саму. Тобто піти випробуваним шляхом, який вже позаду для нормальних країн: скликати конституційні збори не заангажованих і авторитетних діячів (поки ще в Україні такі є), укласти текст Основного закону і подати його народові. Хай думає і вирішує. Але зробити це перед виборами (не обов’язково жовтневими), щоб виборець добре зважив, хто підтримуватиме його Конституцію.